Українські народні казки

Подарунки померлого батька

Українська народна казка Гуцульщини

Були три браття. Два розумні, а третій був трохи дурний. Їм помер тато. І перед смертю сказав, щоби сини ночували на його гробі. Першу ніч би йшов старший ночувати, другу — середущий, а третю ніч — молодший. Старший каже найменшому, дурному:

— Піди за мене ночувати.

— Де би я пішов? Щоб мене мерці замордували?

— Дам тобі корову, лиш іди.

І той пішов. Сидить він на цвинтарі, коло татового гробу. Та й утворяється гріб. Каже тато з гробу:

— То ти, сину найстарший? Він каже:

— Я.

— На тобі капейстру. Як нею потрясеш, то вийде такий кінь, що буде літати в воздусі. Та з правого вуха того коня витягнеш мундур офіцерський, а з лівого — шаблю.

І заперся гріб.

Приходи рано найменший син т’хаті та й каже:

— Трохи мене не замучили мерці.

Він додає страху, аби ще й той не пішов, середущий. Приходить другий вечір, каже середущий брат:

— Іди-ко ти й за мене. Дам і я тобі корову, то будеш мати дві. Цей пішов. Дивиться, о десятій годині отворяється гріб.

— То ти, сину мій середущий?

— я.

— На тобі, — каже, — таку торбинку, що має сто адвокатів. Як тобі буде біда, то ті адвокати тебе з біди витягнуть.

Та й заперся гріб.

Третю ніч іде наймолодший син самий за себе. І каже він браттям:

— Ідіть ви, я дам вам три корові. А вони відповідають:

— Добре, що ти за нас відбув. Ми не йдемо.

І пішов він самий. Прийшов на цвинтар і сидить коло татового гробу. Утворяється гріб і тато каже:

— То ти, сину наймолодший?

— Я.

— На тобі таку шаблю, що все зітне, що оком заздриш.

Взяв він ту шаблю і пішов т’хаті. І заховав її так, щоб не виділи браття.

А цар розіслав листи, що хоче віддавати дочку. Хто доскочить конем три рази на четвертий поверх і дочка поставить йому на чолі печатку, за того й дасть цар дочку. Два старших брати дістали листа та й ся збирають, а наймолодший сидить на печі, бо його ніхто не шанує. Він каже:

— Їдете скакати догори?

— Сиди тихо, дурню.

Пішли браття і їх уже не видко, а він витяг з кишені капейстру, потряс, і з’явився кінь. Посяг він у праве вухо і витяг мундур офіцерський, посяг у ліве — шаблю й арапник. Догонив браттів своїх, спарив їх арапником, прилетів туди конем і відразу вискочив на четвертий поверх. Царська дочка вдарила йому печатку, і він полетів т’хаті. А тоти скакали та й не могли доскочити, Боже борони!

Прийшов наймолодший син т’хаті та й заліз на піч. (А коня в капейстру загнав). Сидить на печі і шапку натяг, щоб печатки не було видко. Приходять старші браття. Та й каже він їм:

— Що, бив вас арапником офіцер?

— А ти, дурний, відки знаєш?

— Я, — каже, — виліз на хату та й видів.

Розсердилися брати та й завалили хату, аби дурний не ліз на неї і не видів їх.

Другої днини знов ідуть. А він сміється.

— Ідіть, ідіть, знов будете биті.

— Іди, дурний!

Пішли. А цей узяв капейстру, потряс. Знов вийшов кінь. Посяг хлопець у праве вухо, витяг мундур офіцерський, а з лівого — шаблю та й арапник. Догонив браттів та арапником почерезголов! А самий вискочив д’ній, і вона знов прибила йому печатку на чолі. І поїхав т’хаті. Загнав коня в капейстру і знов виліз на піч. Хата розвалена, а він наклав ватру та й сидить на печі. Приходять брати, а він ся сміє:

— Що, знов вас випарив офіцер нагайкою?

— А ти відки знаєш?

— Я виліз на пліт та й видів. Браття завалили пліт, би не видів.

Пішли вони на третій день. А він знов потряс капейстрою, вийшов кінь, він посяг у праве вухо і витяг мундур офіцерський, посяг у ліве — і витяг шаблю і арапник. Та догонив браттів і знов спарив їх арапником. Приїхав він туди, вискочив знов на четвертий поверх, і царівна знов печатку йому на чолі вдарила.

