Українські народні казки

Покотигорошок

Українська народна казка Буковини

Були собі три брати: Розбийскала, Перевернигора і Покотигорошок. Пішли вони всі три на полювання. Йшли, скільки йшли, лісом і знаходять хатку. Ніхто в тій хатці не живе, двері побиті, піч повалена. Покотигорошок каже: «Давайте будемо тут жити». Взялися вони до роботи, полагодили все, помастили. «А тепер давайте, хлопці, підемо на полювання», — каже Покотигорошок. Пішли вони всі разом, вбили зо два зайці. А на другий день встають рано, і каже Покотигорошок: «Давайте зробимо так: хай два йде на полювання, а один лишається варити їсти».

І лишається варити їсти Розбийскала. Зготував він їсти, прибрав файно в хаті і ліг собі спочивати. Коли приходить до їхньої хати дід Кокоть — борода на локоть, сам на п’ядь, борода на дві.

— Відчини двері! Розбийскала відчинив.

— Пересади через поріг! Розбийскала пересадив.

— Давай їсти. Нема що.

— Як немає? Ти наварив, давай їсти. Розбийскала не дає.

— То йдем на Залізний тік боротися, — каже дід Кокоть.

Приходять вони на Залізний тік, ловляться боротися. Він діда сюди — не може кинути. Він діда туди — не може кинути! А дід як замахне ним! Та як кине до землі. Та ловить його за крижі, здирає йому пас від крижів до голови, натирає обдерте місце землею та й іде до хати. Усе з горшків поз’їдав, горшки поперевертав і забрався.

Зайшов до хати Розбийскала, зачав удруге варити. Прийшли браття з полювання.

— Зварив їсти?

— Зварив.

— То давай.

Розбийскала дістав із печі, подав їм, а Покотигорошок питає:

— Чого воно таке гаряче? Ти не міг раніше зварити? А Розбийскала не каже їм, що з ним було. Думає:

«А що з ними буде?» І болить його там, де шкіра здерта.

Наїлися вони, полягали спати, а рано Перевернигора каже:

— Я лишаюся, а ви йдіть на полювання.

Пішли вони, а він нарубав дров, порубав м’ясо, помив, поварив. Позамітав файно у хаті, позапрятував, ліг собі на лавку та й лежить. Чує, щось гупає. А то дід Кокоть — борода на локоть, сам на п’ядь, борода на дві. Кричить йому дід:

— Відчини двері! Перевернигора відчинив.

— Пересади через поріг. Перевернигора пересадив.

— Давай їсти.

— Нема.

— Як нема?! Пішли на Залізний тік боротися.

Пішли вони на Залізний тік. Махнув Перевернигора дідом в один бік — не може кинути, махнув у другий бік — не може. А дід ним як замахне та як утне в землю! Та здирає йому пас шкіри від крижів до шиї, натирає обдерте місце землею і лишає його там. А сам пішов у хату, все поз’їдав, горшки поперевертав і пішов.

Прийшов Перевернигора, помив те все, нарубав нового м’яса і зварив новий обід. Приходять з полювання брати, дає він їм їсти. І знову ж гаряче, як і вчора. Лягли вони спочивати. Рано встають, і Покотигорошок каже:

— Ви йдіть на полювання, а я лишаюся дома. Наварив він, позамітав, ліг та й лежить. Чує, щось гупає в двері.

— Відчини!

— Відчини собі, як хочеш. Відчинило воно двері.

— Пересади через поріг.

— Перелазь собі.

Перелізло воно через поріг. А то дід Кокоть — борода на локоть, сам на п’ядь, борода на дві.

— Давай їсти.

— Нема.

— Дай хоч покуштувати.

— Нема.

— Дай хоч понюхати.

— Нема.

— То йдем на Залізний тік боротися, — каже дід Кокоть.

— Гай ідем.

