Українські народні казки

Перекотиполе

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Колись давно-давно у селі Веселий Кут жили два сусіди Іван і Микола. Жили дружно.

Одного літа пішли вони на заробітки у далекі краї. Працювали ціле літо, заробили добрі гроші. Повертались додому пішки, через чужі краї, безкраї

степи. А коли стомилися, лягли перепочити серед степу широкого. Іван зразу ж заснув, а Миколі не спалося. Він все думав, як прийде додому, купить землі, пару волів і стане хазяїном. І тут до нього підкралася зла думка: «А що, якби мені ще й Іванові гроші? Я б збудував ще й хату».

І він зробив страшний вчинок — почав душити Івана.

А в цей час мимо них котилося перекотиполе. Іван, як до останньої надії, звернувся до нього:

— Перекотиполе, покотись на мою батьківщину, скажи, що я загинув від Іванових рук.

Микола прийшов додому, купив землі, воли, побудував нову хату. Став

хазяїном.

І ось одного разу вони з жінкою їхали волами в поле. А тут назустріч їм котиться перекотиполе. Микола почав дуже сміятися. Дружина причепилася

до нього, чого він сміється. Микола почав придумувати різні причини, але

Мотря не вірила. І вона довела його до того, що він розказав їй правду.

Пройшов деякий час. Микола і Мотря не вжилися, дуже посварилися. Жінка побігла у волость і все розказала про чоловічий гріх. Жандарми забрали Миколу, посадили у темницю.

Так зло, заподіяне людиною, не проходить безкарно. Воно пізно чи рано але повертається до грішника.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

192 (5420). Перекотиполе. СУС 960А. Записано 2008 року.
Оповідач: Гапич Параска Мусіївна (1938 року народження), село Веселий Кут, Тальнівський район, Черкаська область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Перекотиполе

Українська народна казка Полтавщини

Жили собі чоловік та жінка. Мали вони невеличке господарство. Особливою втіхою була корова Лиска, яка хоч і не багато давала молока, але його вистачало. До кормів невибаглива, не норовлива, завжди охайна, чепурненька, трималася двору, добре розуміла своїх хазяїнів, їхню людську мову.

Господар був чоловік спокійний, скупий на слово, але працьовитий і добрий. Ніхто в селі не сказав би про нього нічого поганого. Завжди кожному дасть пораду, поділиться, чим зможе, хоч і в самого великих достатків не було.

Жінка ж, навпаки, ніколи не вгавала, тільки її й чути. Та ще біда: не вміла тримати язик за зубами. Що б чоловік не сказав, що б не зробив: не сьогодні-завтра знатиме все село. Не вміла берегти таємниць. І просив, і приказував, нічого не допомагало. Ні з чим не можна було втаїтися. Скрізь вона встигала з своїм довгим язиком. Здається, хоч ти її зачини в погребі на сім замків, все одно вилізе і побіжить з новиною по всьому селу.

Тому чоловік завжди мовчав, ні про що жінці не розповідав, ні з чим з нею не ділився. Бо добре знав її «невиліковну хворобу».

Хата їхня стояла на краю села, а далі, скільки сягнеш оком, розстелявся степ, безкрайній та широкий. Влітку він ненадовго укривався різнотрав’ям, а восени все навкруги засихало, а перекотиполе чималенькими клубками розбігалося по всьому безмежному степу. А коли здіймався вітер, воно відривалося від землі і котилося невідомо куди, несучи звістку про наближення зими із холодними морозами та злими хуртовинами, а само ховалося десь на балках та ярах.

Сталося так, що до весни нічим було догодувати Лиску. Чоловік бідкався, не знав, що робити, як діяти. Корова мовчки дожовувала останнє сіно. Іти красти — гріха боявся, а як же бути, не знав. Вирішив уночі піти до пана і все ж таки вкрасти невеличку копичку сіна. Он скільки в нього!

Жінці наказав, щоб нікому ні слова. Через тиждень-два потеплішало, блиснуло сонечко, і вже виткнулася зелененька травичка. Жінка вигнала корову в степ. Лиска мовчки паслася, а господиня все приказувала, бо ж не вміла мовчати.

— Пасись, корівко, бо ж немає вже й того сіна що Степан украв.

Почуло це перекотиполе та й покотилося степом. А пан вийшов на своє обійстя і постеріг, що не стало копички сіна, пішов поглянути, чи зазеленіла трава у степу. Дивиться, котиться перекотиполе. Він за ним, а воно вперед, ніби манить за собою.

Так і привело до двору, де жив той чоловік, що вкрав у нього сіно. Розгнівався пан, хотів забрати корову, та жінка почала плакати та вмовляти, щоб змилувався. А сама все думала та гадала: «І кому ж це я розповіла про крадіжку? Хто ж доніс панові?»

Перебирала в пам’яті всіх жінок та так і не могла здогадатися, звідки лихо взялося. А сама собі дала слово, що треба таки менше язиком плескати.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

186 (7095). Перекотиполе. СУС-. Записала М. В. 2009 року.
Оповідач: Бойко Галина Максимівна (1924 року народження), Богодарівка, Чорнухівський район, Полтавська область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Перекотиполе

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Давно колись жили в Кулебівці два брати. Обидва неодружені були. Прийшов час, привів старший молоду дружину, гарну струнку, милу та привітну. І впала вона в око молодшому брату. І задумав він недобре.

Час минув. Зібралися брати на заробітки в далеку сторону. Працювали тяжко, грошей заробили — час і додому повертати. Довгою дорогою молодший брат повів розмову зі старшим:

— Хочу гроші твої забрати, дружину-красуню за себе взяти.

— Не роби цього, брате. Бо дізнаються люди і проклятим будеш.

— А хто ж про це чує у чистім полі? Ані деревини, ані людини навкруг.

Котилося полем перекотиполе. І став кликати старший брат на допомогу:

— Перекотиполе, перекотиполе, котишся ти по всьому світу. Розкажи у рідній стороні, як вчинив зі мною молодший брат.

Подув вітер, покотилося колесом, шумлячи перекотиполе. Повернувсь додому молодший брат один. Грошей привіз, волів купив і став хату будувати. Братову за себе взяв. Став безжурно жити.

Роки спливали. Одного разу їхали з дружиною із ярмарку. Добре ярмаркувалося, веселі додому поверталися. Аж раптом вихор здійнявся і зашуміло навкруги. То покотилося через дорогу перекотиполе. Глянув чоловік, згадав братове застереження і посміхнувся сам собі. Дружина запитала:

— Чому посміхаєшся?

Чоловік промовчав. А вона все в одну душу:

— Скажи та скажи.

Не витримав чоловік та й розповів усе. А перекотиполе далі покотилося. І, здавалося б, що те перекотиполе, а всю правду розповіло.

Давно те було. Стільки того перекотиполя в степу росло, людям служило і домівки обігрівало, килимком для ніг слугувало. Але й по сьогоднішній день ніхто його в Кулебівці не зустрічає. Мабуть, закотилося десь собі, слушного часу дожидаючи.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Сеник Ольга Кирилівна (1925 року народження), Дніпропетровська область, Новомосковський район, Кулебівка
105 (7269). Перекотиполе. СУС 960А. Записала Чаюн Катерина 2009 року.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.