Українські народні казки

Подарунок від Святого Миколая

Українська народна казка Поділля

В одному місті жив собі чоловік. Ні родини в нього не було, ні дітей, а лише саме багатство. А що того багатства в нього було неміряно, а що вже тих грошей в нього було нелічено. Жив собі та й жив і думав, що завжди йому так буде.

Та мав той чоловік одну біду — був він страшенно скупий. А якщо добре подумати, то не одну біду мав, а цілих три, а може й більше, бо, окрім того, що він був скупий, мав ще й зле серце і черству душу. А декотрі люди казали, що душі у нього і зовсім не було. Ніколи він не пожалів ні пса бездомного, ні злидаря безхлібного. Ото жив він собі так і казав:

— От який я багатий. Що мені ті люди, коли вони бідніші від мене?

І посміхався спогорда.

Зима цього року видалася люта. Хурделиця трусила снігами, видуваючи з убогих хат останнє тепло. Мороз був такий, що у сміливців, котрі наважилися надвір вийти, аж сльози з очей витискав. Саме в ту пору Святий Миколай по світу ходив, додивляючись, хто з дітей залишився ще без подарунка, прислухаючись до дитячих думок і бажань.

— Ніби всіх обійшов, — задоволено сказав сам до себе Святий Миколай.

Всіх дітей обійшов і всі подарунки розклав. Жодного не залишилося. Аж дивиться — дівчинка маленька біля вікна сидить, у сніговицю заглядає.

— Ай-ай-ай! Це ж вона мене виглядає. Бідна сирітка, що в наймах у багатих людей служить. Як же це я її без подарунка залишив? — бідкався Святий дідусь. — Старий, видно, став. Що ж робити? І, як на лихо, всі подарунки закінчилися. А дівчатко чекає. Вірить, що я прийду. Бач, як у віконце дивиться. Зайду-но я он до того багатія, попрошу щось у нього для тієї сирітки.

Та й постукав у ворота.

— Хто там? — питає багач.

— Та то я, перехожий один. Пустіть погрітися.

— Ще чого! Вештаються тут всякі...

— Пусти, чоловіче добрий, бо замерзну.

— То й замерзай. А мені що до того!

Тут Святий Миколай вже більше не чекав, бо він і сам міг у дім увійти, не потребував чиєїсь допомоги. Бо як же він інакше дітям подарунки під подушки розкладав би? Став Святий Миколай перед тим чоловіком та й каже:

— Я — Святий Миколай. Прошу у тебе щось для бідної сирітки. Не може ж вона залишитися без подарунка.

— Мені однаково, хто ти такий і як тебе звати. Мені байдуже, чи ти святий, чи грішний. Багатство моє таке велике, що я можу ні з ким не рахуватися. Я наймогутніший, бо я — найбагатший. А найбагатший я тому, що у своєму житті я ще нікому нічого не дав.

— Але багатство не вічне. Вічне тільки добро, яке ти зробиш людям. Бо добро породжує інше добро, ще більше. З твоїм багатством часом може щось трапитися.

— Нічого з ним не трапиться. Я сторожу надійну поставив, вона пильно береже мої скарби.

Пішов Святий Миколай, шкодуючи того нещасного чоловіка, що, надбавши

багатство, забув про душу. Тихенько підійшов до вікна, де чекала на нього бідна дівчинка. Заснуло дівчатко, поклавши голову на підвіконня.

— Ти не залишишся без подарунка, дитино моя, — промовив

тихенько. І вклав в уста дівчинки пісню.

Прокинулася вранці дівчинка і заспівала, та так гарно, що аж сама здивувалася.

— Ой, — засміялася радісно, — а я думала, що Святий Миколай забув про мене, — не забув.

Минув час. Дівчинка та виросла і стала відомою співачкою. Вона їздила по світу і несла людям пісню. І де тільки лунала її пісня, люди посміхалися і ставали добрішими.

Дівчина та стала багатою, але ніколи не забувала, як їй колись було важко та гірко в її сирітстві. Допомагала бідним, жаліла бездомних котів і собак, була до всіх доброю і мала від того радість. А ще та дівчина шанувала Святого Миколая і його свято.

Одного разу, саме в той зимовий вечір, коли Святий Миколай, запасшись провідує сонних дітей, поверталася вона додому і побачила біля дороги бідного нужденного чоловіка, що просив хоча б кусник хліба, тремтячи від лютого морозу. Пожаліла дівчина старого. Взяла його в свою оселю, обігріла, нагодувала, дала чисту одежину. Тут став перед нею Святий Миколай і сказав:

— Цей чоловік пожалів колись для тебе малу дещицю від свого багатства. Чи й тепер будеш доброю для нього:

— Так, буду, — сказала співачка, — бо він вдвічі нещасніший за найбіднішого бідняка, бо в нього немає душі.

Заплакав тут старий і сказав:

— Святий Миколаю, я згадував часто у своєму безталанні твої слова. Так, багатство не вічне. Вічне тільки добро, яке зробиш ти людям. Моє багатство пропало від злодіїв і пожежі. І більше у мене нічого не зосталося, бо добра на світі я не зробив нікому.

Сказав так й заплакав ще дужче.

— Якщо ти плачеш, то ти не такий вже пропащий, — сказав Святий Миколай, — молися, чоловіче, бог милосердний, то, може, й простить тобі.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

98 (6498). Подарунок від Святого Миколая. СУС —. Записано 2009 року. Струбчевська Ніна Іванівна (1917). Вінницька область, Калинівський район, Калинівка