Бере Покотигорошок сокиру, витісує собі клин. Бере той клин, сокиру і йде з дідом на Залізний тік боротися.

Як замахне дід Кокоть Покотигорошком, той аж на коліно впав. Як замахне Покотигорошок дідом, той аж по кісточки заліз у землю. Ловить він діда за бороду, веде до пенька, розколює той пеньок, закладає туди бороду, забиває клина і залишає діда, припнутого до пенька, а сам іде додому. Прийшов, ліг собі на лавку й лежить.

Брати приходять з полювання, приносять по зайцеві і питають:

— Варив ти що?

— Варив.

— То давай.

Дає він їм їсти, і не таке гаряче, як вони йому давали. З’їли вони обід та й питають брата:

— А ти нічого не пацив?

— Ні. А що, ви пацили щось?

— Ой, що ми пацили!

Підіймають вони сорочки і показують йому: в одного здертий пас шкіри і в другого.

— А ти нічого не пацив? — знову питають його.

— Нічого, — підіймає сорочку — нічого не здерто з нього.

Тоді Покотигорошок каже:

— Ану, гай пішли зі мною. Побачите, що я зробив.

Приходять туди, де був пеньок, а там лиш яма. Вирвав дід бородою пеньок та й потягнув.

Ідуть вони лісом по сліду. І прийшли до великої діри, яка вела під землю. По сліду видно було, що дід потягнув туди пеньок. «Що будемо робити?» — думають браття. Один каже:

— Давайте зробимо вірьовку і спустимось у ту діру. Розбийскала приніс сокиру, зрубали вони липу, надерли личчя і сплели вірьовку. Покотигорошок каже:

— То котрий спускається, ти, Розбийскала, чи ти, Перевернигора? — той не хоче і той не хоче. — Як ви боїтеся, то полізу я, — каже Покотигорошок. — Але що буду відти казати, щоб усе робили.

Обв’язався Покотигорошок тою вірьовкою, і брати спустили його вдолину. Спустився він туди, пройшов трохи — кімната, у ній три дівчини.

— Відки ви взялися? — питають дівчата. — Як прийде дід Кокоть, то він вас уб’є.

— Нічого не буде, — каже Покотигорошок. — А ви давно тут живете?

— Давно. Дід Кокоть нас половив і затягнув у цю діру. Якби хто вивів нас на білий світ, ми б не знати як дякували.

— То гай ходіть зі мною, — каже Покотигорошок. Приходять вони всі четверо до діри. Він шарпає за вірьовку і кричить:

— Ви є, хлопці?

— Є!

Прив’язав він одну дівчину попід пахви і кричить:

— Тягніть! Розбийскала, це тобі жінка!

Витягли її браття і знов спустили вірьовку. В’яже Покотигорошок другу дівчину.

— Перевернигора, це тобі жінка. Тягніть! Потягнули вони, а Покотигорошок зі своєю дівчиною зостався внизу. А як подали знову вірьовку, він прив’язує й третю дівчину.

— А це мені жінка! Тягніть!

— Витягнули й третю. Тоді прив’язується він сам.

— Тягніть мене!

А вони побачили, що третя дівчина така гарна, підтягнули його трохи та й пустили вірьовку. Упав Покотигорошок назад у ту яму.

Іде він попід землею, іде. Та й бачить — гора. На горі гніздо, а в тому гнізді — четверо пташенят. І тут почався вогньовий дощ. Як побачив Покотигорошок, що йде такий дощ, то поліз на ту гору і накрив пташенят. Трохи попік його дощ, але пташенята зосталися живі й здорові. Коли дощ перестав, вони йому кажуть:

— Сховайтеся, бо як наша мама прилетить, вона вас з’їсть.

Сів він під скалу й сидить. Чекає, що ж то прилетить. Прилетіла мати пташенят і питає:

— Був такий вогньовий дощ, а ви живі. Хто вас врятував?

