Українські народні казки

Опришки

Українська народна казка Гуцульщини

Було велике багате село, і межувалося з ним бідне село. Тому бідне, що не хотів той народ робити. Завистував на це багате село і не хотів нічого дбати. І зачали радитися ті люди в біднім селі, котрі би хотіли йти в опришки. Набралося дванадцять людей. Були й парубки, були й жонаті. Поробили собі в ковалів сокири на довгих топорищах та й ножі. Та й пішли собі в великі, темні ліси. Зробили собі печеру та й радяться, як добувати їду й гроші. Убивати людей й рабувати — це недобре. Вони хотіли робити таким способом, аби добули чесно їду, гроші і вбрання.

Питають вони одні в других, хто би з них дав найліпшу пораду. Оден каже:

— То інакше не вийде, як убити когось і забрати гроші. А другий каже:

— Це недобре, іншим способом треба гроші добувати.

Третій ще інакше говорить. Всі неоднаково говорили. Аж оден виступив та й каже:

— Ану послухайте мене. Ми мусимо розійтися на місяць кожний у свою дорогу. І точно в місяць тут прийти. Кожний має принести до цеї нашої печери свою здобич. Лиш тільки не крівну,

І розійшлися кожний у свою дорогу. Та й думають вони, і кожний думає своє. Оден подумав красти, другий подумав таки урабувати, а третій вирішив заробити чесно. А четвертий хоче убивство вчинити.

Пішов перший та й наймився на місяць у одного пана. Але він так сам собі подумав, що на місяць, а панови бреше, що на рік. Другий пішов до багача служити. Третій подумав піти вночі та й украсти в ґазди. Перший опришок прийшов до пана в двір. А до него вийшов панський економ.

— Що потрібно тобі, чоловіче?

— Мені потрібно наймитися в пана на рік та заробити грошей, бо я бідний, безталанний.

Економ пішов до панського покою та й каже панови:

— Прийшов чоловік, проситься на службу на рік. Потрібен він вам чи ні?

— Вийду до него і попитаю, що він за оден і звідки він. Вийшов пан та й питається в цего чоловіка:

— Звідки ти є, з котрого села?

А той панови забрехав, не сказав, з котрого він села, назвав інше, далеке село, що пан такого села й не чув. Пан каже:

— Чи ти часом не опришок?

— Е ні, паночку, я чесний чоловік. Я хочу чесно заробити у вас, на рік наймитися.

А пан каже:

— Я наймаю на п’ять років, інакше не говорю з тобою.

— Е ні, паночку, я не годен годитися з вами на п’ять років.

— Чому ні?

— Тому, що в мене дома жінка та й троє дітей є. Я жінці казав, що лиш на рік їду.

— А що ти вмієш робити?

— Дуже вмію кіньми їхати, бо я колись хлопцем служив у одного багача лиш тільки при конях десять років.

Пан каже:

— А мені такого й треба, доброго фірмана. З поля збіжжя возити, а на поле гній.

І остався опришок служити в пана. Пан йому доручив найслабших коней. Опришок трохи заобижався на пана за оті коні. Але нічого панови не каже, фірманить тими слабими кіньми. І робить опришок люто, безперестанку возить з поля збіжжя, барабулю, буряки. Провозив уже дві неділі. А пан питає в свого економа:

— А як мій опришок робить?

(Пан відразу назвав його опришком, інакше не говорив).

— О, — каже, — пане, не варта називати його опришком. Це є ґазда око — двадцять.

Повірив пан економови.

— Доручи йому найліпші коні й фіру найкращу. Економ вийшов до цего робітника на подвір’я й каже йому:

— Чоловіче, я сказав панови, що ти є добрий ґазда, слушний і роботящий. А пан сказав, щоби я тобі доручив найкращі коні і фіру дуже файну. І щоби ти лиш возив сухе збіжжя з поля, а не гної. До гноїв будуть другі фірмани.

