Українські народні казки

Пан Печорський

Українська народна казка Бойківщини

Була баба і мала кота, великого злодія. Та й сказала баба служници забрати того кота, віднести на річку, прив’язати до шиї камінь і пустити його в воду. А там був Іван, що служив у пана. Пан дав йому за рік роботи одну корону, бо він нічого не вмів робити.

— На тобі, аби купив собі щось їсти, доки найдеш другу роботу. Іде він і здибає ту дівчину з котом. Та й каже:

— Де ти несеш кота?

— Несу топити, бо він великий злодій, — каже. — Казала баба його втопити.

— Продай його мені.

— Бери. Та най буде задурно.

А він дав їй корону. Та й іде додому з тим котом. Прийшов додому — хата порожня, ні підлоги, нічого. Як не був він дома. Сіли вони оба з котом на піч і сидять. Та й говорять. Кіт каже:

— Чекай, зараз будемо щось їсти.

Пішов кіт, украв десь хліб і приніс до Івана. Та й каже:

— Це ще не все, зачекай.

Пішов та й несе ще кусень солонини — вони собі й попоїли. А потому ще м’яса приніс, і ще чогось. Та й каже кіт:

— Ти собі добре зробив, що мене купив.

Так собі вони оба й проживають. Але тоді що? Кіт хоче Івана добре нагородити. Іде кіт дорогою, надибає зайця. Питається заєць:

— Де ти йдеш, коте?

— Іду до пана.

— Чого?

— На скаргу. Кітки поїли сир, масло. Все поїдають, а вони кажуть, що кіт з’їв.

— На таке й мені треба йти. Капусту поїдають зайчихи, а вони кажуть, що заєць з’їв.

А кіт йому:

— Тобі треба свідків.

Набрав заєць «свідків», прийшли та й у пана в городі засіли. Пан устав та й каже:

— Ану, дивися, жінко, що нам хтось прислав. Тілько зайців! А кіт вийшов наперед та й каже:

— То мій пан граф Печовський. Він хоче у вас доньку сватати.

— Скажи, аби він прийшов до мене.

Та й тоти зайці загнали в загороду. А на другий день кіт знов йде та й здибається з лисом. Питається лис:

— Де йдеш, коте?

— Іду до пана, — каже. — Кітки все поїдають, а ґаздині кажуть, що кіт поїв. Іду до пана за правдою.

— І мені треба йти, — каже лис. — Лисиці кури їдять, а вони кажуть, що лис із’їв. Я йду правди шукати, бо це — неправда, і я з тобою йду.

— Тобі свідків треба.

— Я назбираю.

Назбирав. Завів їх кіт до пана, і сказав, що це панови граф Печовський прислав на шубу. Та й закрили лисів в загороді. Іде кіт на третій день і надибає вовка. Питається вовк:

— Де, коте, йдеш?

— Іду до пана. Кітки їдять сир та масло, а вони кажуть, що кіт. А вовк йому:

— То й я йду. Вовчиці, — каже, — овець поїдають, а вони кажуть, що вовк із’їв.

— Тобі треба свідків.

— Я назбираю.

Назбирав. А кіт загнав їх на подвір’я до пана. Той каже:

— Дивися, жінко, кілько в нас вовків. А кіт йому:

— То пан Печовський вам прислав, він хоче у вас доньку висватати. А на другий день зустрів кіт медведя. Та й медвідь таке саме каже:

— Медведиці побивають худобу, а вони кажуть, то медвідь убив.

— Свідків тобі треба.

— Добре, — каже, — будуть свідки.

Кіт привів «свідків» і віддав панови. А пан йому й каже:

— Коте, кажи, най той пан Печовський вже приїде до мене. Най його вижу, будемо свадьбу робити.

Прийшов кіт та й каже:

— Іване, тобі треба женитися.

— Коте, лиши мене, я женитися не хочу.

— Треба, Іване, женитися.

— Коте, нє.

— Іване, треба женитися обов’язково.