— Був дядько, накрив нас, — кажуть пташенята. А вона питає:

— Куди ж той дядько пішов? Пташенята сказали, в який він бік пішов. Мати пташенят була комета. Вона пішла за Покотигорошком і знайшла його під скалою. І питає його:

— Чого ви тут?

— Я сюди потрапив таким і таким випадком. Та побачив, що йде вогньовий дощ, і накрив малих пташенят.

— Це, — каже комета, — мої діти. Що ж ви хочете за те, що врятували їх?

А він каже:

— Нічого не хочу, аби лиш на білий світ вибратися.

— Я вас вивезу, — каже комета, — але мені по дорозі треба багато їсти. Он пасеться стадо корів. Заріжте одну корову і покладіть м’ясо на мене. І покладіть бочку води. Коли я поверну до вас голову, давайте мені кусок м’яса і горня води. Як буде усе готове, то я вас повезу.

Зарубав він корову, склав на комету м’ясо, поклав на неї бочку з водою, і починають летіти.

Летіли вони, летіли. Він усе давав їй м’яса й води. І води ще трохи лишилося, а м’яса вже не було. Комета повертає до нього голову, а він каже:

— Уже нема більше м’яса.

— Як нема м’яса, то ми будемо падати, бо я не годна більше летіти.

Тоді він відрубав шматок м’яса від своєї литки і дав їй. Вона з’їла, запила водою і вивезла його наверх. Вивезла й каже:

— Скільки я їла м’яса, але такого доброго ще не їла, як це останнє, що ви дали мені.

— Воно то добре, — каже Покотигорошок, — але я відтяв його від своєї ноги.

Та й показує їй те місце, де було відтяте м’ясо. А вона виплюнула те м’ясо, і воно зразу приросло на своє місце. Розпрощався Покотигорошок з кометою і йде. Приходить під своє село. А там хлопчик пасе свині. Він питає хлопчика:

— Чий ти?

— Мого батька звати Покотигорошок. А моя мама служить у мого дядька.

Його жінка була за наймичку у Розбийскали. Зайшов Покотигорошок до хати, а брат побачив його і зумівся.

— Нащо ви мене кинули? — спитав Покотигорошок.

— Та то воно урвалося, — почав викручуватись Розбийскала.

Покотигорошок нічого не сказав йому. Тільки забрав свою жінку, сина і пішов з ними. Знайшли вони хатку і лишилися там жити. І може, ще й тепер живуть.

Походження та примітки

Покотигорошок. Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка. Составитель Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979 301А. Записано 18 березня 1979 року в селі Гвіздівцях Сокирянського району Чернівецької області від Федора Кириловича Гангала (1914 року народження, колгоспний пенсіонер).

Чарівна квітка: Українські народні казки з-над Дністра. Запис, упорядкування, примітки та словник М. А. Зінчука; Художники: Н. В. Кирилова і П. А. Гулін. — Ужгород: Карпати, 1986. — 301 с: іл.

Покотигорошок

Українська народна казка Гуцульщини

Жінка жала пшеницю. Коло неї котився горошок, а вона каже йому:

— Ти мені так заважаєш. А горошок каже:

— З’їж мене, з’їж мене. То будеш мати сина.

— Нащо мені сина, — каже, — як у мене є син Іванко, і син Федір, і донька Оленка. Нащо мені сина?

А горошок їй відповідає:

— З’їж мене і будеш мати сина Покотигорошка. І він визволить тобі всіх дітей.

Вона його не хотіла слухати, поклала серп, взяла коновку. А горошок говорить:

— Все рівно з’їж мене.

Поклала вона коновку з водою і пішла далі жати, а горошок штрикнув їй у ту воду. Жінка захотіла води. Напилася, подивилася — горошка нема в коновці. І сама до себе сказала:

— Таки не з’їла-м горошка.

Прийшла вона додому й розказує, що їй таке ся трафило, що горошок скакав коло неї, а вона не хотіла його з’їсти. А чоловік посміювався з неї:

— Що будеш мати Покотигорошка.