Опришок дуже втішився та й сказав економови:

— Дай ти, Боже, здоров’я.

Опришок два рази привіз з поля пшениці снопами та й ввечір загнав коні в стайню, а сам ліг у ясла та й чекає півночі, коли всі в дворі полягають спати. Вийшов надвір, подивився на небо, а небо було ясне, зійшли косарі * на небі. Це було точно опівночі (бо давно годинників не було). Вивів опришок коні з стайні, впряг у фіру і виїхав потихоньку з двору, би ніхто не чув, виїхав на дорогу, вдарив коні батогом — дим та нитка. Та й до свеї печери.

Розпряг коні з фіри, підвів до печери, замаїв фіру фашинням *, аби ніхто не видів, а коні за капейстри та й присилив до бука. Увійшов у печеру. Там не було ще ні одного опришка із здобиччю. Лиш тільки були бербениця * масла, бербениця бриндзи та кілька книшів. Їсть бриндзи, масла й книшів та й чекає на інших опришків. Бо він уже собі «заробив».

Приходить другий опришок, привів бика, такого великого, що страшно дивитися. Засміявся оден до другого та й питається:

— Яким чином тобі вдалося такі коні добути?

— Е, — каже опришок до свого товариша, — а ти би ще видів, яка фіра на долині до цих коней є. А яким чином тобі вдалося такого бика імити в руки?

І розказує йому, як служив у пана дві неділі.

— Та я отак, отак. Та й так мені вдалося змудрувати пана.

— Е, — каже другий опришок, — це тобі добре вдалося. І гріха не будеш мати за пана.

— Ге, та в того пана було шістдесять пар коней. Це йому так позначилося, як би блоха його вкусила. А як тобі, — каже, — бика вдалося взяти?

— Е, я не погріхувався взяти бика, — каже другий, — бо я також став служити в дуже багатого ґазди, в багача. Та й робив йому по совісти. А він мене не приймав ночувати в хаті, а в свинарні. Та й казав мені, щоби я брав прут і розгонив свиней, коли вони гризуться вночі. Як він прийде рано та подивиться, що в свиней погризені вуха чи там плечі, то буде мене бити. А я не бірував цілий день робити та й цілу ніч не спати. Рано прийде багач у свинарню, подивиться, а то є рани по свинях, бо вони вночі одна другу погризли. Звикле, як свиня. А багач мене в писок певх! Так, що я впаду в гноївку. Отак, просто сказати, знущався з мене. А я собі подумав: «Гей небореньку, не будеш ти більше з мене знущатися. Я собі хочу поплатити симбрилю. Прослужив у тебе дві неділі, піду я впівночі в стайню вибрати в тебе щонайстаршого бика». А кохав він собі чотири бики на продаж. Вибрав я собі бика, що мав кулко в носі, щоби мене не бив. Вивів його на ворині * з стайни та й повів. Ади, гезде видиш.

Вже чекають решти опришків, бо зближається місяць. Сходяться опришки. Кожний приносить свою здобич, по-різному, той гроші, той вбрання. Зійшлися всі дванадцять. Обрахували всі добра на гроші і великі гроші нарахували.

Тоді сказали всі до першого опришка, котрий у пана коні взяв:

— Ти є хитрий, мудрий. Скажи тепер нам, що з цими речами робити, такими великими. Щоби ми це все попродали і гроші в бурдюг. І потому грошима поділилися й пішли додому.

А то вже були в них і корови, і телиці, і барани були — дуже багато було маржини. Та й каже перший опришок:

— Нам треба потихоньку вибиратися вночі з цею маржиною у далекі краї, аби нас ніхто не видів. Аби ми не погоріли. Не штука здобути, а штука скористати.

— Добре ти порадив, — сказали опришки, — будемо йти безлюдними теренами, степами, пущами.

— Але, — каже перший опришок, — оден має йти на двадцять верст уперед, оден-однісінький. І оминати села.

