Українські народні казки

Пакінь і прало

Українська народна казка про тварин

От, кажуть люди, щоб до Юрія було сіно і у дурня; а як до благовіщення дозимував скотину, а на благовіщення — хоч на лубочку вивези на луг, то вже не здохне.

Ото я вам скажу. У одного бідного чоловіка конячка одним одна була, та й ту у велику силу до благовіщення дозимував, а на благовіщення чуть живу вивіз на луг. Ото як зачала та конячка гризти траву, то й трошки подужчала. Чуть на ноги підвелась, і пішла дальш, од вітру валяючись.

Ото йде, — коли зострічає його Прало — такий кінь великий та дужий, що ніякого звіря не боїться — та й каже: «Здоров був. товаришу!» Глянув кінь на товариша та й подумав: це не мені товариш, та й одказав: «Добре здоров’я!» Отой пита ситий худого: «А куди ти йдеш?» — «Та йду світ за очі». — «Та й я туди ж, так нум товариші». — «То й нум!» — сказав худий кінь. Ото й пішли удвох.

Ото йдуть та й балакають. А ситий і каже: «Скажи мені, як тебе звуть?» А худий одказав: «Пакінь». — «А я Прало, — сказав ситий. — Ходім же тепер на залізний тік пробувати сили, хто дужчий». — «Ходім!» — сказав тоненьким голоском Пакінь, бо він світові рад. Ото Прало каже: «Бий, Паконю!» А той: «Бий ти!» Ото Прало як ударить, то аж тік гнеться, а Пакінь як ударив, то огонь креше. Ото Прало і задумався: «Який він сильний!.. Не мій товариш... Я як ударю, то іскри не сипляться, а тільки тік гнеться, а од його сипляться іскри!» А того і не знав Прало, що Пакінь підкований. Хазяїн на зиму підкував, та й забув вирвати підкови, як на луг витяг.

От Прало й каже до Паконя: «Ходім, — каже, — товаришу, — іще до моря — хто більше води видме?» — «Ходім», — сказав Пакінь. Ото пішли. От Прало як духне, то чуть риби за хвости не хватить — аж до сухого. А Пакінь повісив голову у воду, язик висолопив, бо чуть живий, а щука думала, що м’ясо, — хіп його за язик, а Пакінь клац її зубами та й каже до Прала: «А що, товаришу, чи ти що піймав?» — «Ні», — сказав Прало. «А я піймав!» Ото глянув Прало на Паконя та аж злякався, що таку щуку велику держав Пакінь у зубах, та й каже: «Ходім варити, товаришу, тепер є що!» А сам тільки голову почухає та погляда на Паконя, та й дума: «Оце знайшов чорта не за свої гроші!»

Ото розіклали вогню, щоб варить ту рибу. Ото Прало й каже: «Сиди ти, товаришу, тут біля вогню, я дров принесу». — «Ну, й добре!» — сказав Пакінь та й сів і голову повісив: сказано — три чисниці до смерті. А сорока думала, що неживий, та хіп його за язик, а Пакінь клац зубами та й держить у роті. От Прало приходить, а Пакінь пита: «А що, товаришу, чи піймав що?» — «Ні», — сказав Прало. «А я піймав!» — одказав Пакінь. Дивиться Прало — аж справді держить сороку у зубах Пакінь. Здивувавсь Прало та й каже: «А де це ти, товаришу, узяв сороку?» — «Е, товаришу, — сказав Пакінь, — я під небесами літав та й піймав!» Дуже зажуривсь Прало та й каже: «Е, це не мій товариш... Коли він у морі рибу ловить і птицю попід небесами, так куди мені зрівнятися! Хоч я дужий і дуби з корінням ламаю, так я птиці й риби у морі не піймаю!» Отак думав Прало про себе і міркував: яким би побитом од Паконя утекти?

Ото каже, подумавши, Прало: «Вари, — каже, — товаришу, а я піду, може, ще дров принесу». — «Добре», — сказав Пакінь. ї пішов Прало, та навкруги, та навтікача. Біжить та оглядається, та й каже: «Нехай тобі нечистий батько! Ти не по моїй силі, хоч би утекти од тебе». От біжить Прало, коли зострічає вовка. Вовк і каже: «Здоров будь, Прало!» — «Здоров, вовче! — сказав Прало бо’зна яким голосом, — та мовчи». — «Та що там таке, розкажи!» — сказав вовк Пралові. «Ось що! — став Прало розказувати.

— Я зострівся з товаришем і хотів із ним побрататися; ото і пішли сили спробувати — хто дужчий. То як ти скажеш: я як ударю, то залізний тік гнеться, а він як ударить, то вогонь креше! Ото пішли води дуть до моря; то я як духну, то аж до сухого, а він і рибу піймав. От пішли варить тії риби, то як на твою думку? Я поки дров приніс, а він уже й сороку піймав! Так я оце подививсь, що не по моїй силі, та й давай тікати від його». — «Так як же його звуть?» — спитався вовк Прала. «Пакінь», — сказав Прало. «Е, так я таких умію підголювати, — сказав вовк. — Тільки покажи, де він». — «Е, — сказав Прало, — я тебе туди не поведу, а полізьмо на дуба, то покажу: ген там на долині, під могилою, огонь палає — то товариш мій Пакінь розкладає». Ото подививсь вовк і увесь затрусивсь і сказав: «Сиди ж ти, Прало, та дивись, а я піду і тобі шкуру принесу на чоботи, щоб нікого не боявсь, а нам віри йняв, що ми таких братчиків уміємо підголювати!»

Ото пішов вовк до Паконя, як ухватив за хвіст — і до голови обдер шкуру і Пралові подарував. Оставсь Прало сам, а Пакінь пропав ні за цапову душу.

Оце вам казка, а мені бубликів в’язка.

Походження та примітки

Пакінь і Прало. Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — 118. Зап. М. Ничипоренко у м. Каневі. Час запису не зазначений. Народные южнорусские сказки. Издал И. Рудченко, вып. 1, К., 1869; вып. 2, 1870., II, стор. 16—18. Паралелі: Українські народні казки, легенди, оповідання і речитативні вірші для дітей. Підібрали і впорядкували М. В. Нагорний, М. Ф. Ісірович, Г. С. Сухобрус, Л. К. Данилюк, К., 1939., стор. 173—176.

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.