Сидить він далі на печі, а цар робить візиту, котрий має на чолі печатки. Шукають — нема. А цар каже:

— Може, якийсь дома сидить?

— Та є, — кажуть, — у нас дурний один на печі.

— Приведіть його сюди.

Привели його, здоймили шапку, а то три печатки на голові. Цар каже:

— Що-с собі вибрала, то маєш. Звінчалися вони. А дочка каже:

— Не хочу я його. Тату, вбийте його. Цар їй каже:

— Я буду мати з Поганим царем війну, візьму його з собою, і його вб’ють... Підеш, — каже, — сину, на війну?

— Піду. Нічого я там не пораджу, але піду.

Цар дав йому коня, того, що воду тягнуть. А він сів на коня передом назад, взяв хвоста в руки та й каже:

— Вйо на війну!

Усі пішли на війну, а цей заїхав у болото та й ся лишив. І витяг він із свого сховку ту чарівну шаблю, що йому тато з гробу дав. А тоді потряс капейстрою, і вийшов кінь. Посяг він йому в праве вухо і витяг мундур офіцерський. Та почепив до боку чарівну шаблю і полетів на війну. І що оком заздрив, то постинав. А один офіцер поранив йому палець на нозі. А цар, його тесть, мав хустину зі своїм підписом та й йому забандажував той палець. І він поїхав т’хаті. Цар приїхав та й каже жінці:

— Щастя маю на одного офіцера. Якби не він, то програв би війну. Я йому поранену ногу забандажував своєю хустиною. Якби знав, де він, покликав би його на забаву.

А дочка побачила, що її чоловік спить під кухнею з забандажованою ногою та й прочитала на хустині царський підпис. Та прийшла до царя й каже:

— Доброму офіцеру ви ногу забандажували. Тому, що під кухнею спить. Ідіть подивіться.

Цар пішов, подивився та й каже:

— Вставай, вже тут не меш спати. Полягали вони спати, а жінка питає:

— Що ти мав таке, що так багато голів стяв?

А він їй каже, що має таку капейстру. Та й таку шаблю. Та й торбинку, що в ній сто адвокатів.

А як він заснув, вона вкрала то все і дала свому татови. А чоловіка другої днини нагнала від хати, як собаку.

Іде він та й плаче. І стрічає його ворожка.

— Чого ти плачеш?

А він їй каже, що з ним зробили.

— Іди, — каже ворожка, — до склепу і купи троє яблук. Як хто таке яблуко з’їсть, то в него роги виростуть.

Пішов він до склепу, купив тих три яблука, сам так перебрався, щоб його не пізнали, поклав ті яблука в кошик і йде назад у столицю. І каже:

— Яблука продаю.

Але нікому не продав. Аж тут вийшла його жінка. І він продав їй тих троє яблук. Вона купила і з’їла всі три. І їй зразу три роги зачали рости: два на голові, а третій на плечах.

Цар приводить лікарів. Чим лікарі тоти роги більше рубають, тим вони більші ростуть. А царів зять купив собі білий халат і все, що треба лікареви, і перебрався на лікаря. Та прийшов під столицю та й кричить, що він лікар. Цар собі думає: «Ану я ще цего візьму». І взяв його цар, щоб зняв дочці роги. Питає цар:

— Що тобі дати за те, що роги знімеш?

— Торбинку, що в ній сто адвокатів.

І цар дав ту торбинку. Та й він утяв свої жінці один ріг.

— А що за другий ріг дати?

— Дайте ту капейстру.

Цар дав капейстру, і він втяв другий ріг.

— Ну а за третій ріг? За той, що на плечах? Що за нього возьмеш? А він каже:

— Як хоче вона бути моєю жінкою, то я втинаю того рога, а як ні, то най жиє з рогом до смерти.

А вна каже:

— Най буде, буду його жінкою.

Та й втяв він їй рога на плечах, і вже вони собі добре жили.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Верхній Березів, Косівського району, Івано-Франківської області
24 квітня 1983 року
Оповідач: Грицюк Никола Васильович (1918 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.