Кіт собі збирається, пішов, украв убрання, убрав Івана файно та й каже:

— Їдемо до пана.

Приїхали. Іван вбраний, перстені має золоті. Пан подивився на нього, сподобався він панови, той пан граф Печовський. Зробили весілля, бавляться.

— Ну, а тепер, — каже, — Їдемо до тебе, Іване. Покажеш, які в тебе добра є.

— Їдемо.

Їдуть, а там пасеться стадо овець. Кіт біжить попереду та й пастухів питається:

— Чиї то вівці?

— То баби залізноголової вівці пасуться.

— Як будуть вас питатися, аби-сте сказали, що то пана графа Печовського вівці. То вам гроші дадуть.

Вернувся кіт та й каже:

— Прошу, вже починається наше добро. Питайте. Пан питається:

— Чиї вівці?

— Пана графа Печовського. І дають пастухам гроші.

А кіт біжить наперед і так само намовляє всіх пастухів. Їде пан з Іваном, його жінкою і слугами, а там пасуться воли.

— Чиї воли?

— Пана графа Печовського.

І знов дають пастухам гроші. Їдуть далі, а там — коні. Знов це «пана графа Печовського». І знов дають.

А то все було добро тої баби, що хотіла кота втопити. Кіт передекорувався на старішого, аби баба його не пізнала, прибіг до бабиного дому і сів на вікно. А баба каже:

— Котику, що це таке? Що це за одні їдуть парадою, і вистрілюють, і музика грає.

— То, — каже, — бабко, на ваше життя підсіли. Хочуть вас підстрілити, треба вам десь сховатися.

А там була липа дуплава. Сховалася баба в то дупло, і так сколотили ту діру, що лише маленька щілина лишилася. Ті прийшли з музикою, бавляться, співають. А баба не може дивитися на то, не може того терпіти, що в її добрі таке роблять. Та й так телепається в тому дуплі, що аж липа хитається. А там їден увидів то та й показує.

Той тому то сказав, а той тому, та вже дійшло й до графа Печовського. Питають його:

— Пане, що то може бути? Вітру нема, а липа ся рушає. А він питається кота:

— Слухай, що то може бути, чого то липа рухається?

— А то як вони робили пивницю, з тої пивниці вискочив чорт та й залетів у липу. І відтоді він рушає та й рушає тою липою.

А ті далі п’ють, гуляють, бабине добро розбазарюють. А що робити з бабою? Пан з донькою приїхали з канонами. Кіт і каже:

— Треба всю зброю, яка є, націлити в тоту липу і разом вистрілити. Як то націлили, як дали сигнал та як улупили, то зробилися тріски

і з липи, і з баби — зі всього. Так кіт пімстився на бабі за то, що казала його втопити.

Пімстився кіт, а весілля далі бавиться, всі гуляють. А як весілля закінчилося і все втихло та й всілося, каже кіт:

— Ну, Іване, я зробив тебе паном. А що мені буде за тото? А Іван йому:

— Коте, що я їм, тото й ти будеш їсти, що я буду мати, то й ти будеш мати. А як ти, — каже, — умреш, то зроблю скляну труну і тебе поховаю, як має бути.

— Добре.

Пройшов, може, рік, а може, більше, і заслаб кіт. Сказали Іванови, графови Печовському:

— Кіт заслаб. А Іван:

— Візьміть його в кошик, занесіть до річки та й киньте у воду. Най іде.

Кота взяли в кошик нести, а він вискочив з того кошика та й домів. Та й Івана за груди.

— Ти що казав, а що зробив?

— Коте, — каже, — на світі бувають помилки. Я помилився. Даруй мені цей раз. Більше цего не буде. Віднині що би-с хотів, то я зроблю.

А потому кіт і направду здох. Можна було його метати, де хотіти, але Іван боявся — зробив скляну труну, поховав кота, а сам лишився багачем на бабинім добрі.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Ріпне, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
23 липня 1994 року
Оповідач: Литус Іван Миколайович (1906 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також