Минув час Прийшла тота пора, що треба йти орати. Посилає мати двох синів, Івана й Федора, у поле орати. Пішли хлопці в поле. Мама посилає дочку Оленку, би синам полуденок понесла. Дорога була довга. Іде Оленка, дивиться, роздоріжжя. «Агій, скільки я сюди ходила, роздоріжжя тут не було. Котрою дорогою йти, направо чи наліво? Піду направо». А чудовисько з дуба кричить:

— Наліво! Дівчина відповідає:

— Ні, направо. Я дорогу знаю ліпше. А воно засміялося з дуба:

— Ха-ха-ха! Я знаю дорогу ліпше, як ти. Як свої перші зуби знаю. Та й каже чудовисько:

— За мною, наліво! Я тебе поведу.

Дівчина йде по дорозі, а чудовисько скаче з дерева на дерево.

— Гей, пане, ви щось мене довго ведете, я вже мала бути коло Федірка й Іванка. Вже смеркається.

А чудовисько відповідає:

— Ні, ні, Оленко, це тільки сонце міниться. Приводить її чудовисько до палат високих. І говорить їй:

— Отут тобі, Оленко, жити і вікувати. І не бачити ні Федірка, ні Іванка.

А вона плаче:

— Федірко й Іванко голодні.

— Не плач, Оленко, я Федіркови й Іванкови вже давно заніс їсти. І штовхнуло її чудовисько за двері, і на сім замків замкнуло і запечатало.

А мама вдома плаче, журиться. Ні синів нема з поля, ні Оленки.

— Де ж вони поділися? Щось до нашої Оленки прикрутилося. Приїжджають увечір з поля сини і до мами в сварку:

— Ми цілий день оремо, а ви з Оленкою дома крутитеся і полуденок нам не принесли!

Мама зачала плакати:

— Де ж моя Оленка?! Син Іван каже:

— Мамо, хіба щось з Оленкою прикрутилося в лісі. Я піду шукати її. Плаче мама:

— Не підеш, Іванку, нікуди. Нема Оленки, ще й тебе не буде. Не підеш.

— Лагодьте мені, мамо, харчів у торбинку і поблагословіть мене, бо я йду.

Зібрався Іван і пішов. Заходить в ліс, а там роздоріжжя. Став він, «Агій! Роздоріжжя тут не було. Звідки тут роздоріжжя зробилося?» А чудовисько з дуба говорить:

— Ха-ха-ха! Шукаєш Оленки?

— Так, шукаю Оленки.

— А я знаю, де вона є. Вона в мене. Ходи зі мною. Побореш мене, відбереш Оленку. А як ні, то там будеш, де Оленка.

Чудовисько скаче з дерева на дерево, а він іде дорогою. Приводить його чудовисько до свого палацу. А перед палацом великий тік.

— Отут будемо розбиратися і сили набиратися, — каже чудовисько. А Іванко питає:

— А як це сили набиратися? Чудовисько відповідає:

— Треба нам попоїсти кремінного хліба і желізного бобу.

Свиснуло чудовисько в пальці, виносять слуги на тарели кремінний хліб і желізний біб.

— Тут будемо їсти і набирати силу.

Іван попробував кусати хліба — не може. А чудовисько так їсть, що аж вилиці тріщать. З’їло всей хліб і всей біб і кричить:

— Ще!

А Іван лиш дивиться. Але більше ніхто нічого не дає, бо чудовисько не свище в пальці. Іванкови стало страшно. Нелегка справа з цим. Каже чудовисько:

— Тепер будемо змагатися. Хто кого перший раз б,’є, я тебе чи ти мене?

А Іван відповідає:

— Я тебе.

Як ударив Іван чудовисько, воно лиш по п’яти потало в землю. Як ударило чудовисько Івана, Іван по пояс потав. Чудовисько питає знов:

— Хто кого б’є перший раз?

