☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Окрайчик
Українська народна казка Кіровоградщини

Це було давно, а може, й недавно. Ішов собі старий-престарий чарівник на ім’я Добродій.

От ішов він, ішов і раптом угледів таке, що аж занімів від жаху. Перед ним на шляху, прямо у пилюці, валявся викинутий кимось окрайчик хліба, ще зовсім свіжий, бо дуже вже приємно та смачно пахнув.

Добродій був добрим чарівником, але такого стерпіти не зміг. Підняв обережно хліб, здмухнув із нього пил, загорнув у хустину та й поклав до кишені. Потім тричі сплеснув у долоні й гукнув:

— Гей! Той, хто посмів викинути хліб! Яким би найстрашнішим страховиськом ти не був, з’явись переді мною!

І враз здійнявся стовп куряви, й постало перед ним не чудовисько заморське, а звичайнісінький хлопчик на прізвисько Пончик, товстун та лінивець, ласун та замазура.

Добродій очам своїм не повірив.

— Це... це ти викинув хліб?

— Я, а що? — задерикувато відповів Пончик.

— Ах ти ж капосний хлопчисько! — вигукнув чародійник. — Для чого ти це зробив?

— Бо не люблю хліба. Він несмачний. От мед, то інша річ.

І ласун облизався. Добродій так розгнівався, аж підняв руку, щоб перетворити зухвальця в камінь, але поволі опустив її. Бо перед ним було не заморське страховисько, а хоч і поганий, та все ж таки хлопчисько.

Тому лиш зітхнув і, похитавши головою, мовив:

— Ти у мене взнаєш по-справжньому, що таке хліб. А щоб не було соромно з тобою скрізь ходити, зроблю тебе, замазуро, чистим.

Він сплеснув долонями і Пончика, викупаного, причесаного, в напрасованому одязі, просто не можна було впізнати.

— Віднині, — оголосив чародій, — їстимеш, що тільки забажаєш, окрім хліба. Цей ріг, — він дістав із кишені золотий ріг, — даватиме все, що заманеться. Ні в чому не знатимеш відмови. Лише хліб тебе цуратиметься.

І з цими словами повів хлопчиська у білий світ.

«Пхі, — радо подумав Пончик, що спочатку дуже злякався, — обійдуся якось і без хліба. Я його все одно не люблю».

Довго вони йшли селами й містами, лісами й полями. І таки добряче притомились.

Пончик взагалі ледве ноги переставляв. Та й їсти так хотів, що здавалося йому, нібито живіт до спини присохнув.

— Бачу, бачу, — сказав Добродій, — ти втомився, ще й їсти хочеш. Ану, ріг, нагодуй мені хлопця.

Чого тільки не висипав чарівний ріг! Тисяча людей наїлася б. Накинувся Пончик на їжу — те вкусить, те вхопить, те ковтне. І все таке смачне, що пальчики оближеш. Раптом у нього зник апетит. А чого й сам не знає. Допався до меду, та не зміг багато з’їсти, нудить. Коли це йде чоловік.

— Здоровенькі були, люди добрі, — каже. — Бачу, у вас їжі вдосталь. Чи не можна з вами пообідати?

— Та сідай, — відказує йому чарівник, — людина ти чемна, їж на здоров’я.

Як став неборака хапати і те, і се! Швидко все зникло. А хліб шматок за шматком у рот кладе. А коли з’їв усе до крихти, вклонився Добродієві й Пончику:

— Спасибі, люди добрі, за хліб-сіль. Бувайте здоровенькі.

Хотів іти, та Пончик його питає:

— Скажіть, як же це так? Їли ви багато чого, а дякуєте лише за хліб і сіль?

— А хіба ти, хлопчику, й досі не знаєш, — здивувався подорожній, — що для людей хліб, сіль та вода — то найголовніша їжа?

Помандрували Добродій з Пончиком далі. В одній великій країні застали вони велику журбу. Не чути було музики. Ніхто не співав, не сміявся. Навіть діти ходили сумні і заплакані.

— Що за біда у цих людей? — запитав Пончик чарівника.

— Третій рік підряд у цій країні не родить хліб, — одповів той.

— А знаєте що, діду Добродію?

— А що?

— Давайте подаруємо цим людям хліб. У нас же є чарівний ріг.

— Бачу, ти не такий уже й поганий хлопець, — усміхнувся старий і дав жителям того краю рівно стільки хліба, скільки їм треба було до нового врожаю.

За якусь мить людей не впізнати було, так повеселішали. Стали вони дякувати Добродієві, і Пончику теж.

Уже не здивувався хлопчик, коли найстаріший на цій землі чоловік, який ледве підійшов до них, аби вклонитися за поміч, зі сльозами на очах поцілував паляницю й мовив:

— Хліб — наш батько!

А наймудріший погодився з ним:

— Хліб — усьому голова!

Попрощалися з ним мандрівники та й рушили у дорогу.

Так вони майже весь світ обійшли. У багатьох землях побували. І скрізь бачили, як нелегко дістається людям хліб, як від зорі до зорі вони клопочуться на полях, доки його виростять і зберуть.

Чим далі чарівник з хлопчиськом ішли, тим сумнішим ставав Пончик. Щоразу, коли зголоднівши, сідали вони перекусити, малий менше й менше їв. Колишнього товстуна не можна було впізнати, так схуд.

Пончик давно зрозумів, без хліба людина жити не може. Та що міг удіяти, адже він був зачарований. Хліб цурався його. Пробував нишком взяти окраєць, але той до рук не давався .

— Дідусю Добродію! Дуже вас прошу: дайте мені, будьте ласкаві, хоч трошечки хліба, — жалібно попросив він чарівника, — я більше ніколи-ніколи не викину його.

Подивився пильно на нього Добродій і запитав:

— А ти, хлопче, правду кажеш?

— Найправдивішу правду! — гаряче запевнив Пончик.

Він так благально заглядав Добродієві в очі, що той не витримав. Поліз рукою до кишені й дістав хустину. Вийняв з неї черствий окрайчик, подав Пончикові. А це був той самий хліб, який пожбурив колись на шлях нерозумний хлопчисько.

Пончик ухопив його обома руками й поспішно почав їсти, наче боявся, що чарівник відбере назад. І видався той черствий окраєць йому таким смачним, що годі й порівнювати з чимось, немов нічого ліпшого, скільки живе, не куштував. Побачив усе те Добродій і зрозумів. що пізнав малий справжню ціну хлібові. Та й зняв з нього чари.

А хлопець відтоді любить і шанує хліб, ще й інших цьому навчає. І Пончиком його вже ніхто не називає.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

252 (8153). Окрайчик. СУС —, новотвір. Записала Вдовиченко Вікторія 2010 року. Панченко Надія Миколаївна (1955). Кіровоградська область, Добровеличківський район, Помічна