Павучок-чарівничок
Українська народна казка Чернігівщини

Це було дуже давно. На краю нашого села жила бідна вдова. Мала вона три дочки. Вдова гарно ткала, пряла і намагалася дочок до цього провчити. Але старша була дуже пихата, не хотіла матері допомагати. Середня була задавака та неабияке ледащо. Молодша дочка була тиха, добра, жаліслива.

Тяжко захворіла мати. Непосильна праця поклала її в домовину. Перед смертю мати покликала дочок і сказала:

— Милі мої, хороші мої! Коли я помру, будьте завжди разом, допомагайте одна одній. Я тяжко працювала все життя, але, на жаль, не можу вам залишити великої спадщини. У кутку нашого дому є маленька комірчина. Після моєї смерті зайдіть туди і поділіть порівну все, що знайдете.

Сестри так і зробили. Першою до комірчини забігла старша. Побачила велику скриню і схопила її. Середня знайшла трішки меншу скриню і забрала. А менша зайшла і побачила, що вже нічого нема, тільки в куточку павучок висить на павутинці.

— Візьми мене, — сказав він, — я тобі у пригоді стану.

Принесла молодша сестра павука до своєї кімнати. Сміються з неї сестри та знай з скринь одежу витягують, приміряють. Женихів чекають, а працювати зась. А молодша сестра все придивляється, як працює павучок, а далі й собі сіла ткати. Спочатку полотно було грубе, нитки лягали криво. Сміються сестри, а вона знай працює. От і полотно вже стало тонке та рівне.

Минуло три роки. Сестри вже зносили весь свій одяг, а молодша сестра працює та все павучкові дякує, що ткати її навчив.

Якось працювала вона за верстатом та й задрімала. Прокинулася, а біля неї золотий починок лежить.

— Це я тобі приніс, — озвався павук, — за твоє добре серце я тобі допоможу.

Дійшла до царевича вістка, що є така дівчина, яка полотно золотими нитками тче. Приїхав він та й узяв її собі за дружину. А вона про своїх сестер не забула, взяла з собою. Тоді вони зрозуміли, що тільки працею можна чогось досягти.