Оленка
Українська народна казка Кіровоградщини
Була собі на світі дівчинка. Рідна мати та батько її померли, як була ще маленька. Зосталася Оленка у чужих людей. Її роботою морили, шматком хліба корили. Оленка і тче, і пряде, і подає, і прибирає, і за все в домі відповідає.
Були в тої Бубонихи, так звали злу господиню, три рідні дочки — Одноочка, Двоочка і Триочка. У старшої одне око серед лоба блищить, а молодша з трьома очима. Рідні дочки тільки й знали коло воріт сидіти та на вулицю дивитися. Оленка на них працювала, шила, пряла, а слова доброго ніколи не чула. Тільки була в Оленки корівка улюблена, що їй від матері дісталася. Дуже її дівчинка любила, доглядала, свіжою травою годувала, чистою водою напувала, віночки їй із квітів плела. Вийде, бувало, Оленка в поле, обійме свою корівку та й плаче, жалується:
— Ой, корівонько моя люба, мене б’ють, докоряють, хліба не дають. Дали п’ять кошиків льону, звеліли до ранку напрясти, полотно виткати, побілити та в сувої покачати.
А корівка їй відповідає:
— Не плач, дівчинко, не плач, красуне. Влізь до мене в одне вухо, а вилізь в друге.
Влізла дівчинка в одне вухо, вилізла в інше, та й стала ще кращою, ніж була. Глянула, а на траві вже полотно лежить. І виткане, і вибілене, і в сувої скачене. Віднесе до Бубонихи. Та погляне, покрекче і в скриню сховає. А Оленці нової роботи додасть. Ніколи дівчині всієї роботи не переробити, лайки та докорів не позбутися.
Одного разу Бубониха каже старшій дочці:
— Піди, Одноочко, в поле, подивися, хто сироті допомагає. Чого вона що не день, то кращою стає.
Пішла Одноочка в поле з сиротою, лягла на травичці і на сонці розімліла. Оленка сидить, пряде, на Одноочку дивиться та тихенько промовляє:
— Спи одне очко!
У Одноочки одне око й заснуло. Тут Оленка до корівки в одне вухо залізла, а в інше вилізла. І робота вся враз поробилася. Так Бубониха ні про що не дізналася.
Посилає на другий день вона Двоочку. Пішла Двоочка в поле, сіла на пеньочок в холодок. А Оленка собі пряде та промовляє:
— Спи, засни, одне очко! Спи друге очко!
Заплющилися обидва ока, заснула Двоочка міцним сном. А Оленка знову до корови у вухо залізла, а в інше вилізла. Знову покращала і робота вся пороблена. Знову Бубониха ні про що не дізналася.
На ранок посилає вона молодшу доньку.
— Доню моя, хороша, піди та поглянь, хто сироті допомагає.
Пішла Триочка в поле, розляглася на травичці, розімліла.
А Оленка сидить поряд, пряде і співає:
— Спи одне очко! Спи друге очко!
А про третє й забула. От два ока заснули, а третє дивиться. Бачить, як дівчинка до корови в одне вухо лізе, а в друге вилізає. Бачить, як робота робиться. Пішла і розказала все матері.
Стара від заздрості та злості веліла корову зарізати. Дізналася про це Оленка, заплакала, побігла до корови. Кинулася їй в ноги і плаче:
— Корівко-матінко, хочуть тебе зарізати!
— Не плач, дівчино-красунечко, слухай мене. Ти не їж мого м’яса, а кісточки мої збери та закопай у садку. І поливай їх щоранку.
От корівку зарізали. Оленка всю ніч проплакала, м’яса й до рота не брала, кісточки в хустинку зібрала, в садку закопала і щоранку водою поливала. І виросла з них яблуня. Яблучка на ній висять наливні, листочки шумлять золоті. Хто мимо їде, зупиняється, хто близько йде — задивляється.
Одного разу, коли дівчатка сиділи в садку, їхав мимо Омелько, кучерявий молодець. Побачив яблуню, зупинився, дівчат побачив і задивився. І каже:
— Дівчата-красунечки, пригостіть мене яблучками! Котра мене пригостить, та за мене заміж піде.
Кинулися три сестри до яблуні, хотіли зірвати яблучко. А гілки підвелися високо-високо. Хотіли яблучка збити, та листячко очі засипає. Як не намагалися, а дістати не змогли.
Підійшла до яблуні Олена. Тут і гілочки налихилися, і яблучка опустилися. Зірвала вона золоте яблучко, Омельку подала. Узяв він Олену за руку, підняв її, посадив поперед себе в сідло та й повіз до палацу.
І стали вони жити-поживати, горя не знати.