☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Непитуха-Неїдуха
Українська народна казка Кіровоградщини

Жили собі дід та баба, та була у них ряба та погана дівка. Ледащо, на чому світ стоїть, тільки мізинця смоктала, та в вікно поглядала. Ніхто дівки не брав, як вигляне у вікно, то собаки виють, хлопці ж хату далеко обминали.

А в сусідньому селі жив скупий господар, крупи на суп перещитував, муку відміряв, хліб переважував. Не дуже хотів лишній рот у хату пускати.

Та роки — вода, швидко пройшли, пора вже сина женити. Почув він, що у сусідньому селі дівка живе, Неїдухою-Непитухою кличуть, то ж і посилає старостів.

Прийшли люди привіталися, хочуть дівку побачити, та куди ж там.

— Немає, — кажуть старі, — воли пасе.

— То покличте, нехай же побачим.

Вийшла баба:

— Неїдуха-Непитуха, гоні волікі домой.

Пройшло часу, стукнули в кімнаті двері (лавка впала у кімнаті, бо ледащо припадало вухом до стіни, щоб все почути).

— От і добре, вже донька зайшла, — каже баба.

— То ж нехай вийде, — просять старости.

— Е, ні, — каже дід, — не можна ще зурочите.

— То хоч пальчик нехай в щілочку покаже, — просять.

— Пальчик можна, — каже дід.

— Неїдуха-Непитуха — покажі пальчик.

Дівка й показала висмоктаний палець, а він білий-білий.

— Ну що ж, — каже староста, — беремо її до господи.

Одягла дівка кожуха, грубу хустку, підперезалась, а в пазуху хлібину та кільце ковбаси заховала. Допоки їхали на возі, вона ту хлібину з ковбасою змаламурила.

Приїхали у двір. Наймити коней розпрягли, повели у хлів, а до дівки ніхто нічичирк. Сиділа вона сиділа, аж поки виспалась.

Свати п’ють, гуляють, а її не звуть бо ж Неїдуха-Непитуха. В дівки ж терпець скоро урвався. Як загунявить:

— Увтенька, я піть хочу.

— То піди, — каже парубок, — в коморі вино є та глечик, то й напийся.

Пішла дівка, а двері за нею брязь, та й закрилися. Темно, хоч очі вибери. Налапала вона бочку, сито. Набирала-набирала — не напилась, бочка впала, все вино розлилось. Кричить дівка, вся мокра. Забрали її в хату. Посиділа вона і їсти хоче.

— Увтенька, я єсть хочу!

— То біжи, в сінях в кутку, печінки варені, поїси.

Пішла дівка, знайшла на сіні кошенят, поїла їх. Зайшла в хату:

— Увтенька, у вас печонки не людські, я їх гам, а вони — писк.

— То ж ти, мабуть, кошенят поїла, от лихо.

Сидить-сидить дівка та знову:

— Увтенька, я піть хочу!

— На кувшин, набери в діжі квасу.

Дівка руку в кувшин хляп і в крик:

— Я ручку не вийму.

— То піди у дворі колода лежить, там і розбий.

Вийшла дівка — місяць світить, під скиртою батько п’яний спав, лисина проти місяця виблискує. Дівка брязь по тій лисині — кувшин розпався, а батько тільки укнув.

— Увтенька, у вас колоди нелюдські, — каже дівка, — я її лусь, а вона — ук!

— Та то ж ти, напевно, батька вбила! — скрикнув парубок, та вже було пізно.

Ось так жадібні й мають.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

192 (8089). Непитуха-Неїдуха. СУС —. Записала Гречко Т. В. Яковенко Єлосовета Мойсеївна (1917-1988). Кіровоградська область, Ульянівський район, Кам’яна Криниця