— Я. Але жди, най витягну ноги.

Іван витяг ноги і вдарив чудовисько. І воно потало в землю по котики. Чудовисько питає:

— Хто дужчий ти чи я? І ти там будеш, де твоя сестра.

Як ударило Івана, Іван по шию потав у тік. І став проситися:

— Пане, відпусти мене додому.

Чудовисько не слухало Івана, імило його за вуха, витягло з току і поставило лежма на тік.

— Отут тобі бути!

І вбило Івана, і залишило його на току.

Мама чекає — нема ні Оленки, ні Іванка. Каже до мами Федір:

— Мамо, не журіться, не плачте. Піду я шукати Оленки та й Іванка. Мама не хоче Федора пускати. А син мами не слухає, збирається в дорогу.

— Давайте мені харчів у торбу і благословіть мене в путь Божу, бо йду шукати Івана й Оленку.

Мама плаче, але нічого то не помагає, Федірко таки йде. І благословить його мама в дорогу.

Заходить він у ліс.Л знову роздоріжжя. А чудовисько з дуба кричить на него:

— Куди ти так зібрався, Федоре?

— Іду в дорогу шукати брата Іванка і сестру Оленку.

— Не видіти тобі ні Оленки, ні Іванка. Хіба побореш мене, тоді озмеш Оленку. А не побореш, то будеш там, де Іванко. Зо мною поборотися, треба сили набратися. А сили набереш тоді, коли вздриш Івана.

Федір ступає по дорозі, чудовисько скаче по дереві. А в чудовиська борода довга-довга, аж по земли тягнеться. Привело його чудовисько на тік. І Федір повидів свого брата на току неживого. І стало йому страшно. Чудовисько фівкнуло в пальці, слуги принесли на тарели кремінний хліб і желізний біб. Зачали їсти. Чудовисько їсть, аж вилиці тріщать, а Федірко не годен і вкусити. Питає чудовисько Федора:

— Хто буде кого перший раз бити?

Той не відповідає нічого, страшно йому. Чудовисько каже:

— Бий перший раз мене.

Подало воно Федорови до рук булаву. Федір ударив чудовиська і загнав його в тік по коліна. Чудовисько вдарило Федора і вгнало його тагже по коліна. І знов чудовисько:

— Хто кого буде бити перший раз, ти мене чи я тебе? Федір мовчить. Чудовисько каже:

— Бий мене знов перший раз.

Федір б’є чудовисько і заганяє його знов по коліна. А чудовисько б’є Федора і заганяє по шию.

— Отут тобі, Федоре, конець.

Витягає Федора за вуха, кладе його попри Івана на тік і забиває його на смерть.

Мама журиться, що нема її дітей. І в цей час народився в неї син, якого назвала вона Покотигорошок. Це був незвичайний хлопець. Він відразу промовив до мами:

— Не оплакуйте, мамо, своїх дітей, бо я їх знайду. І братів, і сестру. Підростав той синок. Мама працювала на поли, тато їхав волами.

А син ріс чудесно. Коли він мав п’ять років, поїхав він з татом у поле снопи на віз накладати. І таку фіру накидали, що воли ледве привезли. Кричить чоловік на жінку:

— Ходи поможи скидати снопи!

— Тату, тут не треба мами, ми перевернемо обидва.

Тато каже:

— Сину, ти не годен, тобі лиш п’ять рочків.

— Подивіться, що я можу, — каже хлопець татови. Та взявся до фіри, самий перевернув її. Чоловік біжить до жінки і каже:

— Не плач за своїми синами. Ми маємо сина, якого ніде на світі нема. Пара волів ледве привезла снопи, а дитина сама перевернула фіру.

І ріс той син до двадцяти років. Він втішав маму, аби не плакала. Тішилися вони тою дитиною. І сказав він мамі:

— Мамо, мені ся снило, що я маю йти в дорогу визволити свою сестру Оленку і братів Федора та Івана.

