Українські народні казки

Погана мати і добрий син

Українська народна казка Буковини

Був чоловік. Жив у городі. І такий багач був, що мав три магазини. Зразу дітей у них не було, лиш він та жінка. Та найшлася в них дитина, хлопчик. Пройшов якийсь час, і поїхав батько за Чорне море, щоб закупити товар. Поїхав і пропав, назад не вернувся. Жінка торгувала сама. Як виповнилося хлопцеви п’ятнадцять років, він питає:

— Мамо, де наш тато? А вона йому:

— Поїхав за товаром і назад не вернувся.

— Мамо, най продавці в наших магазинах торгують, а ми поїдем і пошукаємо тата.

Запрягли вони коні в бричку і поїхали. Довго їхали, поки не потрапили в ліс. Довго їхали лісом, і не стало ні дороги, ні стежки, — лиш густий ліс. Хлопець каже:

— Ти сиди, мамо, коло коней, а я вилізу на ту гору та подивлюся. Може, побачу край цего лісу.

Пішов він на ту гору — не видно нічогогіч. Лиш побачив він здоровенний дуб. Виліз на того дуба, дивиться — а на дубі висять сорочка, шабля й рушниця. І на сорочці записка. В ній було написано: хто одягне цю сорочку, дуже сильний буде; і буде він царем над дичиною, буде знати, що дичина говори. І птахи, і звірі будуть говорити, і він це все буде розуміти. А шабля буде рубати, хоч би скілко ворогів було. А рушниця буде метко стріляти. Хоч би що хотів поцілити, то промаху не буде.

Узяв він те все, зліз з дуба, одягнув сорочку. І така сила з’явилася в него! І такий важкий він став, що ноги застрягали на сухім.

Приходи він до мами.

— Мамо, лишаймо коні з бричкою і йдім пішки, бо ліс густий і з бричкою не проб’ємося.

Узяв він їдного коня та як кинув його, то кінь упав і лопнув. Узяв другого коня і кинув його в другий бік, а бричку закинув на дуба і там вона вчепилася. Та й пішов з мамою далі. Ішли вони, скілко йшли, і найшли в лісі хату. Зайшли в ту хату — там нікогогіч нема. Але видно було, що там дванадцять людей жили, бо дванадцять тарілок стояло

і дванадцять підносів з хлібом, і дванадцять пляшок з вином. Сіли вони з мамою, наїлися і чекають, що буде далі.

Приходять дванадцять розбійників. Зайшли вони, і старший розбійник питає:

— Що ви за їдні?

А він і розказує, хто вони. Старший розбійник їм обом:

— Виходьте надвір.

І хоче хлопця розстріляти. А він бере та й каже:

— Шабльо, рубай!

Шабля й порубала всіх дванадцять розбійників. Позатягав він усіх порубаних розбійників в їдну кімнату і там їх замкнув. Та й пішов на полювання. А мама зосталася в хаті.

Але найстарший розбійник не був зарубаний на смерть, а лиш поранений. Підвівся і почав ходити по тій кімнаті. А мама почула, що хтось там ходи, відмикає, а старший розбійник живий. І каже до неї:

— Пусти мене, і будем обоє жити. А як твій син буде йти, то запреш мене назад. У нас перед хатою є яблуня. Як він буде вертатися, то яблуня зацвите. Тоді замкнеш мене.

І жиє мама з розбійником. Розбійник каже:

— Як би твого сина згубити, щоб нам не заважав? Ти зробися слаба. Як рано встанеш, то скажи йому: «Я слаба. Якби я випила вовчого молока, то одужала б». Як він піде за тим молоком, то вовки розірвуть його.

Мати попросила його, і він пішов за вовчим молоком. Найшов вовчицю з вовченятами та й каже їй:

— Мама моя заслабла і хоче вовчого молока. Як вип’є його, то одужає.

Дала йому вовчиця молока. Приніс він його мамі, а вона не молока хоче — лиш згубити сина. Побачив розбійник, що нічого не вийшло, і каже матері:

— У лісі є змій, а перед хатою в него є грушка: хто до тої грушки йде, дак назад не вертається. Пішли його до тої грушки. Лиш побачить його змій, і він помре.

Післала його мати за тими грушками. Пішов він і недалеко від того змія сів коло керниці. Наївся і спочиває. Прилетіли три ворони. Сіли коло тої керниці на дубі і говорять. Їдна каже:

— Щоб украсти у змія грушку, треба йти о дванадцятій годині. Тоді він спить на порозі і не бачи.

А друга:

— Була в царя їдна дочка, і вкрав її другий цар. Якби хто знайшовся та царську дочку визволив, то за того цар її дасть.

А третя:

— Дуже тяжко взяти назад дівку від того царя, бо в него варта стоїть коло воріт день і ніч.

Вчув це хлопець і пішов до царя, що взяв дівчину. Прийшов туди і крикнув до шаблі: «Шабльо, рубай варту!» — і шабля порубала всіх. Цар побачив це і дав туди армію. Він дає армію, а шабля рубає, він дає армію, а шабля рубає. Побачив цар, що погане діло. Що робити? А хлопець розсердився і крикнув:

— Шабльо, рубай царя!

І шабля зарубала царя. Хлопець зайшов до тої дівчини та й питає:

— Як ти сюди попала? А дівчина й каже:

— Украв мене цар від тата, привіз сюди і я в него служниця, варю йому їсти.

А він питає далі:

— Їздовий є в царя?

— Є. Їздовим у царя циган роби. Каже він тому циганови:

— Запрягай коні, бери цю дівчину і вези до її тата. Але як ти не так повезеш і не завезеш, куди треба, то я найду тебе, де б ти не був.

