Українські народні казки

Опришки і пан

Українська народна казка Гуцульщини

В однім селі була жінка, що мала дванадцять синів. І ті сини не хотіли робити і в війську служити. Бо то давно служили по дванадцять років. Порадилися вони, пішли в великий ліс, вишукали в лісі скалу страшну, видовбали печеру, щоби до них ніяке військо не добралося. І там поселилися жити. Сказав найстарший брат:

— Хлопці, будемо красно жити, їсти, пити і грошей багато мати, як будете мене слухати.

Хлопці погодилися. А найстарший брат каже:

— Аби ми не посміли простих людей по селах рабувати, а тільки дідичів.

— А як будемо дідичів рабувати, як у дідичів є слуги наймані?

— Під моєю командою, — сказав старший опришок, — все буде робитися добре. Будемо викрадати в дідича жінку. А дідич мусить давати нам за жінку виплат.

А хлопці кажуть старшому братови:

— Та як ти зможеш так зробити, аби в дідича жінку вкрасти?

— Як я вам буду казати, так ви будете робити. У місяці маю, коли цвітуть вишні, дідичева жінка буде виходити в сад, буде напахуватися пахощами. Я вас чотирьох посилаю підкрастися під кущі, даю вам цю плахтуру. Вержте на ню плахтуру, опережіть її курмеєм та й на плечі. Та й у ліс. А панови на одвірок приліпите записку. Там буде написано: «Буде двіста корон — буде жінка на місці. Гроші принести на край села. Там є великий дуб і керниця. Там буде ваша жінка. Не буде двіста корон — ніколи вам жінки не видіти».

Вийшла дідичева жінка в сад, як ураз собі виходила. Погуляє трохи та й назад у кімнату. А цего вечора як вийшла, так уже й не вернулася в світлицю, бо опришки вкрали її. Лиш записку приліпили на двері дідичеви.

Дідич рано встав, а жінки коло него нема. Штрик у сад шукати. Обшукав, а її нема. Імився обома руками за голову і штрик у свою кімнату. І невміньки тріснувся головою об одвірок і зрушив записку. Прочитав, покликав своїх слуг та й каже їм:

— Хлопці, нате вам двіста корон і їдьте на край села до того дуба. Там буде моя жінка, обмотана плахтурою і зв’язана курмеєм. Коло неї будуть опришки, будуть чекати на гроші, на виплат за жінку.

А слуги збоялися опришків і сказали:

— Ми не підем, боїмося. Сказав дідич:

— Даю сто корон, котрий зважиться піти та й принести мені жінку.

Оден слуга сказав:

— Я поїду.

Взяв він у пана гроші, сів на коня і пошмалив на край села. Приїхав до того дуба, а там прив’язана жінка дідичева, та й чотири опришки коло неї. Слуга сказав до опришків:

— Нате вам оці гроші, дідич передав вам. Тільки віддайте йому жінку.

Опришки гроші до кишені, жінку розмотали, поклали на коня і сказали:

— Аби ти вів коня, а жінка аби їхала аж до дідича на подвір’я. А ти, жінко, аби казала свому чоловікови, що ми тебе не збиткували й нічого тобі злого не робили, бо ми є чесні люди.

Подякувала дідичка опришкам і сказала:

— Я знаю, що вам грошей треба. Я ще сама вам передам двіста корон. Цим самим слугою. Почекайте тут трохи.

Приїхали вони до палацу. А дідич цілий час визирав і чекав звістки. Уздрів, утішився, що жінка прийшла, завів її до світлиці та й сказав:

— Вже тебе, жінко, ніколи не пущу надвір.

Але жінка сюди-туди, викрала двіста корон і подала слузі.

— Неси опришкам до того дуба.

Той гроші в жменю, сів на коня, поїхав, подав опришкам гроші, бо опришки там чекали.

Але тому слузі надокучило в дідича служити.

— Прийміть мене разом з моїм конем у опришки, — сказав він.

— Най буде. Але нам коня твого не треба. Поїхай у село, розпитайся, котрий у селі найбідніший чоловік, і подаруй йому цего коня.

Хлопець так і зробив. І повернувся до опришків (вони його ще там чекали). Опришки взяли хлопця з собою до печери, вбрали його у своє вбрання, а його шляхетське спалили.

А той бідний чоловік орав тим конем людям городи, возив гної і так спомагався. А дідич їхав селом бричкою та й уздрів, що якийсь чоловік його конем оре. Дідич пізнав свого коня. Спер він того чоловіка.

— Відки в тебе цей кінь? — запитав дідич чоловіка.

— Надо мною змилосердився оден леґінь і подарував мені цего коня.

— А ти знаєш того леґіня? — запитав дідич.

— Не знаю, паночку. Подарував та й зник, як би не був.