Мама дуже счудувалася. Звідки він знає про братів і сестру? І зачала його питати. А він відповідає:

— Усе, мамо, знаю, як свої перші зуби. Тепер я буду шукати своєї сестри та братів. Але нелегко вам на цім обійдеться, бо мені треба скувати таку булаву, аби годні її привезти штири пари волів.

Тато й мама дуже спудилися, не зрозуміли, що він говорить. А він посилає маму та й тата, аби йшли до коваля замовляти йому таку булаву. Пішов тато до коваля, замовив таку булаву. Коваль виковував ту булаву цілий місяць. У місяць запряг тато штири пари волів і поїхав за булавою. Привіз ту булаву додому, хлопець вийшов надвір, подивився, підніс ЇЇ на мізилнім пальці та й кинув догори. І сказав татови:

— Завтра у полуднє мене збудите, як буде падати булава, би я її імив.

Другого дня чує його тато — щось шумить. Збудив сина. Той устав, вийшов надвір — булава паде. Він підложив мізилний палець, вона впала йому на палець і переломилася надвоє. Тоді він каже до свого тата:

— Тату, треба мені викувати другу булаву. Це нездала, це пуста. Ідіть до коваля і кажіть, най виковує мені булаву сталеву.

Мама плаче.

— Ти, сину, забагаєш таке, що й сам пропадеш, і нічого не здобудеш. Пішов тато до коваля, замовив другу булаву. Коваль каже:

— Буде готова аж за два місяці.

У два місяці запрягає тато штири пари волів і їде по булаву. Привозить булаву, Покотигорошок виходить з хати, здоймив булаву, помуцував і сказав татови:

— Тату, це буде тагже булава пуста. Але будем видіти, що буде. Підкинув її догори, а сам ліг спати. Сказав татови, що третьої днини має вона впасти.

— Тоді будеш видіти, що ковалева робота значить.

Третьої днини вийшов Поготигорошок надвір, підложив свій мізилний палець. Булава паде йому на палець. Не зламалася, лиш погнулася. Він каже татови:

— Треба ще одну булаву виковувати. З цею булавою мені нема куди йти.

Мама далі плаче:

— Не йди, сину, нікуди, не шукай. Вже часи великі пройшли. Не найдеш ні сестрички, ні братів.

А Покотигорошок відповідає мамі:

— Пройшов час, але мертві брати молоді лежать. А Оленка жиє, і я її здобуду. Ідіть до коваля по третьому разови, най мені виковує булаву мосяжну. Щоб було безпечно з нею йти.

Пішов чоловік до коваля. Коваль уже не хоче булаву кувати.

— Ви вже мене заморочили з вашими булавами, і я вже не годен нічого.

А тато каже:

— Заплачу я вам, що схочете. Лиш викуйте ще цей раз булаву. Кував коваль ту булаву шість місяців. І Покотигорошок сказав:

— Отепер, батьку, заплатимо ковалеви за всі труди його, за всю роботу.

Запрягли вони воли, набрали з дому всякого добра ковалеви. Булава була готова. Привезли вони її додому. Покотигорошоу зняв ту булаву і кинув її догори. Цілий тиждень не було чутки про булаву. У тиждень чують шум. Вийшов Покотигорошок, підставив мізилний палець. Зближилася булава, впала на палець — ні зламалася, ні зігнулася. Сказав Покотигорошок:

— Оця булава добра. Можете відправляти мене в дорогу. Каже мама:

— Синку, не йди нікуди. Ти вже четвертий хочеш іти.

А син це слухати не хоче. Збирається і йде. Падає перед своїми батьками на коліна.

— Благословіть мене, бо я йду шукати братів Івана й Федора і сестру Оленку.

Дає йому мама хліба в торбинку, бере він булаву на плечі і йде в дорогу.

