Українські народні казки

Пан Коцький

Українська народна казка Гуцульщини

Були собі двоє людей, чоловік і жінка. І в них був дуже великий кіт, називався він Пан Коцький. Вони його шанували, вони його годували. Але в старшому віці з Пана Коцького зробився поволеньки злодій. Що би де не уздрів, страшно краде. Одного разу пішла жінка в магазин, купила ковбаску, масла, сметанки і поклала в шафку. А в тій шафці дверці легонько ходили. Пан Коцький спав на печі і побачив, що вона там кладе. Вона пішла надвір, у город — щось їй треба було. А Пан Коцький поволеньки з печі зліз, дверці в шафці лапкою утворив і заліз туди. І з’їв усю ковбаску і все маселко. А сметанки трошки з’їв, а решту лишив.

Прийшла жінка з городу. А чоловік рубав дрова.

— Іди, чоловіче, мий руки та будем обідати, бо ти хочеш їхати в ліс. Би ти не їхав голоден.

Пішов чоловік до керниці, витягнув води, помив руки. Там висів рушничок, він руки втер. Та прийшов у хату, сів собі на крісло коло стола і чекає, би жінка подала їсти.

Жінка втворила шафку.

— Ой! Най тебе бог піб’є з цим котом та й з усім!

— А що є?

— Я купила ковбаси, масла, і він то з’їв, лиш сметани трохи лишив. Що ти тепер їстимеш?

— Та йди принеси трохи солонини та цибулі. Та давай ту сметану. Та якось пообідаєм. Бо що будем робити?

— Ой, я вже йому більше терпіти не буду.

Дала жінка чоловікови їсти, а сама пішла в стодолу, принесла мішок і мотузок. Та кота в мішок, зав’язала. Чоловік упряг коні, поклав кота в мішку на віз.

— Завези його в ліс, так, щоб він не вернувся. Він уже тілько шкоди наробив, що я не годна терпіти. Все!

Поїхав чоловік. Заїхав він далеко в ліс, здоймив мішок, розв’язав мотузок, кота з мішка витряс, а тоді ще й батогом його чвахнув. А кіт пхр, пхр та й далі! Біг, біг, нарешті дивиться, а під берегом дірочка. І він там заскочив. А то була лисиччина хатка. Лисичка собі випорпала, в однім закутчику вистелила пір’ячком постіль, в другім закутчику складала м’ясо. Вона собі там проживала.

А він там заскочив і сидить. Дивиться, є м’ясо. Добре. Попоїв м’яса. Хоче води. Вийшов, дивиться, є рівчак з чистою водичкою. Похлебтав води, пішов назад у хатку, ліг і спить.

Аж надвечір приходить лисичка.

— Хто в мої хатці є?

Вона вчула, що він спить та й харкотить. А він пробудився та й каже:

— Я, м-м-м, Пан Коцький.

— Та чого ти зайшов у цю хатку? Це моя хатка.

— Ні, це моя-а.

Так протяг голосом, ніби він сильний якийсь.

— Ну то як буде? — спитала лисичка. — Я не маю другої хатки, де я буду спати? Може, я тут у закутчику переночую?

— Спи-и.

І все. Лисичка притулилася до стінки, лягла на землі. Нема ні пір’ячка, нічого. Спить. Що буде робити?

А рано вийшла вона, стала перед хати та й плаче. Що вона має робити? Іде медвідь.

— Йой, — каже, — Михайле, не йди коло мої хатки. В мене є страшний Пан Коцький, може тебе з’їсти.

— Добре, я не буду йти. Через годину іде вовчик.

— Вовчику-братику, не йди коло мої хатки, бо в мене страшний Пан Коцький, може тебе з’їсти.

— А я й не буду йти.

Іде кабан дикий. То саме каже лисичка:

— Кабанчику, не йди коло мої хатки...

Іде борсучок, знов йому то саме каже. Нарешті йде зайчик.