— Приказую тобі, щоби ти цего коня взяв і привів на вечір до мого двору. А не послухаєш, то так тобі вкрою, що не пізнають тебе ні жінка твоя, ні діти.

А то, знаєте, давно було так: що пан дідич прикаже в селі людям, то люди мали слухати, бо дідич так узнавався в селі, як влада. Він мав власть не тільки в селі, а й у повіті. Що робити бідакови? Мусив брати коня й сам вести до дідича. Пішов до дідича, а дідич сказав йому так:

— Мусиш видати тих опришків, котрі знущаються надо мною, і вишукати слугу, котрий дав тобі цего коня, а не зробиш це, то зроблю над тобою такий суд, що ніколи не будеш видіти білого світу.

Бо, знаєте, дідич боявся сам братися до цего діла. За свою шкіру боявся. А хотів, би бідний потерпів від опришків.

Чоловік гірко заплакав перед паном та й сказав:

— Паночку, убийте або інакше покарайте мене, а я цего не годен зробити.

— Годен, годен, — сказав дідич. — Ти годен видати їх. Прогнав дідич чоловіка і сказав йому на порозі:

— До трьох неділь маєш часу вишукати їх схованку і дати мені точно знати про то місце, а я зберу гайдуків та й шандарів. І ми з ними обрахуємося за всі їх вчинки.

Прийшов бідолаха до хати та й плаче. А жінка питається:

— Що є, чоловіче? І каже їй чоловік:

— Так і так, сказав пан, щоби я підозрів місце, де знаходяться опришки, і сказав панови. А пан має зібрати своїх гайдуків і шандарів. Мені смерть як не від пана, то від опришків. Хто мені може порадити?

— Я тобі пораджу, — сказала жінка. — Тут у нашім селі є баба, що мала дванадцять хлопців. І зникли вони, як під землю пішли. Вони, напевно, в опришках. Ніхто не знає, де вони знаходяться. Лиш тільки мама їх рідна може знати. Ідім до тої баби обоє та й розкажи їй, що пан вимагає з тебе, аби ти видав її синів.

Пішли обоє до баби. Жінка плаче перед баби та й каже:

— Рятуйте, вуйночко, мого чоловіка та й ваших синів. Бо наш дідич наважився їх убити.

І розказала їй жінка все. Баба спитала:

— А доки дідич дав строку, аби ти вишукав моїх синів?

— До трьох неділь, — сказав чоловік.

І сказала баба тим двом молодим людям:

— Не журіться, спіть на обоє вух. З таким катом зробиться порядок до трьох днів.

Здалися молоді люди на бабу і пішли додому. А до цеї баби щовечора оден син приходив. Узнавати, що діється в селі, в повіті. А мама все оповідала. Прийшов одного вечора син, а баба в плачах розказує йому:

— Так і так. Приходив чоловік і розповідав, що пан грозився йому смертею, що він мусить вислідити вас і видати. Я, синку, й сама не знаю, де ви живете, хоть я ваша мама рідна. Ото зайшло, синку мій дорогий, за того хлопця, панського слугу, що подарував бідакови коня. Пан думає, що той хлопець подарував коня і подався в опришки. Бо він зник, не вертався до пана. Пан причепився того бідного чоловіка і дуже питався, чи не видів того хлопця. А той чоловік не хоче зле подіяти моїм синам.

Вислухав син мамині слова і сказав:

— Підіть до того чоловіка. Най той чоловік не журиться, що пан буде над нами знущатися. Ми йому заплатимо, панови дідичеви. На нашу плату довго не буде чекати.

Та й пошмалив у свою печеру. І розповів усе своїм братам. Брати порадилися, озброїлися ба́ртками *, сталє́нками * й пістолєтами та крі́сами * і пішли опівночі до панського двора. Сказав старший брат-опришок:

— Хлопці, не вбити його, а живим його взяти. Обмотати в плахтуру, аби він не вевкав і хопнути його просто до печери.

Трудно було добитись до його світлиці. Все було замкнено та й вартові кругом. Підсунулися опришки до вартових.

— Хлопці, ні стрілу, ні писку не робіть. Ми собі пана возьмемо, а ви після нас добро його розбирайте, що хто може.

Вартові дуже втішилися, навіть сами їм допомагали добутися до світлиці. Бо ввірили, що пан уже ніколи не прийде та не буде їх мучити своєю роботою. Зайшли в світлицю, верли на пана плахтуру, обмотали курмеями, забрали гроші, золото — все, що було в світлиці. Та пана наперед себе з копняками й подалися в свою дорогу. А слуги розрабували все панське майно і розбіглися по своїх хатах. А пана дідича привели опришки гонорово у свою «світлицю», в опришківську печеру. Розповили його та й сказали йому:

— Подивися, дідичу, котра краща світлиця. Твоя чи наша?

