Українські народні казки

Петро Посміхун

Українська народна казка Бойківщини

Був Петро Посміхун. Мав хату на горі. Пігнав він на ярмарок корову, продав, зайшов у корчму — і їв, і пив. А тоді каже до корчмаря:

— Я тобі плачу за те, що наїв і напив і на таку саму порцію. Даю тобі гроші на другий раз. Прийду і буду їсти й пити, а тоді здійму шапку, вдарю по столу і скажу: «Заплачено, пане орендарю?» Щоб ти відповів, що заплачено.

Тоді пішов він у другу корчму і в другі корчмі таке саме зробив. Та пішов у третю корчму — і таке саме зробив. Пішов додому, перебув пару днів, приходить у то саме місто і заходить у ту першу корчму. Замовив собі таку саму порцію, як була в нього тоді, взяв капелюха, вдарив по столови і каже:

— Заплачено, пане орендарю?

— Заплачено, прошу прийти на другий раз.

А там були три чоловіка, що робити не хотіли, тільки ходили й роздивлялися, в кого є гроші, хто що має, і за Петром Посміхуном слідкували. І як він питав корчмаря, чи заплачено, а корчмар казав, що заплачено, вони на те дивилися і слухали. Він вийшов, а вони за ним. Пішов Петро у другу корчму, сів коло столу, замовив собі знов таку саму порцію, з’їв, випив, ударив капелюхом по столови і каже:

— Заплачено, пане орендарю? А корчмар йому:

— Заплачено, прошу на другий раз.

А ті три чоловіка на те дивилися і слухали.

Вийшов Петро відти і зайшов у третю корчму. Замовив собі таку саму порцію, з’їв, випив, ударив капелюхом по столу і каже:

— Заплачено, пане орендарю? А орендар йому:

— Заплачено, прошу на другий раз.

А ті три чоловіка на те дивилися і слухали. А як він вийшов з корчми, вони його запитали:

— Що, ваш капелюх платить за то, що ви їли й пили вже в третій корчмі?

А він їм:

— Капелюх мій платить. Ви ж сами бачили, що я грошей не виймав. А вони до нього:

— Ви можете той капелюх продати? Він їм:

— Можу.

— А що ви за нього хочете?

— Триста золотих.

Дали вони йому, і він з тими грішми пішов додому без капелюха. Прийшов і каже жінці, щоб дивилася ізгори.

— Якби йшли які три чоловіка — може, я буду зайнятий роботою, аби ти сказала мені, що вони йдуть.

А ті три чоловіка пішли в корчму, замовили собі їсти, пити. Попоїли, встали, один взяв того капелюха, вдарив по столові і каже:

— Заплачено, пане орендарю? А той орендар:

— Не заплачено, прошу заплатити. А другий з тих чоловіків:

— Ти не вмієш бити капелюхом, дай мені.

Та як ударив капелюхом до стола, аж капелюх пукнув. І каже:

— Заплачено, пане орендарю? Орендар знов:

— Не заплачено, прошу заплатити. Третій йому:

— Дай мені капелюха.

Взяв капелюха, вдарив ним три рази зі злости по столу, аж той розірвався. І каже:

— Заплачено, пане орендарю? А корчмар знов:

— Не заплачено, прошу заплатити!

А вони не платили, бо в них грошей не було. Корчмар викликав поліцію, забрали їх і засудили — дали по одному місяцеви тюрми.

Як відбули вони своє, пішли шукати Петра Посміхуна. Довідали людей, з якого він села і де жиє. Ідуть в його село, горі горою до його хати. Жінка увиділа їх і каже:

— Петре, ідуть три чоловіка незнайомі.

А він узяв колісницю та й їде вниз їм назустріч. Вони його спізнали і кажуть:

— Петре, ця колісниця сама їде. Продай нам її.

— Та видите, що сама їде. Коней не треба.

— Що ти хочеш за цю колісницю?

— Двісті золотих.

Вони дали йому двісті золотих, посідали на колісницю і поїхали долі горою. А колісниця як розігналася, вони ся побили і пішли в шпиталь лікуватися. І довго лікувалися.

Як вилікувалися, то знали добре, де Петро жиє, а вже не могли ходити. Покупили собі коні, посідали і їдуть до Петра. Та й кажуть:

— Тепер ми йому не попустимо. Уб’ємо.

