Українські народні казки

Пацюк

Українська народна казка Гуцульщини

Жив собі чоловік з жінкою та й не мали вони дітей. Нема та й нема. Нараз каже йому жінка:

— Чоловіче, на мені нема «сорочки».

— Я тобі, жінко, куплю сорочку.

— Ні, — каже, — чоловіче, нема мого рахунку.

(А то вона вже вагітна була). Чоловік втішився, дуже задоволений, що буде в них дитина.

Жінка носила ту дитину рік. А в рік уродила... порося. І притім то був пацюк. І скликали двоє кумів, і мати з кумами понесли пацюка до попа, аби піп ухрестив. Піп каже:

— Не можу хрестити, бо це є порося. А мати сказала:

— Я його породила.

Піп став та й подумав і того пацюка ухрестив. Прийшли вони додому від хресту, запили могорич. Мати кладе свого пацюка в хлів і годує його. Пацюк бере їду тілько від мами, а від тата не хоче.

І годувала вона того пацюка шість місяців. У шість місяців він так уріс, ніби мав три роки. Приносить йому мама їсти. А пацюк піднявся на передні ноги та й каже:

— Мати, скажіть татови, най прийде до мене. Прийшов тато, і пацюк до тата заговорив:

— Тату, приступайте до мене і витягніть мені з хребта три волоски. І внесіть мені лист паперу та й конверт.

І пацюк написав листа. І сказав:

— Тату, покладіть цей лист у конверт і запечатайте. Та вийдіть на подвір’я і покрутіть цими трьома волосками. І стане на вас мундур золотий, і буде кінь золотий. Понесіть цей лист до царя. Йдіть до царя в старости, за його дочкою. І скажіть цареви, щоби дав дочку за Пацюка.

Старий сів на коня й поїхав до царя. Подає лист. А там написано: «Прийде пацюк до вас у старости. За вашою дочкою». Цар прочитав та й говорить йому:

— Чого ти мене та й мою доньку таким словом умразив *? «Пацюк»! Що, для мої дівчини немає хлопців? Щоби я давав свою дочку за твого Пацюка? Хто тобі писав цей лист? — питається цар у ґазди.

— Сам Пацюк писав.

Цар не подумав, що Пацюк може писати лист, і не повірив. Пише цар листа до Пацюка і подає татови.

— Подай цей лист Пацюкови. І завтра привези його сюди. Приносить тато Пацюкови лист, розпечатав, дав йому. Пацюк прочитав.

— Тату, впрягайте у віз пару коней, стеліть соломи, скличте п’ять чоловік, би мене висадили на віз. Поїдем до царя в старости.

Приїхали до царської столиці. Пости сперли * їх, не пускають. Каже старий:

— Ми йдемо до царя в старости.

Спиталися пости в царя, чи пускати їх, чи ні. Цар каже:

— Пропускайте.

Приходять вони до царя. Цар подивився, що це за пацюк.

— Що це за Пацюк? — питається цар.

— Це моя жінка породила. Рік носила. Йому лишеньки шість місяців, цему пацюкови.

Цар став та й думає: «Що робити?» Кличе свою дочку.

— Прийшов Пацюк за тобою у старости.

Каже донька:

— Тату, що ви маєте мене на збитки? Що ви мені це говорите? Щоби я йшла за Пацюка?

— Донько, — сказав цар, — роблю тобі весілля з цим пацюком. Донька дуже заплакала. Каже:

— Тату, я згублюся або втоплюся.

Але що зробить — цар дав приказ. Мусить вона слухати царя. А цар уже сказав постам, щоби її сокотили *, аби не втопилася. Поки буде весілля. І сказав цар Пацюка татови:

— Загони Пацюка в кімнату.

Цар зробив весілля, рано йдуть до церкви брати шлюб. Царська донька з Пацюком приходять у церкву. Кладе піп коруну молодій на голову і кладе Пацюкови. І питається піп у молодої:

— Як, давати тобі шлюб з Пацюком?

— Цар-тато приказав, мушу слухати.

Молода поклала руку на престіл, а Пацюк поклав верх її руки свою лабу. Піп дав їм шлюб, і поїхали вони до столиці на весілля. Приїхають із шлюбу, цар зустрічає їх з музикою, з горівкою. Вийшла цариця і перед столицею обсипала дочку з Пацюком пшеницею. Пацюка загнали в кімнату, а дочка з кумами, з гостями сіли за стіл. Мати Пацюка здогадалася, що треба дати Пацюкови їсти. Злагодила мати їду і понесла Пацюкови. А він від мами вже не хоче їсти. Понесла їсти цариця — не хоче. Тут здогадалися всі, чого не хоче Пацюк їсти. Сказали, най несе йому їсти його жінка. Понесла жінка, і Пацюк від жінки їв. Поїв Пацюк та й каже:

— Жінко, не бійся, що я — пацюк. Аби ти ввечір прийшла в ту й ту кімнату. У тій і тій годині я прийду до тебе.