— Зайчику-побігайчику, не йди... — А я вже більше не буду йти.

Але зійшлися вони в лісі всі: медвідь, вовк, кабан, борсучок і зайчик. Каже медвідь:

— Гей, чи там такий страшний звір живе, що так його боїмося? Як би нам його видіти?

— А як ми його годні видіти? Хіба би його кликати в гості.

— Най буде.

Порадилися. Каже медвідь:

— Я принесу меду. А вовк каже:

— Я принесу м’яса. А кабан дикий каже:

— Я принесу барабулі *. А борсучок каже.

— Я принесу моркви. А зайчик каже:

— Я принесу капусти.

Добре. І вони то все зрихтували на гості. Але хто має йти просити в гості лисичку та й Пана Коцького? Бояться.

— Та медвідь, — каже вовк, — найдужчий.

— Та що з того, що я найдужчий? Я не годен бігти. Якби він мене ймив, то що було б? Я знаю, що то за Пан Коцький? Я не піду.

— То піде вовк, — каже кабан.

— Я не піду, бо в мене такий довгий хвіст. Він скочить та й мене іме, та й мені смерть.

— Ну то най іде кабан. Кабан каже:

— Та де! Я погано бігаю.

— Ну а борсучок? А борсучок каже:

— В мене такі короткі ноги, я ніяк не можу бігти.

— Ну то, може би, пішов зайчик? А зайчик каже:

— Ну, то вже я піду. В мене, — каже, — довгі ноги. Як що злого буде, то я втечу.

Приходить зайчик до лисиччиної хатки. Пук-пук-пук у стінку. Виходить лисичка.

— Що?

— Я зайчик-побігайчик, прийшов просити вас у гості. Просив медвідь, вовк, кабан дикий, борсучок і я прошу, би ви прийшли до нас у гості. У ліс, над яругу, коло дуба. Там ми будемо гоститися.

Каже лисичка:

— Добре, підемо. Але добре було би, якби ви якось поховалися. Бо я за Пана Коцького не ґарантую. Він такий грізний, такий страшний.

Прийшов зайчик. Питаються його звірі:

— Що, прийдуть?

— Прийдуть. Але казала лисичка, би ми всі поховалися.

— Добре.

Вовк штрик у корч, борсучок у другий корч, зайчик у третій. А кабан дивиться, лежить купа листя, і він у то листя зарився. Але хвостик на п’ять сантиметрів видко. А медвідь подивився, подивився та й заліз на смереку. Все. Тиша.

Нарешті йдуть гості. Лисичка наперед, кіт за нею. Прийшов кіт, подивився — таке м’ясо! І він штрик до того м’яса. І, як мають моду коти, їсть і каже:

— У-мау-мау-мау.

А вовк тихо говорить:

— Мой *, най цего бог піб’є. Це якийсь сильний звір, ми тілько наносили, а він каже, що йому мало.

А він їв, що їв. А дикий пацюк сидить у листі, і муха сіла йому на хвостик. А пацюк хвостиком шелесь. А кіт гадав, що то миш, та як скочив! М’ясо м’ясом, а кіт до миші береться. Як кинувся пацюк тікати та як гупнув на той корч, де вовк сидів. Вовк з переляку скочив на борсука. А зайчик і собі тікати. То все зашуміло. А кіт напудився та й на смереку. На ту саму, де медвідь сидів. А медвідь гадав, що кіт його їстиме. Та й на галузу, на галузу. А галуза вломилася, а медвідь на землю бох! Та схопився і далі. Все повтікало. Котик вчепився за смереку, дрижить. А лисичка втікла.

На другий день їде чоловік знов по дрова. А то якраз було недалеко дороги. Пан Коцький уздрів свого ґазду та й каже: «Няв, няв».

— То ти, — каже, — на смереці, Пан Коцький?

Кіт видить, що то ґазда його, і поволеньки зсувається.

— Ну, я тебе заберу додому, але би ти був чемний.