Іде він, іде, заходить у ліс. На тому самому місци, де зустрічало чудовисько Оленку й братів, зустрічає й Покотигорошка. А Покотигорошок нічого не питає, лиш іде. Чудовисько з дуба його питає:

— Куди валиш і нічого не питаєш? Покотигорошок відповідає:

— Мені не треба нічого питати. Я все знаю. Я тобі ні Іван, ні Федір. А чудовисько питає:

— Ти в гарячому купели купаний? Покотигорошок каже:

— Ще й тебе скупаю.

— А ти дорогу знаєш?

Та й засміялося чудовисько:

— Ха-ха-ха!

А Покотигорошок відповідає:

— Знаю, як свої зуби.

— Якщо знаєш, то за мною йди.

Чудовисько скаче по деревах, а Покотигорошок іде по земли. Приходять вони до високого палацу. Веде чудовисько Покотигорошка на той тік, де набирають сили. Каже чудовисько:

— Отут будемо набирати сили.

А Покотигорошок видить, що якісь два лежать уже мертві. Питає Покотигорошок:

— Як ми мемо набирати сили?

Чудовисько свиснуло в пальці, принесли слуги кремінного хліба і желізного бобу. Каже чудовисько:

— Будемо їсти. Покотигорошок відповідає:

— Як їсти, то їсти. Чудовисько каже:

— Хто зачинає перший раз їсти, ти чи я? Покотигорошок відповідає:

— Хто хоче.

— Перший раз зачинай ти їсти. А Покотигорошок знов:

— Як їсти, то їсти.

Поїв Покотигорошок усе і кричить:

— Давай ще, як маєш! Чудовисько каже:

— З цим буде нелегка справа.

— Набралисьмо сили, тепер підемо боротись, — каже Покотигорошок. Пішли вони на тік.

— Хто починає перший раз? А чудовисько каже:

— Починай ти.

Покотигорошок як ударив чудовисько, то забив його в землю по пояс. І ще б’є й другий раз, не питає. А чудовисько каже:

— У твого тата є воли?

— Є.

— А дає твій тато волам відпочити? Покотигорошок каже:

— Дає.

— То дай і мені відпочити. А Покотигорошок крикнув:

— Бий ти мене, а як ні, то я б’ю тебе далі!

Чудовисько вдарило Покотигорошка і всадило його в тік по коліна. Покотигорошок як ударив чудовисько — забив його чуть не по шию. І б’є Покотигорошок далі. Чудовисько проситься в Покотигорошка. А Покотигорошок каже:

— Як бити, то нема милування. Ти не думай, що я тобі Іван та й Федір.

Забив Покотигорошок чудовисько по шию в тік і кричить на него:

— Признавайся, де Оленка! Чудовисько відповідає:

— Витягни мене відци, я скажу тобі, де Оленка. А Покотигорошок каже:

— Ти не думай, що я такий, як Іван та Федір. Я тебе не буду витягати. Я тебе тут заб’ю.

Та як ударив його булавою, та й забив його до земли так, що вже лиш чуть голови видко. І думає: «Заб’ю його і спалю, щоб таке чудовисько не розводилося по світі». Та запалив його — і нічого з чудовиська нема вже. Та став і задумався: «Чого то я вбив його і не добився від него, де моя сестра?»

І в ту мить прилетіла до него ластівка. Каже:

— Не журися, Покотигорошку, я заведу тебе туди, де твоя сестричка замкнена.

Летить ластівка поперед него, а він за нею іде. Прилітає ластівка до великого замку і щебече:

— Тут твоя сестричка. Вона на дванадцятьох замках замкнена і на дванадцятьох печатках запечатана.

Відбив Покотигорошок один замок, відбив другий, дійшов аж до дванадцятого. Розбиває послідню печатку, заходить і до Оленки поклоняється:

— Здорова була, сестричко Оленко. Оленка відповідає з голосним плачем:

— Лицарю, чого ви називаєте мене сестричкою, як ти не Федірко й не Іванко? А більше в мене братів не було.