Жінка дуже втішилася, що Пацюк до неї заговорив. Зробилася жінка весела і дуже погонорилася. Прийшов вечір, і пішла вона в той кабінет спати, де сказав пацюк. В одинадцять годин ночі Пацюк приходить до жінки. Подивився — жінка спить. Тоді він зсунув з себе свинячу шкіру, і зробився з него хлопець. На нім мундур золотий, голова золота. І будить він жінку.

— Ти спиш, жінко? Прийшов до тебе чоловік твій. Жінка прошу малася * та й каже:

— Йой, я горю. Він каже:

— Не бійся, жінко, я твій чоловік.

— Ні, — каже, — ти не мій чоловік. У мене чоловік Пацюк.

— Ні, жінко, я твій чоловік. Подивися на мене.

Тоді вона обчепила його і лягла з ним на ліжко. Він їй говорить:

— Видиш, який твій чоловік? Таким я вже буду до смерти. Сьогодні я ту свинську шкіру ізсунув. Але я ще маю бути пацюком шість місяців. Але би ти нікому не казала, що я такий файний чоловік.

Вона говорить:

— Не скажу.

— По шістьох місяцях я ту шкіру з себе зсуну і вже більше не возьму її на себе, буду вже твій чоловік.

Прийшла третя година по півночі, заліз він у ту шкіру і став далі пацюком. І пішов у свою кімнату. Жінка не може витримати, жінці не спиться. І пішла вона до Пацюка, і сіла коло него. Питається Пацюк у жінки, чого прийшла. А вона каже:

— Я без тебе не годна бути. Я прийшла до тебе.

— Іди, жінко, до гостей, най гості набуваються, най весілля далі йде. Я буду приходити до тебе кожного вечора в тій і тій годині. Аби знала, аби ти нікому цего не сказала, навіть рідній мамі.

Жінка пішла весела до тата-царя.

— Тату, повеселіть гості, поконтетуйте * їх, най гості набуваються, най весілля гуляє. Можете тримати весілля й тиждень. Бо я така втішна в своєму життю, що ви би не подумали, тату.

А цар питається:

— Дочко, чого ти така весела? Скажи мені, аби я знав.

— Не скажу, бо мені не можна. Питається цариця-мама:

— Чого ти така, донько, весела? Скажи мені.

— А нащо вам знати? Я не скажу. Тоді каже мама:

— Я ж твоя рідна мама. Скажи мені, донечко.

— Мамо, я, — каже, — боюся казати.

— Не бійся, донечко, нічого не буде.

— Скажу вам, мамо. Як хочете видіти мого чоловіка, увечір у одинадцятій годині приходіть у той кабінет. Чоловік приходить до мене в одинадцятій годині. З себе шкіру стягне, і будете видіти, який у мене чоловік. Але би ви нікому це не казали, мамо.

Весілля собі гуляє, гості набуваються, а мама-цариця сокотить, коли буде йти Пацюк до жінки спати. Прийшов Пацюк до жінки, шкіру з себе зняв, ляг коло жінки спати. Приходить мама-цариця, втворяє двері в кабінет — зять з дочкою сплять на ліжку. Як уздріла мати-цариця свого зятя, із радості упала на підлогу. І не могла вона витримати, взяла ту шкіру й тягне. Відтягла її й спалила. І захотіла вона, щоби все весілля виділо, якого вона зятя має.

Прошумається чоловік — шкіри нема. І заплакав він.

— Жінко, — каже, — дуже я тебе просив: «Не кажи нікому». Ти розказала матері, і вона забрала шкіру й спалила.

Жінка заплакала.

— Вибачай, чоловіче, бо я з веселости не могла витримати і розказала матері. Бо в нас велике весілля, є з других держав царі й міністри. Я хотіла, щоби вони виділи, якого я маю чоловіка.

І він їй сказав:

— Байка, що ти розказала.

Сплять вони до днини, до десятої години. Тоді мати з царем увійшли, вклонилися їм, і забирає їх цар у свій покій, кладе за стіл. І страшно увеселився цар, що має такого зятя.

Закінчилося весілля, і лишилися в столиці зять з донькою жити. І жив Пацюк із своєю жінкою шість місяців. А тоді пішов до коваля.

— Зроби мені обруч залізний.

Пішов у магазин, купив кошіль. Пішов до столяра.

— Зроби мені палицю. Тоді каже жінці:

— Ідім, жінко, на спацір *.