І взяв кота додому, і він був уже чемний, нічого не крав. І байці конець.

Походження та примітки

* Барабу́ля — картопля.

* Мой — простацький вигук при звертанні.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Рожнів, Косівського району, Івано-Франківської області
28 березня 1986 року
Оповідач: Намісниченко Теодозія Дмитрівна (1905 року народження) Вінницька область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Пан Коцький

Українська народна казка про тварин

ПАН КОЦЬКИЙ — Українська Народна Казка Про Тварин
ПАН КОЦЬКИЙ — Українська Народна Казка Про Тварин
ПАН КОЦЬКИЙ — Українська Народна Казка Про Тварин
ПАН КОЦЬКИЙ — Українська Народна Казка Про Тварин
ПАН КОЦЬКИЙ — Українська Народна Казка Про Тварин
ПАН КОЦЬКИЙ — Українська Народна Казка Про Тварин

В одного чоловіка був кіт старий, неспособний миш ловити. Ото хазяїн його узяв та й вивіз у ліс, думає: нащо він мені здався? Тільки дурно буду годувати. Нехай лучче у лісі ходить. Покинув його, а сам і поїхав. Коли це приходить до його лисичка та й питає його: «Що ти таке?» А він каже: «Я — пан Коцький». Так лисичка каже: «Будь ти мені за чоловіка, а я тобі за жінку буду». А він і согласивсь. Ото веде його лисичка до своєї хати. Так уже йому служить! Уловить де курочку, то сама не їсть, а йому принесе.

Ото колись зайчик побачив лисичку та й каже їй: «Лисичко-сестричко, прийду я до тебе на досвітки». А вона йому каже:

«Єсть у мене тепер пан Коцький, то він тебе і розірве». І цей заєць розказав за пана Коцького вовкові, медведеві, дикому кабанові. Ці зійшлись умісті, стали думать: як би тут побачить пана Коцького, та й кажуть: «А приготовимо обід!» Тут і взяли розщитувать, кому за чим іти. Вовк каже: «Я піду за м’ясом, щоб було що у борщ». А дикий кабан каже: «А я піду за буряками, за картоплею». Медвідь: «А я меду принесу на закуску». Заєць: «А я — капусти».

Ото подоставали усього, начали обід варить і, як зварили, начали совітуваться, кому іти кликать на обід пана Коцького. Медвідь каже: «Я не підбіжу, як доведеться утікать». А кабан: «А я тож неповороткий». Вовк: «Я старий уже і трохи не бачу». Тільки зайчикові і приходиться. Прибіг зайчик до лисиччиної нори; коли це лисичка вибігає та й дивиться, що зайчик стоїть на двох лапках коло хати, та й питає його: «А чого ти прийшов?» Він каже: «Просив вовк, медвідь, дикий кабан і я прошу, щоб ти прийшла а своїм паном Коцьким до нас на обід!» А вона каже йому: «Я з ним прийду, але ви поховайтесь, бо він вас і розірве». Зайчик прибігає до їх та й хвалиться: «Ховайтесь, казала лисичка, бо він як прийде, та й подушить нас». Вони і начали ховаться, медвідь лізе на дерево, вовк сідає за кущем, кабан риється у хамло, а зайчик лізе у кущ.

Коли це веде лисичка свого пана Коцького. Доводить до стола, а він побачив, що на столі м’яса багато, та й каже: «Ма-ло!.. Мало!.. Ма-ло!..» А ті думають: «От сучого сина син, іще йому мало!» Коли він як наївся, так і простягсь на столі. А кабан лежав близько коло стола у хамлі, та якось його комар і укусив за хвіст. А він так хвостом і повернув. Кіт же думав, що то миш, та туди... Кабан злякавсь його та начав утікать. Пан Коцький злякавсь кабана, скочив на те дерево, де медвідь сидів. Медвідь як побачив, що кіт лізе до його, начав вище лізти по дереві, — та до такого доліз, що і дерево не здержало — так він додолу упав. Вовк побачив, що таке робиться з ними, — так подрав, що тільки видно. А заєць тоді ж забіг чорт зна куди... А послі посходились та й кажуть: «От, який малий, та чуть-чуть нас усіх не поїв!»