А то в тій печері каміння, страба́ччя *, навіть деколи сиплеться в очі пісок.

— Отут будеш з нами жити. А дідич каже:

— Я не звик до цего життя вашого.

— А за свої лихі наміри будеш тепер відповідати.

Вони так вкрали дідича, опришки, що й жінка не виділа. Вона спала в другій світлиці. Увійшла жінка в ту світлицю, де її чоловік спав — чоловіка нема, в хаті пообмітано, пограбовано. Жінка зрозуміла, що сталося з чоловіком. Бо й вона в такому вже була. Думає жінка, як чоловіка викупити. Зачала шукати грошей, а то нема, забрали опришки. Скочила до скриньок, де золото находилося, а то ні скриньок, та й ні золота. Жінка імилася за голову. Нічим чоловіка викупити. Але подумала вона, що має брата. її брат теж був дідичем. Пішла до брата свого, розказала йому:

— Так і так. Зич мені грошей та й золота на тисячу корон. Я тобі, братчику, віддам.

Позичив брат сестрі. Дідичка збирається і йде на то місце, де її опришки були привели, до того дуба. Сіла під дуб. А син-опришок завше йшов до мами попри того дуба. Той самий опришок, котрий брав дідичку з саду. Побачив він її під дубом та й питає:

— Що ви тут робите, паня?

— Леґіню дорогий мій, я прийшла за свого чоловіка викуп дати.

— А ви пізнали мене?

— Пізнала, пізнала, леґіню.

— Ну то йдіть зо мною. Ви скільки маєте грошей?

— Тисячу корон. Наполовину грішми, наполовину золотом. Сказав опришок:

— Овва!

Подалися вони обоє лісами до опришківської печери. Влізла паня в печеру. Відколи вчинилася, не виділа такого чуда. Аж йойкнула. Показали опришки жінці чоловіка. І сказали їй:

— Ану викладайте гроші на оцей камінь.

Виклала дідичка гроші та й золото. Та й сказала опришкам:

— Нате це все та й пустіть мого чоловіка додому. Найстарший опришок сказав до дідича:

— Видиш, який ти звір поганий? Ти за жінку лиш двіста корон дав на виплат, а жінка за тебе — тисячу. Та ще й позичила в брата свого. То видко, що ти в неї дорогий, а вона в тебе дешева. І ще забанував за тими двома сотнями і нахвалювався, що збереш своїх гайдуків і шандарів та й повбиваєш нас. То ми тебе не пускаємо. А жінку твою пускаємо додому.

Тоді вздрів дідич великий страх, охопив його великий смуток. Та й сказав він найстаршому опришкови:

— Якщо ти такий добрий чоловік, бери своїх хлопців та іди на мій фільварок. Будете при мені, хлопці, файно жити, все будете мати, а відтак, найстарший опришку, я свій маєток передам на тебе.

Сказав найстарший опришок:

— Добре.

Та відвів хлопців на нараду в темну печурку та й каже їм:

— Як я, хлопці, буду командувати у дідицькім дворі, то ви би нічого не протестували. Ані оден з вас.

— Добре, — сказали всі опришки.

Вибралися всі з печери і пішли в панський двір. Пан бере найстаршого опришка в свою світлицю.

— Отак, будеш жити, як мій рідний брат. Отут, при мені. Сказав старший опришок дідичеви:

— Е ні, пане, я виберу собі окрему кімнату. Не хочу вам тут заважати. У вас жінка є.

Сказав дідич:

— Ну, як твоя воля.

Опришок пішов на подвір’я до своїх хлопців та й сказав:

— Берімся, хлопці, до роботи в панськім дворі. Берім фіри, їхаймо в поле по збіжжя. Будем їхати селом, даваймо людям крадьки третій пай зерна з фір.

А як відтак возили барабулю *, то барабулю бідним людям роздавали. Ночами викрадали в дідича різні харчі і роздавали бідним.

Так були вони, ті опришки, в пана десять років. І в цих десять років панове добро не підоймалося вище, а чимраз опускалося нижче. Але панови вже не було що робити, бо пан боявся за своє життя. Напослідку пан помер, паня вслабла. Попросила паня найстаршого опришка, щоби її відвіз на станцію. Вона вирішила виїхати за границю до свої сестри. Опришок із своїми хлопцями лишився на великім маєтку. Пороздавав він бідним людям худобу, поле — все геть. А сам забрав гроші, золото, забрав своїх хлопців і пішов у свої дороги.

Походження та примітки

* Ба́ртка — гуцульський топірець.

* Сталє́нка — сокира з доброї сталі.

* Кріс — рушниця.

* Страба́ччя — гостре каміння.

* Барабу́ля — картопля.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Хутір Калинки́, Косівського району, Івано-Франківської області
1 лютого 1986 року
Оповідач: Колобейчук Григорій Дмитрович (народж. 1930)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.