Зібралися вони і пішли обоє. Приводить він жінку до середдорожжя і вперезує її залізним обручем. Кладе їй кошіль на шию і прив’язує. А палицю приковує до руки. І каже їй:

— Я мав бути шість місяців у тій шкірі. Ти розказала матері-цариці, а мати-цариця мою шкіру спалила. Я прогрішив у свої мами в утробі і народився пацюком. Ти не послухала мене, і тепер я від тебе йду і повернуся до тебе, коли ти наплачеш цей повен кошіль сліз і зносиш цей обруч. І оця палиця має тобі від ходіння геть зійтися.

І тоді розвитався * він з нею й пішов геть. А жінка заплакала і впала.

А чоловік пішов у світ. Жінка й собі пішла блукаючи. До столиці вже не верталася. А він зайшов у пущі, іде тими пущами — кінця нема. Дивиться, серед пущі великий двір. І вже вечоріє. З двора виходить баба і питається його:

— Що ти за чоловік?

— Блукаю по світі. Не знаю, де би переночував. Баба каже:

— Іди до мене. Заходи в двір. Переспиш у мене. Зайшов він у двір. Каже баба:

— Ти будеш моїм чоловіком?

— Буду.

А та баба була чарівниця. Спить з чоловіком, а тоді встає і підсуває під него мертве полотно. І чоловік спить круглу добу. І лиш тоді прошумається, як іде баба до него спати. Встане баба від него і знову під него мертве полотно підкладає.

Так спав чоловік у тої баби сім років. І надблукала через сім років до цего двору його жінка. Вона вже наплакала повен кошіль сліз. Стала жінка коло кернички води пити. Зібгалася, би пити води — обруч не пускає. Сперлася би на руки — палиця не пускає. Лягла би — кошіль тягне в керничку, втопиться. І зачала жінка плакати коло тої кернички, що не годна напитися водички. Це було надвечір.

Виходить з двора баба-чарівниця.

— Прийміть мене, бабко, на ніч. Видите, яка я біда нещасна. Ізмучена, що не годна вже далі йти.

Каже баба:

— Нема де, але йди.

— Зараз увійду, — каже жінка.

Баба пішла в двір. А коло тої кернички показався хлопчик.

— Тут, — каже, — живе твій чоловік. Ти зараз увійдеш у цей двір. Баба дасть тобі їсти. Аби ти не їла. Піде баба до твого чоловіка спати. А ти, жіночко, би не спала, — каже хлопець. — Як баба ляже коло твого чоловіка, ти потихоньку вставай і приходи до чоловіка. Витягай з-під чоловіка мертве полотно і засувай під бабу. І баба вже не встане. І тоді, жіночко, будеш говорити із своїм чоловіком.

Жінка все зробила, як сказав хлопчик. Засунула під бабу мертве полотно, і чоловік прошумався. Та й каже:

— Жінко моя дорога, я сім років проспав. А ти сім років походила пущами. Відпокутувала ти вже гріх за ту свинячу шкіру. А я відпокутував гріх тим, що сім років спав.

Тоді встав чоловік і кинув * жінку мізинним пальцем. І з неї впали і обруч, і кошіль, і палиця. І вродила вона два хлопці, такі, як її чоловік, золоті. Вийшли вони з того двора. А там були пивниці * великі. Зайшли вони в ті пивниці, а там коні. Вивів він пару коней і впряг у віз, і сіли вони обоє на віз з двома своїми хлопцями. І поїхали собі до царя-тата до столиці.

А цар з царицею з тої біди-жури так загризлися, що посивіли, як молоко. Що пропали донька та й зять. Шукали скрізь — не могли своїх дітей найти.

І приїхають до столиці цареві діти. Пости не пускають, питають, що за одні. Дали до царя знати, що такі й такі прибули двоє, чоловік з жінкою і двома дітьми. Царя це заінтересувало й потішило.

— Іду повидіти, — сказав він.

Подивився цар, а то його діти. І цар та як би на тридцять років відмолод. І цариця відмолодла. Забрали зятя з дочкою в столицю. І дуже втішилися всі, що вернулися царські діти. І цар передав своє царство на зятя. Зробив великі гості.

— Царюй, зятю. Добре, що я вас обох уздрів.

Гості набувалися в царя тиждень. І запросили ще й мене там. І я пив, гуляв, набувався. І де в воді столець *, там байці конець.

Походження та примітки

* Пацю́к — кабанець (порося чоловічого роду).

* Умрази́ти — образити, спаплюжити.

* Спира́ти — зупиняти.

* Сокоти́ти — стерегти, пильнувати.

* Прошума́тися — прокинутися від сну.

* Контетува́ти — задовольняти, гостинно приймати.

* Спа́цір, шпа́цір — прогулянка.

* Розвита́тись — розпрощатись.

* Кину́ти — тут: торкнутися.

* Пивни́ця — підвал, льох.

* Столе́ць — стілець.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Річка (хутір Фейлики), Косівського району, Івано-Франківської області
17 листопада 1985 року
Оповідач: Григорчук Василь Михайлович (1919 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.