Походження та примітки

Пан Коцький. Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — 103. Зап. А. Петруняка в Уманському пов. Київської губ. Час запису не зазначений. Народные южнорусские сказки. Издал И. Рудченко, вып. 1, К., 1869; вып. 2, 1870., І, стор. 23—25. Паралелі: Українські народні казки, вибрані для дітей. Упорядкував Б. Грінченко, К., 1907., стор. 53—57; Молода Україна. Часопис для дітей старшого й меншого віку. К., 1908—1914., 1909, № 8, стор. 28—30; П. А. Гнедич, Материалы по народной словесности Полтавской губернии. Роменский уезд, вып. IV, Полтава, 1916., стор. 23—29; Українські народні байки (звіриний епос). Т. І—II. Зібрав Володимир Гнатюк. — «Етнографічний збірник», т. ХХХVІІ-ХХХVІІІ, Львів, 1916., стор. 102—106; Казки та оповідання з Поділля. В записах 1850—1860-х рр. Вип. І—II. Упорядкував Микола Левченко, К., 1928., стор. 284; Українські народні казки. В трьох книгах. Упорядкував акад. М. Возняк, кн. 1, К., 1946; кн. 2, 1947., II, стор. 5—6; Афанасьєв, стор. 59—63; Указатель сюжетов. [Составил В. Я. Пропп]. — Народные русские сказки А. Н. Афанасьева. В трех томах, т. 3, М., 1958., стор. 460; Казкі пра жывёл і чарадзейныя казкі. Складальнік К. П. Кабашнікаў, Мінск, 1971., стор. 94—102. Дана казка з деякими незначними відмінностями неодноразово записана в різний час у різних місцевостях України — на Полтавщині (Відділ рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР., ф. 14-3, од. зб. 105, арк. 279), Київщині (Відділ рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР., ф. 1-7, од. зб. 761, арк. 32), Харківщині (Відділ рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР., ф. 11-4, од. зб. 610, арк. 44; Відділ рукописів Інституту етнографії ім. М. М. Миклухо-Маклая АН СРСР (Москва)., ф. 22, од. зб. 331, арк. 118—120), Чернігівщині (Відділ рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР., ф. 1-к2, од. зб. 46, арк. 4; ф. 1-7, од. зб. 841, арк. 195), Сумщині (Відділ рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР., ф. 1-7, од. зб. 822, арк. 29). Кіровоградщині (Відділ рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР., ф. 1-7, од. зб. 767, арк. 58; од. зб. 775, арк. 95), Донеччині (Відділ рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР., ф. 1-6. од. зб. 645, арк. 69—70; ф. 14-3, од. зб. 14, арк. 112), Старобільшині (Відділ рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР., ф. 1-6, од. зб. 528, арк. 44). Див. також: Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР., ф. 100, од. зб. 549, арк. 187; Відділ рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР., ф. 1, 3755, арк. 3-4.

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.

Оформлення художника В. М. Дозорця

Пан Коцький

Українська народна казка про тварин

Як був у єдного ґазди кіт та й не хотів імати миші, бо був старий. Та ґазда взяв і відвіз кота в ліс. У лісі кіт здибався з лисичкою, та й лисичка взяла його до свеї ями. Каже: «Ти не маєш жінки, а я не маю чоловіка, то будем разом ґаздувати!»

Та й раз заєць ся здибав з тою лисичков і каже: «Лисичко, я прийду сеї ночі до тебе!» А она каже: «Йой-йой, бійся бога, не приходи, бо в мене є пан Коцький, то він би тебе заїв!» Та й заєць тогди побіг і вповів всім звірям, що у лисички є якийсь пан Коцький, страшний дуже. А звірі ся порадили та й кажуть:

«Ісправимо ми для нього гостину, то увидимо, що то за пан Коцький такий?» Тогді пішов вовк за м’ясом, медвідь за медом на закуску, дика свиня пішла за бульбами, а заєць за капустов. Та й зладили для пана Коцького обід.