Їдуть вони горі горою, а жінка знов увиділа їх і каже:

— Петре, знов тоти чоловіки їдуть. А він до неї:

— Як приїдуть і будуть питати за мене, скажи: «Он там на городі вітер вербу ламає, вона може впасти в жито. А він пішов держати її, щоб не потолочила жита».

А вербу вітер не ламав. Вона була дуже схилена, бо криво росла.

Петро Посміхун пішов, підпер плечем ту похилену вербу і нібито держить її, щоб вона не впала в жито. А ті три приїхали і питають жінки:

— Де є Петро Посміхун? Вона сказала:

— Он там на городі. Тримає вербу, щоб не впала та не поламала жито.

Поїхали вони до нього. Приїхали і кажуть:

— Петре, де коні прив’язати?

— Ідіть тримайте вербу, щоб не впала в жито, а я прив’яжу коні. Ті всі три разом підперли плечима ту вербу і держать. А він їм:

— Хлопці, держіть, щоб вона не впала, поки я не прийду, бо будете відповідати.

Сам узяв коні, привів до хати і каже жінці:

— Нехай вони тримають вербу, поки не підуть геть.

Скочив Петро на коня, погнав коні на ярмарок і продав. А вони доти тримали тоту вербу, що вже їх плечі заболіли, бо вітер вербою колисав, а вони думали, що вже верба паде. І кричали оден на другого:

— Ти тримай, тримай, бо вітер уже на нас її валить. Тримай, а то біда буде.

І тримали до самого вечора, а Петра не було. Ввиділи вони, що Петра нема, пустили вербу — вона не паде. Ввиділи, що верба так хило росла, а Петро їх обманув. Прийшли до Петрової хати і питають жінки:

— Де Петро? Вона їм:

— Десь поїхав на конях. Я не знаю куди. Вони оден до другого:

— Напевно, він пішов наші коні продавати.

І пішли його шукати. Ходили по місту, ходили — не знайшли Петра. А він продав коні та й пішов додому.

А ті три через тиждень знов ідуть до Петра. Увиділа жінка, що ті три чоловіка ідуть горі горою, та й каже:

— Ой, Петре, що будеш робити? Ідуть ті три чоловіка. Вони тебе вб’ють.

А він до жінки:

— Скоренько давай туй соломи і верету. Зробимо на лавици ослін, і я ляжу як мертвий. Як вони ввійдуть до хати і ввидять, що я мертвий, ти їх і спитай: «Ви щось мали з Петром поговорити?» А як вони скажуть, що так, ти озми цей праник і вдар мене три рази зі споду по нозі. І скажи: «Вставай, Петре Посміхуне, бо до тебе прийшли гості».

Ті три заходять у хату, побачили, що Петро лежить, і кажуть до жінки:

— Петро вмер чи спить?

— Умер.

Вони познімали шапки, клякнули на коліна і помолилися. А жінка до них:

— Ви щось хотіли з ним поговорити?

— Так, — каже, — хотіли.

Вона взяла той праник, вдарила його три рази зі споду по нозі.

— Вставай, Петре Посміхуне! Прийшли до тя гості! Петро піднявся та й питає їх:

— Що ви, хлопці, хочете?

А вони подивилися єден на другого. Їм би пригодився такий праник, та й говорять:

— Петре Посміхуне, продай нам цей праник. А Петро їм:

— Еге, то є дорога річ.

— А скільки ти за нього хочеш?

— П’ятсот золотих. Вони й дали.

Пішли вони з тим праником. А тут пішла поголоска, що в короля померла донька. Вони собі й поговорили.

— Підем до короля і будем будити його дочку, щоб вона встала. Прийшли. На воротах стояв вартовий. Вони прийшли до нього, низько вклонилися і спитали, чи то правда, що в короля дочка померла. Вартовий каже:

— Правда.

Вони попросили, щоб сказав він, що є такі три чоловіка, котрі можуть її збудити. Король викликав їх до себе і питає:

— Що ви, можете мертвих піднімати? Вони йому:

— Так, пане, можемо. Тільки пустіть нас там, де вона лежить. Король пустив їх туди, але дав сторожа.

— Дивись, що вони будуть там робити.

Вони зайшли в кімнату, де мертва королівна лежала, сіли коло столу і грають в карти. Оден каже:

— Доста грати в карти, треба королівну збудити. А другий йому:

— Ще трохи грайме в карти. Вона ще має часу на світі нажитися. Третій:

— Будем будити.

І вдарив її по нозі три рази зі споду праником. Та й каже:

— Вставай, молода королівно, прийшли до тя сватачі. А вона не встає. Другий каже:

— Ти не вмієш бити. Давай праник мені.

