Олеся
Українська народна казка Чернігівщини

В роді Хуторних жив один українець Микола. Була у нього донька Олеся. Гарна була дівчина, всі її любили. Якось сказав один чоловік дівчині, що гарнішої за неї в світі нема. Загордилася Олеся. То в мідний таз начищений дивиться, то у воду заглядає, милується собою. Зовсім лінива стала, все собою пишається. Одного разу каже їй мати:

— Принеси, доню, води.

— Я у воду впаду, — говорить дівчина.

— А ти за кущ тримайся.

— Ручки обдеру.

— А ти рукавиці одягни.

— Порвуться.

А сама все в мідний таз заглядає, яка вона красуня.

— Заштопай рукавиці голкою, — знову просить мати.

— Голка зламається.

— Візьми товсту голку, — каже батько.

— Палець уколю.

Тут сусідська дівчина і каже до Олесиної матері:

— Я сходжу вам за водою.

Принесла води, замісила мати тісто та напекла пирогів. Побачила Олеся пироги і кричить:

— Дай і мені!

— Гарячий він, руки обпечеш, — відповідає мати.

— А я рукавиці одягну!

— Порвуться вони.

— А я їх голкою полатаю.

— Руки заболять. Навіщо тобі трудитися, красу псувати? Краще я дам пирога тій дівчинці, яка рук своїх не жаліє.

Так мати і зробила. Розсердилася Олеся, пішла до річки та й дивиться на себе у воду. А сусідська дівчина їсть пироги. Та так злісно повернулася Олеся до дівчини, що шия стала довгою-довгою. А та каже:

— Візьми пирога, мені не шкода.

Ще більше розсердилася Олеся і так пальці розчепірила, що вони побіліли і перетворилися на крила.

— Не потрібно мені нічого-го-го! — кричить вона

Не втрималася на березі, впала у воду і перетворилася на гуску. Плаває і кричить:

— Ой, яка я гарна!

Плавала вона, поки й говорити перестала, всі слова забула. Тільки ім’я своє не забула і як побачить людей, зразу й кричить:

— Олеся-го-го!