Тогді післали зайця до пана Коцького. Заєць прибіг ід лисиччиній ямі та й став си на двох лабках. Лисичка вийшла з ями та й каже: «Чого ти прийшов?» А заєць каже: «Просять звірі, аби пан Коцький та й ти прийшли-сьте на гостину!» Лисичка каже: «Заки ми прийдем, то кажи звірям, аби ся поховали, бо пан Коцький всіх би пороздирав!» Заки пан Коцький прийшов в гостину, всі звірі ся поховали: медвідь виліз собі на ялицю, дик заліз в листя, вовк сховався межи корчі, а зайчик заліз під лопух та й стулив уха.

Тогди пан Коцький прийшов із лисичков і з’їли собі обоє той обід. Але потому він каже: «Тото ще мало!» А звірі то учули та й ся дуже перестрашили. Та й дик з листя хвостом мелькнув, а кіт гадав, що то миш, та й хвіст — лап! Дик тогди схопився, зачав утікати, а кіт ся дика дуже напудив та й скочив горі тов ялицев, де медвідь сидів. Медвідь тогди зачав на сам вершок горі ялицев лізти, але ся вершок зломив, та й медвідь упав на землю та й ся забив. Тогди всі другі звірі собі зачали утікати — геть ся розлетіли по всім лісі. А пан Коцький тогді зліз з ялиці і пішов знов до куми лисички ґаздувати.

Походження та примітки

Пан Коцький. Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — 103. Зап. в с. Доброгостів (Галичина) від І. Зінка. Час запису не зазначений. Ю. А. Яворский, Памятники галицко-русской народной словесности, вып. 1, К., 1915., стор. 158—159.

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.

Художник ілюстрацій К. Шалварова

Пан Коцький

Українська народна казка Полтавщини

В одного чоловіка був кіт, та такий старий, що вже не міг і мишей ловити. Ось його хазяїн і думає: «Нащо він мені такий здався, тільки дурно харчі переводить, а користі з нього ніякої. Відвезу його в ліс та й покину там». Як вирішив, так і зробив. Відвіз кота до лісу, та й покинув, а сам поїхав додому.

Сидить бідолашний кіт та й горює, як йому далі жити. А повз те місце пробігала хитра лисичка та й питає його:

— А що ти таке?

Кіт їй у відповідь:

— Я — пан Коцький.

Лисичка й каже:

— А давай жити разом. Будеш ти мені за чоловіка, а я тобі — за жінку.

Нікуди коту діватися, він і погодився. Привела його лисичка до своєї хати, та так уже йому догоджає : зловить курочку, то сама не з’їсть, а йому принесе.

От одного разу зайчик побачив лисичку та й каже їй:

— Лисичко-сестричко, а чи можна я до тебе прийду на посиденьки?

А вона й відповідає:

— Ні, не можна, бо у мене тепер пан Коцький живе, так він тебе на шматки розірве.

Заєць розказав про розмову з лисичкою ведмедеві, вовкові та дикому кабанові. Зійшлися вони разом і стали гадати: як їм пана Коцького побачити та задобрити, щоб їх не з’їв. От і вирішили приготувати йому обід. Вовк приніс м’ясо для борщу, дикий кабан — буряки і картоплю, а ведмідь — меду на закуску. Коли обід був готовий, стали радитися, кому йти запрошувати пана Коцького. Ведмідь сказав, що не піде, бо не підбіжить, коли треба буде тікати. Кабан відмовився, бо неповороткий, а вовк старий і недобачає. Вирішили послати зайчика, як найменшого, та й наїдку з нього небагато.

