Українські народні казки

Переможець Гараба Бузатого

Українська народна казка Буковини

Була собі одна жінка. Народила вона сина. Той син хвилинами ріс, був великий богатир. Пішов до коваля і сказав скувати булаву. Коваль скував. Він узяв ту булаву і кидає вверх. Кинув і підклав своє чоло. Булава вдарилася в чоло і зігнулася.

— Недобра, — сказав хлопець і пішов до коваля замовляти другу булаву.

Замовив булаву на два пуди. Знов кидає її вверх і підкладає чоло. І знов булава зігнулася. Тоді коваль скував йому булаву на три пуди. Хлопець кинув ту булаву вверх, дряпнула вона чоло і не зігнулася.

Каже він до мами:

— Підемо в ліс, я буду шукати дороги.

Взяв він ту булаву на плечі і пішов з мамою у лісок. Ідуть вони, йдуть. Вже мама не годна йти. А він і каже:

— Сідайте відпочиньте, я сам піду вперед цею стежкою. А потім вернуся до вас.

Мама сіла відпочивати, а він пішов собі. Іде стежкою, а стежка кінським копитом збита. Дивиться він — двір великий. Приходи до того двора, зайшов у дім, виходи на балкон. Двері скрізь замкнені. Лиш на кілку висить шабля, десь п’ятдесят пудів має. Здоймає він ту шаблю з кілка і дивиться на неї.

А там жили дванадцять злодіїв, і керував ними отаман. Ішли вони додому й увиділи, що хтось на балконі шаблею їхньою грає. Вони втрьох висаджували її на кілок, а він їден нею грає. Злодії хотіли на него стріляти, а він тою шаблею їх усіх порубав, лиш дванадцятого, отамана, надрубав. І каже:

— Ти мені покажеш своє хазяйство.

Отаман показав йому всі комори. Там було дванадцять золотих койок. А в одну комору заводи його отаман і каже:

— Тут у нас керниця. Як ми туди кого вкидали, то в тій керниці ножі з ключками його рубали і надвір викидали.

Бере хлопець того злодійського отамана і кладе на ті ключки. А той сидить тихенько, бо як лиш трохи порушається, то ключки його порвуть і викинуть надвір. Тоді вертається хлопець до мами. Бере її, приводи в той двір і каже:

— Скрізь ходіть, а в ту комору не йдіть, де злодійський отаман на ключках лежить.

І ходи він на полювання. А мама ходила по тому дому, дивилася. Відкриває кімнату, де та керниця, а там лежить чоловік на ключках. Каже він до неї:

— Молода хазяйко, подай руку і лиш вихвати мене швидко, а як ні — то я пропав.

Вона як узяла його руку, як потягла. А ножі почали рухатися і п’яту йому відтяли. А він і каже:

— То нічого.

Взяв води живущої й цілущої — і знов приросла п’ята. Став отаман злодіїв жити з тою жінкою, але ховався, щоб його не бачив син тої жінки, бо міг його вбити.

Каже отаман жінці:

— Треба збутися твого сина. Ти зробися слаба і посилай його за ліками. Посилай до вовчиці за молоком. То, може, вовки його пірвуть.

Приходи син додому, а вона йому:

— Я щось заболіла: дістань мені ліків — від вовчиці молока. Пішов він за тим молоком.

Іде лісом, бачить: біжить вовчиця. Він у неї прицілився, а вона каже:

— Не стріляй, вражий сину! Ти хочеш мої діти посиротити?

— То дай мені молока на ліки.

— Надій собі, — сказала вона.

Він вдоїв собі того молока і пішов. Приніс, зварив. А мама:

— Ану покушай, яке воно. Він покушав і каже:

— Терпке.

— Як тобі, здоровому, терпке, то яке воно буде мені, хворій? Я, — каже, — снила сон, що треба мені молока від медведиці.

Пішов він шукати медведицю. Іде лісом, побачив медведицю, цілиться, а вона каже:

— Стань, вражий сину. Не бий, бо ти діти мої посиротиш. Я тобі дам, що треба.

Вдоїв він у медведиці того молока, приніс, зварив. А мати каже:

— Ану покушай, яке воно. Він покушав:

— Якесь терпке. А вона йому:

— Нічого, сину, мама вже трохи подужала. Та й не пила того молока. Лиш каже:

— Сину, ти находився. Давай я тебе скупаю та й будеш відпочивати.

Взяла вона його скупала і раз коло разу шовком обмотала. Та й каже:

— Ану поцупся. Як порвеш цей шовк, половини світу ти не боїшся. Він поцупився — той шовк весь полопав на нім. Тоді вона обмотала його грубшим шовком, таким, як палець.

— Ану, — каже, — тепер поцупся.

Поцупився — не годен урвати. А вона йому:

— Ану сильніше!

Він знов поцупився — не годен. А третій раз як поцупився, шовк у шкіру позалазив. Каже їй:

— Мамо, розв’яжи.

А злодійський отаман вчув, що хлопець не годен уже той шовк розірвати, вийшов зі свої комори, скочив до него і повиколупував йому очі. Та й пустили вони його лісом, у тім шовкови й темного.

Він як пішов, то вийшов аж на дорогу, що вела під гору. А там їхали чумаки. Кричать вони на воли: «Гей-гей!» — не можуть виїхати. Підходи він до тих людей і питає:

— Люди добрі, куди ви їдете? Беріть і мене з собою. Розв’язали вони його, і він їм повитягав вози з болота. Взяли вони його з собою. Приходять з ним до царя і кажуть:

— Цего темного чоловіка ми найшли обмотаного шовком. І такий він сильний: воли не могли вози повитягати, а він повитягав.