— Е, — кажуть опришки, — та ж ми мусимо це продавати. Якимось людям мусимо продавати.

— Нам треба минути з п’ятнадцятеро сіл і надійти у місто, де великий ярмарок.

Довго йшли опришки з маржиною, аж потомилися, поки дійшли до великого міста. Зайшли в місто, саме розвидалося на небі. Поприв’язували до плотів коні, корови, телиці, бика, турму * овець, баранів. Надійшли багаті купці і закупили в них всю маржину. Набили вони бурдюг грошей, звернули на другу дорогу, вернулися до свеї печери, посідали та й радяться. Та все з радощів кожний собі бороду гладить. Бо вже були позаростали, би їх ніхто не пізнав.

Поділилися по рівній частині грішми та й кажуть одні до других.

— Як нам тепер, браття, жити?

Оден каже так, другий так — всі неоднаково. Та й звернулися до цего першого, котрий удурманив пана з кіньми:

— Порадь, брате. Ти дотепер дуже добре радив і дуже добре нам виходило. А тепер ми вже задуріли, не знаєм, як нам бути. Бо нам у наше рідне село повертатися не мож, бо знають люди, що нас довгий час не було дома, та скажуть, що ми опришкували.

Каже цей перший опришок:

— О, я пораджу, все буде добре. Настане ніч, і ми розійдімся всі до одного кожний до свеї хати. І заберемо своїх жінок, своїх дітей, і хатчини залишимо. І зійдемося тут назад, із своїми жінками й дітьми. І тоді будем далі радитися тут, у печері.

Усі розбіглися по своїх хатах, кожна жінка втішилася, бо вздріла свого чоловіка. Та й питається кожна:

— Де ти був дотепер? Бо як ти відходив, то не казав, куди йдеш. Кажуть чоловіки жінкам:

— Бо не треба було казати. Берім діти і ідім. Зо мною йдіть. Жінка питає, куди й що.

— Не питай, будеш видіти.

Ні одній жіночці не хотілося брати діти й лишати свою хатину. І йти за чоловіком не знати куди. А чоловіки не казали, куди, лиш казали йти. Але кожний чоловік витяг з-за ременя гаманець грошей-срібняків, та як поцоркав, як отворив, а жінка як подивилася, та аж за очі імилася з радощів. Та й, знаєте, кожна жінка за грішми в світ іде. Всі жінки пішли за чоловіками аж до тої печери, зійшлися всі до одної.

Та й далі звертаються всі до того першого опришка на пораду:

— Що нам робити далі? Каже перший опришок:

— Так, браття. Мусимо йти в далекі краї та зайти в села, та випитуватися, який панок може продати свій маєток. А ми в него купимо всі разом та й заселимося жити всі прикупці. Як ми дружили зразу, так аби дружили до смерти.

Сказали опришки:

— Золоте твоє слово, дорогий друже.

Усі вони давалися йому на покору. І вибралися вони тої ночі з печери з жінками й дітьми, і пішли в далекі краї. Але вони не йшли всі разом великою юрбою, а йшли по двоє, по троє. І ніхто з війська та з шандарів їх не спиняв. Вони посилали собі наперед одного визнавати, де, в якім селі продає панок поле. І найшли вони одного пана, який продавав свій маєток і худобу і виїхав собі в інший край. І ці люди закупили той присілок в пана. І стали жити всі собі прикупі.

І вони розмножилися, і стало з тих людей велике село. І сьогодні ще жиють їхні потомки там.

Походження та примітки

* Косарі́ — сузір’я.

* Фаши́ння — гілля, лоза.

* Бербени́ця — висока вузька діжечка для перевезень молочних продуктів на верховому коні.

* Вори́на — жердина.

* Ту́рма — отара.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Хутір Калинки́, Косівського району, Івано-Франківської області
28 лютого 1888 року
Оповідач: Колобейчук Григорій Дмитрович (народж. 1930)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.