Прибіг заєць до лисиччиної хатки та й стоїть, боїться заходити. Побачила його лисичка у вікно і вийшла надвір, та й питає:

— А чого тобі, зайчику, треба?

Він і відповідає:

— Просили ведмідь, вовк, дикий кабан і я прошу, щоб ти зі своїм паном Коцьким прийшла до нас на обід.

А вона йому відповідає:

— Добре, я прийду з ним, але ви поховайтеся, бо він вас розірве.

Прибігає зайчик назад та й хвалиться:

— Ховайтеся всі, бо сказала лисичка, що як прийде пан Коцький, то розірве всіх.

Тут усі і почали ховатися: ведмідь поліз на дерево, вовк сів під кущем, кабан зарився у хмиз, а зайчик заліз у кущ. Аж ось веде лисичка свого пана Коцького. Дійшли до столу, а він як побачив, що на столі багато м’яса, та як закричить:

— Ма-у ! Ма-у !

А звірі подумали: «От вражий син, все йому мало, це ж він і нас поїсти може».

Видерся пан Коцький на стіл та й почав їсти, аж за вухами лящить. А як наївся, то так і влігся на столі. А кабан найближче до столу у хмизі лежав, і саме в ту мить його за хвіст укусив комар. Він хвостом і крутнув. А кіт подумав, що то миша, та як ухопить кабана за хвіст. Той з переляку навтіки. Пан Коцький і собі злякався, скочив на дерево та й подерся туди, де ведмідь сидів.

Ведмідь як побачив, що кіт дереться до нього, почав підніматися вище по дереву. Гілка хруснула і він упав просто на вовка, ледве не роздавив його. Як схопляться вони! І побігли, куди очі дивляться. А заєць і собі за ними та забіг не знати куди. А потім посходилися всі докупи та й кажуть:

— Оце гість, такий малий, а ледве нас усіх не поїв.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

78 (4970). Пан Коцький. СУС 103. Записала Музика З. В. 2008 року.
Оповідач: Шуміха Лідія Григорівна (1934 року народження), Кошманівка, Машівський район, Полтавська область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Пан Коцький

Українська народна казка Полтавщини

В одного чоловіка був дуже старий кіт. От хазяїн взяв його та й завіз до лісу, а сам поїхав додому. Коли побачила його лисичка. Здивувалася дивному звіру та й питає:

— Хто ти такий:

— Я пан Коцький, — відповідає кіт.

— Будь мені за чоловіка, пане Коцький, а я тобі за жінку — просила лисичка.

Погодився кіт, і стали вони разом жити. Якось зайчик лисичку побачив та й каже:

— Лисичко-сестричко, я до тебе прийду в гості.

— Ні, зайчику, — відказує вона, — у мене є тепер пан Коцький, то він тебе розірве.

Заєць розповів про пана Коцького вовкові, ведмедеві дикому кабанові. Стали вони разом та й думають: як би побачити дивного звіра. Та й вирішили зготувати обід. Зайчик говорить:

— Я капусту принесу.

— А я піду по буряк, — каже дикий кабан.

— А я меду принесу, пропонує ведмідь.

Вовк каже:

— Я піду по м’ясо.

Зібралися звірі та й вирішили на всякий випадок заховатися

— Бо страшний, напевно, цей пан Коцький, ще й розірве.

Коли веде лисичка свого чоловіка. Дійшли до галявини а перед ним стіл накритий. Побачив багато м’яса та й каже:

— Мя-у! Мя-у! Мя-у!

Перелякалися в кущах звірі:

— Це, мабуть, він і нас поїсть!

Як схопляться і навтьоки. Тільки й видно.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

258 (5022). Пан Коцький. СУС 103. Записано 2008 року.
Оповідач: Молдавець Лідія Петрівна (1963 року народження), Степанівка, Семенівський район, Полтавська область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також

Пан Коцький — 1972
Пан Коцький — 1975
Пан Коцький — 1978
Пан Коцький — 1983
Пан Коцький — 1991
Пан Коцький — 1993