Українські народні казки

Нерозумний хлопець

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

У невеликому селі одиноко проживала дівка. Ніби й гарна хазяйка, але обличчя її було після віспи. Можливо тому й долі в неї не було, жила неодружена.

Ішов солдат тим селом після служби і попросився на ніч до дівки. Вона його прийняла, зварила вечерю, постелила постіль. А на другий день хотів віддячити добротою за гостинність. Полатав покрівлю, підшив хлівця, тин полагодив. Та як співається в тій пісні: «Був у мене козак три дні і три ночі, він покинув мені карі очі». Через певний час народився хлопчик.

Як мати йому раділа! Як же вона його оберігала! Боялася щоб хто навіть глянув на нього, ховала дитину щоб, бува, хто не зурочив.

Підростав хлопчик та все бачив біля себе тільки матір, котика, собачку і ягнят. Так і ріс, не розуміючи людського життя. Аж одного разу схаменулась мати. Побачила, що ровесники його на вулицю ходять, а він ще й штанів не сходив, у сорочечці тільки. Зажурилася вона та й пішла до брата питати, що ж їм робити з дитиною? Брат порадив:

— Посилай його до людей, нехай іде на вулицю, з хлопцями та дівчатами спілкується.

От мати вернулася додому та й каже:

— Сину, треба тобі на вулицю ходити до дівчат і хлопців.

— А що я там буду робити?

— Та послухай, подивися, а як вони будуть балакати, то й ти підкинеш своє кругле слово.

Сидів хлопець, думав-думав: «Як це кругле слово? А — а — а, ось діжка. На ній круглий обруч» Бачить зібралися дівчата на колодках, балакають, сміються. Хлопець і собі підійшов та й каже:

— Обруч! Обруч!

Дівчата оглянулись, що за дурень. А хлопці підбігли та по шиї, по шиї йому. Побіг він додому, плаче:

— Ой, мамо, вони мене били, бо я сказав кругле слово «обруч».

— Та не так треба було казати. Треба якесь гарне слово казати, та гарно на дівчат очима кидати.

— Де ж я наберу стільки очей, щоб на дівчат кидати? Їх же багато там на вулиці!

Сидить бідкається. Тоді бачить у овець багато очей. Взяв та й повиколупував. Позбирав у лопушок, поклав у кишеню в гуню, та й пішов на вулицю. Підійшов близенько. Дівчата співають, сміються. А він як ляпне очима на них! Дівчата закричали. Обляпав сорочки, хустинки. А хлопці догнали його та й знов набили. Приходить до матері та й плаче:

— Я кидав очима, а хлопці мене побили.

— Що ж ти наробив, синку?

І знову навчає:

— Іди до людей. Дивись як вони сіють, чи везуть снопи, то ти шапочку знімеш, привітайся та й кажи: «Боже вам помагай, щоб вам уродило, щоб ви возили та не вивезли, щоб носили та не виносили».

Запам’ятав хлопець ці слова та й іде вулицею. Аж назустріч похорон, бабу хоронять. Він став перед ними, зняв шапку та й каже:

— Боже вам помагай! Щоб ви возили та не вивозили, щоб ви носили та не виносили!

Батюшка сторопів, геть із рук кадило випустив. Всі люди здивувались:

— Що за напасть?

Набили його та й прогнали. Знову прибігає до матері:

—...Ти ж мене так навчала!

— Ой, синку, то ж так треба було казати: «Упокой, Господи, рабу твою, царство їй небесне.»

Запам’ятав ці слова і знову пішов. Аж ідуть знову багато людей, попереду молодий з молодою. Хлопець вийшов наперед, перехрестився та й каже:

— Упокой, Господи, рабу твою, царство їй небесне.

Молода як почула таке поздоровлення, так і впала молодому на руки. Бояри опам’ятались та й надавали йому по шиї. Знову плаче хлопець до матері:

—...Ти ж мені так казала!

— А хто ж то були?

— Та то весілля йшло.

— Треба було поздороватись і сказати: «Дай, Боже, щоб ви цілий вік жили разом, і щоб ніколи не розлучались, а тільки обнімалися й цілувалися».

От іде вулицею дядько, свиню веде від кнура, парубок і каже:

— Дай, Боже, щоб ви цілий вік жили разом, і щоб ніколи не розлучались, а тільки обнімались і цілувались.

— Ой, дурний! Щоб це я із свинею цілувався?

Та по плечах його, по плечах. Знову прибігає хлопець до матері. Бачить мати, що нема діла. Іде знов до брата свого та й плаче:

— Що мені робити?

А брат радить їй:

— Треба женити його. Набери полотна, поший штани йому, а я підшукаю дівку на другому селі.

Мати набрала полотна червоного. У кравця пошила штани, ще й півметра лишилось. Прийшла неділя, одягла мати його в штани, сорочку йому коротку дала, зверху гуню. Дядько веде небожа на друге село. Ідуть вони. Аж каже хлопець:

— Дядьку, я щось хочу

— Ну, сідай тут, ось під кущем, а я піду, та й доженеш.

Ніколи не ходив хлопець у штанях, не знає, як пристосуватись. І так пробував, і так. Тоді зняв штани, почепив на кущ, зробив свою справу та й побіг за дядьком. А дядько до нього:

— Де це так довго був?

Та й не бачить що він без штанів, бо гунька ж довга. Почав навчати його:

— Як прийдеш до дівки, то як сядеш, розгортай гуню, та показуй свої штани. От приходять. Посадили їх на лаві. Хлопець зразу як сів так і розгорнув гуню. А дівка як глянула:

— Ого-го!

— Та це ще не все, ще півметра в скрині, — відказує хлопець.

Дядько як побачив те, схопив його за руку, та й гайда з хати. Отак і доживав віка нерозумний хлопець із своєю матір’ю.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

94 (5150). Нерозумний хлопець. СУС 196В*+1696. Записано 2008 року.)
Оповідач: Шандра Марія Федорівна (1930 року народження), село Бачкурине, Монастирищенський район, Черкаська область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.