А вона йому:

— Іди зі мною до мого тата. Тато дасть мене за тебе і будем жити з тобою.

— Не маю як іти, бо в мене мама слаба. Вилікую маму, а тоді прийду до тебе.

— Як таке діло, — каже вона, — то на тобі на пам’ять мій портрет. Він дав їй свій портрет. Повіз її циган додому, а хлопець вернувся до змія, щоб грушку взяти. Прийшов, а змій якраз спить. Зірвав він три грушки й пішов. Приніс їх мамі, а вона їх покушала й каже:

— Трохи легше мені стало, синку. А розбійник каже матері:

— Я дам тобі мотуз — попробуєм його силу. Зв’яжи йому руки і побачиш, чи він перерве.

Вона каже:

— Синку, ти такий сильний. Ану, давай я зав’яжу тобі цим мотузом руки. Чи годен ти його перервати?

Дав руки, вона зв’язала їх добре тим мотузом. А він каже:

— Мамо, це іграшки. Нема нічого такого, щоб я його не врвав. Махнув руками і врвав той мотуз. Та й каже матері:

— Мамо, нема на світі такого, щоб мене переміг. Уся моя сила в сорочці.

Мати бере розказує це розбійникови. А той каже:

— Ти грій йому купання. Він буде купатися, а я тим моментом вскочу до хати, вдягну його сорочку, і тоді ми зробимо з ним, що схочемо.

Мама й каже:

— Скупайся, синку, бо ти дуже брудний.

Він і погодився. Вліз у те купання, а розбійник виходи і бере його сорочку. Вдягнув її і говори матері:

— Що будемо з ним робити? Вб’єм його чи що? А мати каже:

— Вбивати не треба, лучче запарим йому очі.

— Добре, — каже розбійник. — І не окропом запарим, а кислотою. Так вони й зробили — спалили йому очі, і пустили його.

— Іди, куди хочеш.

І пішов він без очей. Та й не бачи, куди йти. Дійшов до якоїсь пустої керниці, де не було води, упав у ту керницю і сидів там три дні. А недалеко тої керниці лісоруби рубали ліс та й захтіли води. Їден каже:

— Тут колись була керниця. Підем подивимся, може, нап’ємся. Прийшли лісоруби, пускають у ту керницю відро, а він схопився за него. Вони тягнуть — не годні витягнути. А він кричить:

— Рятуйте, люди добрі! Я без очей. Упав у цю керницю і вже три дні у ній сиджу.

Витягли його лісоруби і питають:

— Як то ти без очей лишився і як попав сюди? Він їм розказав, що він пацив.

Лісоруби взяли його з собою у свою землянку. А ввечері приходять з роботи і говорять з ним. А він розказує:

— Я врятував такого й такого царя дочку. У мене й портрет її є. Лісоруби дали про це знати до царя. А цар каже:

— Приведіть його до мене.

Привели його до царя, цар подивився на портрет — правильно, його дочка. Привели дівчину, а вона каже:

— У мене є його портрет.

Взяли вони, подивилися — правильно, він! І хоч він без очей, вирішила дівчина за него йти. Та й старий не проти був.

— Він тебе врятував, касувати слово не можна.

Жили вони собі. А їдного разу мав бути парад. Жінка взяла його попід руку і повела на той парад. Там було багато різного народу. Найшлася там і циганка. Побачила, що він у царській одежі, і питає, хто він. Він каже, що йому випалили очі. А циганка:

— Простеліть увечері брезент: як упаде на него роса, то три рази вмийтеся тою росою, — і появляться у вас очі.

Так вони й зробили. Помив він тою росою три рази очі і почав бачити. Та й подумав: «Піду я до мами, побачу, як вона жиє». Каже жінці:

— Піду я до мами. Вона йому:

— Іди.

Іде він дорогою і стрічається з дідом-ропшаком. Та й каже йому:

— Дідусю, поміняймося одежею.

Дід бачить, що то царська одежа, і боїться, а він:

— Не бійтеся, дідусю.

— Як ми поміняємося одежею, то ти станеш такий старий, як я, а я — такий молодий, як ти.

— Добре, — каже він.

— А як схочеш назад стати молодим, — каже дід, — то приходь на це місце, і поміняємося назад одежею.

Помінялися вони одежею, і пішов він собі. По дорозі зробив собі сопілку, і гарно грав на неї.

Прийшов туди, де мати жила, і почав грати на сопілку. Розбійник учув це, пішов у ліс і найшов діда. Та й каже:

— Дідусю, підем та пограєш у мене. І жінка моя послухає.

Як зайшов він до них, як зачав їм грати! Аж затанцювали вони обоє. Розбійник каже:

— Дідусю, будеш ночувати у нас. Уже пізно, куди підеш уночі?

— Добре, — каже дідусь, — буду ночувати у вас. Я чоловік бідний, ночую, де приймуть.

Постелили дідови, і він ляг. Та й дивиться, де розбійник буде сорочку класти. А той скинув її і поклав собі під подушку. Лягли вони і заснули. Він устав і потихеньку взяв собі з-під подушки сорочку. Взяв зі стіни свою рушницю й шаблю і буди їх:

— Ану, вставайте.

Вони встали і побачили, що попалися. Зарубав він шаблею розбійника, а маму замкнув у кімнаті і каже:

— За те, мамо, що ти мені очі спалила, живи в цій кімнаті, скілко маєш днів жити.

А сам пішов, помінявся назад з дідом одежею і став назад молодий, як був. А як старий цар умер, то він став царем і був ним довго.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Вашківці, Сокирянського району, Чернівецької області
29 квітня 1979 року
Оповідач: Скаженюк Дьордій Степанович (1907)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.