Українські народні казки

Панський дарунок — Настопіль

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Давно це було, ще в ті часи, коли правили в околицях пани. Маєтки кожного із них знаходились на сотні кілометрів один від одного. Провідувати, їздити в гості один до другого приходилось може всього один раз за життя. Їздовим транспортом на той час були карети, кібітки, брички, гарби запряжені кіньми. На території правого берега річки Дніпра господарював пан на ім’я Герзей, а сам із своєю сім’єю проживав на квітучих землях біля Чорного моря в Криму.

В пана Герзея зростала донька, батько звав її ніжно Настенька, для всіх інших вона була панночка Анастасія. Дівчина не тільки гарною була, але й дуже розумною. До того її прабабуся вчила всяких там чаклунських та знахарських справ, що були на користь, добро людям. Сама Анастасія бралася вчитися всьому: шити, вишивати, готувати, читати, писати, вести канцелярські папери. Не минала вона і господарство, понад усе любила вона коней порати. Наймити пана Герзея любили Настеньку, відзивалися про неї тільки добрими, лагідними, ввічливими словами.

Прийшов час доньку заміж віддавати. Засмутився батько, він не міг знати, хто з женихів приїде просити доньчиної руки. Тільки Настенька була спокійна та весела, все жартувала до батька та підбадьорювала.

По полудні до маєтку під’їхало вісім карет, з них в п’яти прибули візитери, а три наповнені речами та дорогоцінними прикрасами. Пан Герзей з Анастасією, як їм і подобає, вийшли привітати гостей. Поважний гість в дорогому вбранні низенько вклонився і сповістив, що має намір засватати молоду панночку і взяти її за дружину. Герзей ледь не спритомнів, йому стало дуже зле від такої новини, віддати свою єдину розумничку за старого дідугана.

А панночка, як і раніше щаслива, весела, привітна, красномовно запрошує гостей до вітальні. Примружує оченята, ніби показує: не журись, тату, все добре, не хвилюйся.

Розмістивши прибулих по кімнатах, Настенька говорить батькові:

— Тату мій любий, не сумуй, за мене купцю пропонуй коня мого улюбленого сірого, що на боках в яблуках та нагайку, що майстер сріблом прикрасив, та й усе, а далі я вже сама знаю, що робити. Йди таточку, відпочивай, солодких тобі снів.

Поцілувавши батька, донька пішла в свою кімнату.

Рано Анастасія вийшла на крилечко і побачила, як чепурився старий гостювальник, промову до неї готував, лакеї букети квітів складали.

За сніданком наречений розповів про свої незчисленні багатства, що на їхній вік вистачить всього, а Герзей про своє:

— А я за своєю донечкою даю коня спритного сірого, що боки в яблуках та нагайку прикрашену сріблом.

Дали слово і Анастасії, вона мовила так:

— У мене одне бажання до гостя. Коли виконаєш, буду твоєю, а ні, то повертайся зі своїм багатством додому. Завтра до сходу сонця ти повинен об’їхати батькові поля, упізнаєш їх по шелесту ковиль — трави та по росах, що перлами на сонцю виграють. Як побачиш великого дуба, що за сьомим пагорбом, зупинись, три рази обкрутись, три рази нагайкою хлесни, прикажи коню заіржати і потече з того дуба живильна вода. Коли встигнеш умитись, коня напоїти, нагайку вимити, повертайся до мене, а ні, то стояти тобі там вічно.

Зніяковів дідуган, як же йому на коня сісти, ще й верхи скакати, коли він ледве ноги підійма по сходах. Та кохання до молодої панночки більше, ніж страх та сором, погодився купець на такі умови. Другого дня челядь допомогла старенькому сісти на коня і помчав його Анастасії улюбленець знайомими, рідними стежками.

Три дні і три ночі не було купця, наймити почали до виїзду готуватися. Коли тут із-за кущів розарія показався кінь сірий, що боки в яблуках, а на ньому скаче молодий, здоровий, мужній чоловік. Прислуга купця вся в паніці, де подівся їх господар і тільки старий літописець признав у юнаку молодого, дужого пана — свого володаря. Зіскочив юнак з коня і став перед очі Анастасії. Освідчився їй у вічному коханні, запропонував руку і серце та швидше відгуляти весілля.

Весілля було багатолюдне, гучне, веселе, яскраве. Гуляли цілий тиждень, горілку та бражку пили, медом заїдали, гостям шишки та теренки роздавали. Жили молоді в добрі та злагоді, діточки у них були, челядь свою не ображали. А подарив пан Герзей дочечці своїй єдиній сто полів, від чого і маєток звався, а до наших днів і село називається Настопіль.

Мене там не було, а дідусь і бабуся розповідають цю казку своїм внукам та правнукам.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

180 (7313). Панський подарунок — Настопіль. СУС —. записала Чередниченко Олександра 2009 року. Бабуся Чередниченко Олександри. Дніпропетровська область, Криничанський район, Кринички