Як ударив праником три рази по нозі, аж палець відлетів від ноги. А королівна не встає. Тоді каже третій:

— Давай мені. Теперка буду я бити.

Та як ударив три рази по нозі, аж ногу відломив. А вона не встає. Вони ся напудили і посідали в кут, бо знали, що їх чекає тюрма. Вартовий заявив королю, король сказав їх заарештувати, і посудили їх на оден рік.

Як вони ту кару відбули, пішли до Петра Посміхуна. І говорять собі:

— Теперка він нас не обмане. Тепер його вб’ємо. Жінка увиділа, що вони йдуть горі горою, і каже:

— Петре, ідуть тих три. Аж теперка вони тебе вб’ють. А він їй:

— Не бійся. Давай тоту бочку. Я залізу в бочку, а ти накрий мене дном і набий обруч — закрий мене.

Узяв з собою в бочку кліщі і каже до жінки:

— Як вони ввійдуть до хати і спитаються за мене, скажеш, що мене нема дома. А як будуть питати, що в ті бочці, скажи, що вино. А як будуть хотіти пити, скажи: вино таке сильне, що пити його не мож, лиш тільки нюхати, запхати в ту дірочку ніс, понюхати — вже п’яний.

Зайшли вони, і як вона розказала їм, що в бочці такоє сильноє вино, оден каже:

— Ану, я понюхаю.

Запхав ніс у дірку і нюхає. А Петро Посміхун кліщами за ніс — «хап». Той вихопив ніс, вхопився за нього і крутиться по хаті, бо його болить, А другий увидів то і подумав, що він уже п’яний, бо так крутиться. Подумав, що таке сильне вино. Та й він запхав ніс і нюхає. А Петро Посміхун і того за ніс. А третій думав, що вони два п’яні, і зробив то саме.

Коли вони увиділи, що в них уже на руках кров, почали межи собою сваритися. І до того першого:

— Чо’ ти не сказав відразу?

Та й зачали межи собою битися. Тоді кажуть:

— Тут є Петро Посміхун, у ті бочці. Він уже більше не буде нам носи крутити.

Вибрали вони його з бочки, забили в міх і понесли топити — понесли до річки, де була глибока вода. А він їм каже:

— Що хочете, то зо мною робіть, але в воду не кидайте. Краще нехай мене звірі в міху розірвуть. Зав’яжіть міх і лишіть мене коло моста.

Вони подумали: «Нехай буде так. Нехай мучиться в міху, поки його звірі не роз’їдять».

Оставили його там і пішли. А над тою річкою було пасовисько. Петро Посміхун сидить у міху та й кричить:

— Я не вмію ні читати, ні писати, а мене хотять на короля вибирати! А пастух прислухався, прийшов, розв’язав мішок та й говорить йому:

— Я вмію читати й писати, і набридло мені панську худобу пасти. Іди паси панську худобу, а я піду на твоє місце. Може, буду королем.

Петро Посміхун виліз з мішка, зав’язав у мішок того пастуха, і той пастух то саме кричить:

— Я не вмію ні читати, ні писати, мене хотять на короля вибирати! А ті три другий день говорять:

— Підемо подивитися, що там Петро Посміхун робить у міху. Прийшли, почули, як він там кричить про короля, та й кажуть один до другого:

— Він ще хоче королем бути?

Взяли той міх і кинули у воду. І не знали, що то не Петро.

На третій день ідуть вони дивитися, чи не виліз Петро Посміхун з води. А Петро Посміхун сидить на березі й пасе панську худобу. Вони прийшли до нього і кажуть:

— Петре, ми тебе втопили. А звідки ти тілько худоби набрав? А він їм:

— Бачите худобу у воді? Там є доста худоби.

А худоба паслася на березі і відбивалася у воді. Вони подивилися, що там так багато худоби, і кажуть єден до другого:

— Я скачу у воду. Як буду махати вам руками, то, значить, там є багато худоби. Щоб ви єден за другим скакали у воду.

Він скочив, плисти не вмів, зачав топитися і махати руками. За ним скочив другий, бо думав, що, як той махає руками, то там багато худоби, та й почав топитися, махати руками. А третій побачив те і собі скочив у воду. Та й утопився.

А Петро Посміхун остався й жиє дотепер.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Вишків, Долинського району, Івано-Франківської області
3 листопада 1988 року
Оповідач: Віктор Тимко Федорович (1910 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.