Цар каже:

— Хай він буде в мене. Я йому поставлю в саду койку, і хай там жиє.

Зробили йому залізну койку з дахом, ляг він на ту койку і відпочиває. Дише він, і від того дихання, такого сильного, аж дах бринить над койкою.

Лежить він, чує: у царя якийсь крик зробився. Питає, що таке, а йому кажуть:

— Гараб Бузатий украв у царя дочку. І каже він до служниць:

— Дайте мені очі з чого б то не було.

Принесли йому козячі очі. Він вставив їх собі, полляв живущою, цілущою і видющою водою і став бачити. Сів на коня та й пішов шукати Гараба Бузатого.

А той Гараб Бузатий жив аж на дванадцятім царстві. Їде хлопець на коні, і переходить його старий сивий дід.

— Куди ти, молодцю, їдеш? — питає дід. Хлопець:

— Їду шукати Гараба Бузатого, який вкрав мою жінку. Каже йому старий дід:

— Тобі не доставитися туди цим конем. На тобі коня червоного. І лиш частіше споминай бога. Як де тобі стане тяжко, кинеш назад себе цей рушник, що я тобі даю.

їде він далі, переходи його знов старий дід, схожий на того першого. І питає:

— Куди ти їдеш?

— Їду до Гараба Бузатого. Він вкрав у мене жінку. Каже до него дід:

— Тобі цим конем не доставитися. На тобі, — каже, — сивого коня. І на тобі гребінь. Як тобі стане дуже тяжко, кинеш його назад себе.

Подякував він і їде далі. І знов переходи його дід. Та й питає:

— Куди їдеш?

— Шукати Гараба Бузатого — він украв у мене жінку.

— Тобі, — каже, — цим конем не доставитися до него. Дає йому дід чорного коня. Дає і тріску та й каже:

— На. Як де тобі стане тяжко, кинеш цю тріску назад себе. Доставився він тим чорним конем аж до Гараба Бузатого. А Гараб

Бузатий був у той день трудний і ляг на дванадцять діб спати. Лиш та царева дочка є дома. Каже вона до него:

— Як ти відци мене возьмеш, то цим конем не втечеш. Ти йди на ґражду. Там є Гараба Бузатого кінь. Вдар його булавою. Як упаде він на коліна, то сідай на него, а як не впаде — не сідай.

А той кінь стояв на конюшні і лиш жар їв. Як прийшов туди хлопець та як ударив його булавою, кінь зразу впав перед ним на коліна. «Ага, — подумав хлопець, — як так, то будеш слухати». Бере він того коня, виводи відти, забирає царську дочку. Сідають вони на коня і починають тікати. А Гараб Бузатий спить.

А там на тарілці були ще три яблуці золоті. Вона забрала їх з собою. Тікають вони, а сороки увиділи, що він з царською дочкою тікає, почали кричати, і Гараб Бузатий пробудився. Пробудився — і до стайні, а коня нема. Тоді полетів за ними на своїх крилах. Бо Гараб Бузатий — то змій крилатий. Летить він і кричить:

— Коню мій дорогий, дайся чути! А той кінь як заірже.

— Кинь з себе прокляту віру! — крикнув Гараб.

А хлопець каже:

— Не кидай.

І дав йому жменю вівса. Кінь з’їв овес і подумав: «Овес луччий, як жар». Летить кінь і каже:

— Оглянься назад. Оглянувся він та й каже:

— Світ горить.

— То, — каже, — Гараб Бузатий летить за нами.

Зачав їх Гараб доганяти. А той кинув назад себе тріску, і з тої тріски такий ліс виріс, що не пройдеш, не пролетиш. Тікають далі вони. Заким той Гараб Бузатий прорубав ліс і зробив дорогу, той мав час від него втекти. Знов крикнув Гараб:

— Коню мій дорогий, дайся чути! А хлопець каже до коня:

— Не обзивайся.

Дав йому ячменю їсти — і кінь не обзивається.

Гараб Бузатий знов їх доганяє. А хлопець узяв та й кинув назад себе гребінь. Зробилася з того гребеня гора — така, що не пройдеш, не пролетиш. Лиш треба прокопувати тунель. Заким Гараб прорив ту гору, вони від’їхали далеко. А змій прорив гору і вже знов доганяє їх. І нагадав хлопець, що старий дав йому рушник. Кинув він той рушник назад себе, і зробилася з того рушника така вода, що не пройдеш, не пролетиш. Лиш треба змійови ту воду спити. А змій як почав пити! Та й пив, та й пив. І ще якби був спив три бочки, то перебрався б. А він не допив тих три бочки та й лопнув.

Приїхав хлопець з дівчиною до свого двора. Туди, де отаман злодіїв йому очі виколов. Мама жиє з тим отаманом, і вже в них є два хлопці. Як повиділи вони його, то дуже здивувалися, бо думали, що він уже десь пропав. Каже хлопець до отамана:

— Нічого в тебе не хочу, тілко віддай мої очі.

А ті очі лежали в табачниці на грубці і вже аж позасихали. Віддав йому отаман очі. Пілляв він їх живущою водою, вставив собі, пілляв цілущою й видющою водою — і увидів. Взяв він того отамана, і маму, і тих двох хлопців і кинув у ту керницю. А сам став жити в тім дворі з царською дочкою. Живе, мабуть, і зараз. Не знаю точно, бо я там давно був.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Василівці, Сокирянського району, Чернівецької області
9 серпня 1984 року
Оповідач: Данилов Олекса Степанович (1915 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.