Оленка і Весна

Українська народна казка Кіровоградщини

В одному невеличкому містечку жила дівчинка Оленка. Жила вона у невеликій дружній родині, де всі дуже любили одне одного, а найбільше — найменшу пустунку Оленку. Понад усе дівчинка любила слухати казки, які розповідала мама та старші братик і сестричка. Вона мріяла, що з нею обов’язково колись станеться казкова пригода. Маленька пустунка дуже полюбляла гратися на подвір’ї. Але зараз була ще зима, і мама не дозволяла довго перебувати на вулиці, мовляв, треба почекати, поки прийде Весна.

— Та де ж та Весна, мамо? Чому вона не приходить до нас? — все допитувалася Оленка.

Одного сонячного дня, граючись на вулиці, вона побачила молоду вродливу дівчину. Одягнена вона була в українську вишиванку, а на голові був вінок з ніжних весняних квіток. Довгі русяві коси обнімали гнучкий стан. Незнайомка повільно ступала по подвір’ю, і там, де залишався слід її босої ноги, розквітали фіалки.

— Хто ти така? — поцікавилася смілива Оленка. — Тобі не холодно?

— Я Весна, — почула ніжний голос у відповідь.

— Ой, яка ти красуня! Я так тебе чекала!

Та тут налетів ревучий вітер, закрутив, завив, і на подвір’ї з’явилася ще одна вродлива дівчина. Але одягнена була у світло-блакитну сукню з довгими рукавами. Махнула вона правою рукою і дерева вкрилися легким інеєм, махнула лівою — пішов сніг, а ясне сонечко заволокли хмари.

Злякалася Оленка, сховалася за кущик і спостерігає, що ж буде далі.

— Що ти робиш, Зимо? Чому ти прилетіла? Час тобі вже на відпочинок іти до наступного року.

— Е ні! Не відступлю я тобі своє місце!

І Зима шпурнула в обличчя Весні жменею снігу. А Весна посміхнулася і сніг розтав. Не знала Зима, що у Весни усмішка чарівна, бо сама була злою і не вміла посміхатися. Тоді вона тупнула ногою, і Вітер схопив Весну, підняв і кудись поніс.

Вийшла Оленка зі своєї схованки, але на подвір’ї вже не було нікого. Заплакала вона і вирішила йти шукати Весну, щоб швидше повернути її назад. Але куди йти? В кого запитати поради? Так роздумуючи, дівчинка не помітила, як вийшла з міста і зупинилася перед височезним деревом. Підняла вона голову і побачила, що воно сягає високо в небо.

— Шановне дерево, — чемно звернулася Оленка, — ти таке високе і, мабуть, далеко бачиш, то, може, знаєш, куди злий Вітер поніс Весну?

Зашуміли гілки:

— Раді б тобі допомогти, дівчинко, але ми не бачили. Вітер — це покірний слуга Зими, і тільки Зима знає, куди він відніс Весну.

Але Оленка розуміла, що ні Зима, ні Вітер не скажуть їй, де Весна.

Тоді вона попросила, щоб гілочки підняли її високо-високо вгору, і вона задасть своє питання Сонечку. Дерево радо виконало прохання дівчинки.

Вмостившись на самому вершечку, Оленка з благанням простягла руки до Сонечка:

— Ясне Сонечко, ти ходиш по всьому небу, твої промінчики заглядають у кожну щілинку, чи не бачило ти, куди злий Вітер заховав Весну?

Привітно посміхнувшись, Сонечко покотилося по небу, а дівчинка стала чекати, зручно вмостившись на товстій гілці. Аж ось і Сонечко:

— Люба дівчинко, Весна на далекому Півдні, в Антарктиді, де великі сніги і морози, Вона дуже замерзла, з її вінка опадають квіти, залишилася лише одна фіалка. Якщо і вона зів’яне і впаде, Весна вже більше ніколи не повернеться до нас. Треба поспішати. Але я не зможу тебе туди віднести, бо я дуже гаряче, і ти опечешся. І само не можу опуститися низько, бо розтоплю сніги і кригу, тоді на Землі буде лихо. Тобі допоможе мій друг Орел, який і віднесе тебе до Весни.

Орел не примусив себе довго чекати. Він опустився на гілку поряд з Оленкою, допоміг їй сісти собі на спину, обкутав великим пір’ям, щоб та не замерзла, і вони вирушили в далеку дорогу.

Швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться. Важка й небезпечна то була дорога. Аж ось нарешті прибули. Дивиться Оленка вниз, а кругом все біле, все вкрите снігом. Спустилися нижче, але злий Вітер не дає роздивитися, кружляє снігом, засипає очі.

Заплакала Оленка, що не може знайти Весну, зажурився й Орел. Аж тут Вітер трохи вщух, мабуть, стомився і ліг перепочити. Тоді Орел опустив дівчинку на сніг, вони почали роздивлятися навкруги. Ніде нікого. Та придивившись пильніше, Оленка побачила, що великі білі кучугури рухаються до них. Та це ж білі ведмеді!

— Ведмедику, братику, — кинулась до нього дівчинка, —чи не знаєш, де Вітер Весну ховає?

— Знаю, — відповів той, бо був сердитий на Вітра, — ходімо проведу.

Невдовзі вони побачили сніговий намет, а в ньому — Весну, у якої в останній квітці трималося лише дві пелюстки.

— Поспішайте, — квапив усіх Білий Ведмідь, — поки Вітер спить.

Він допоміг Оленці і Весні влаштуватися на могутній спині Орла і побажав їм щасливої дороги. Щиро подякувавши, мандрівники вирушили додому.

І де пролітала Весна, розтавав сніг, бігли струмочки, з’явилися провісники весни — підсніжники, розпускалися бруньки на деревах.

Так долетіли вони і до Оленчиного містечка. І дівчинка була дуже рада і горда з того, що це вона порятувала Весну і допомогла їй вступити у свої права. І відразу ж побігла поділитися своєю радістю з мамою.

— Мамо, мамо! Я Весну привела до нас! Вона вже тут! Подивись у віконечко!

Мама виглянула на вулицю і відразу ж побачила яскраве сонечко, почула дзюркотливі струмочки.

— От і добре, доню. Це справді прийшла Весна.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

61 (7943). Оленка і Весна. СУС —, новотвір. Записали Якименко Олена і Піддубна Вікторія 2010 року. Пастушенко Тетяна Іванівна (1948). Кіровоградська область, Новомиргородський район, Новомиргород