Він відповідає:

— Я твій рідний брат, який прийшов тебе визволити.

Виводить він її з чудовиськового замку і веде до мертвих братів, аби вона їх пізнала. Припала вона коло братів, пізнала Івана й Федора і сказала:

— Чого ти мене називаєш сестричкою, як у мене більше не було братів?

— Я ж тобі вже казав, що я твій рідний брат. Я народився після вас усіх, щоб звільнити тебе й братів. Але тепер треба подумати, як цих братів додому забрати.

А Оленка каже:

— Чудовисько говорило мені, що в него є живуща вода, якою можна оздоровити братів.

Покотигорошок питається:

— А що він тобі казав про живущу воду?

А вона відповіла:

— Він казав мені, що може мене вбити і оживити. Але я не знаю, де тота вода є.

Покотигорошок сказав:

— Ластівка допровадила мене до тебе. Попросимо її, би вона допровадила й до води.

Тоді появилася їм ластівка. І пішли вони обидвоє за ластівкою до тої водиці. Вона дуже глибоко була, але Оленка її дістала.

Вернулися вони на тік до братів, покропили їх тою водою, і браття повставали і стали говорити:

— Твердий сон мали, але-смо пробудилися.

І зібралися всі троє, і вернули з Покотигорошком додому, до тата й до мами. Дуже мама ними втішилася. Зрадів тато. І Покотигорошка більше від усіх любили. А Покотигорошок дуже любив Оленку і казав їй, що він має ще від своїх братів терпіти великі муки.

А браття зачали ненавидіти Покотигорошка. І говорять між собою:

— Батьки більше люблять Покотигорошка і Оленку. А нас не люблять. Іван каже:

— Нічого, Федоре, ми йому покажемо, що ми значимо. Ми підемо в поле пасти вівці, а мамі скажемо, щоби Покотигорошок приніс нам їсти.

А вони собі ще перед тим викували великий ланцюг і пририхтували собі його, аби брата в поли прив’язати, як він принесе полуденок. Там на поли був столітній дуб. І вони сказали:

— Ми його прив’яжемо до цего столітного дуба і тут його поїсть дикий звір.

Займили вони пасти вівці, а мамі наказали, щоб приніс Покотигорошок полуденок. Зближився полуденок, мама злагодила їсти і хоче Оленка нести. А Покотигорошок каже:

— Ні, я понесу, а ти зоставайся коло батьків.

Увиділи вони Покотигорошка, штрикнули на него обидва і прив’язали його ланцюгом до столітного дуба.

— Отут будеш розказувати. А Покотигорошок відповідає:

— За то, що я вас визволив, оживив і до батьків привів, за то мені така відплата. Так мені судилося.

Вечером Іван і Федір приганяють додому вівці, а Покотигорошка нема. Мама плаче, тато плаче:

— Де ж наш Покотигорошок?

А Покотигорошок вирвав столітного дуба, висадив собі на плечі і приніс додому. Стряс з себе ланцюг, яким його прив’язали браття, укляк перед тата й перед мами і просить, щоби його благословили в дорогу. Мама плаче, сестра плаче, тато плаче, не пускають його.

— Куди йдеш? Чого йдеш? А він одно відповідає:

— Так мені доля судила.

І пішов. Іде, іде, стрічає одного хлопця.

— Куди йдеш, колего? — питається Покотигорошок того хлопця. Хлопець йому відповідає:

— Іду в світ шукати долі. Покотигорошок питається його:

— Як ти називаєшся?

— Я називаюся Перевернигора. А ти як називаєшся?

— А я — Покотигорошок. Будемо товаришами. Питається Покотигорошок Перевернигори:

— Чого ти пішов з дому? А він йому каже:

— Так судилося.

Ідуть далі. Подибують ще одного хлопця. Питаються його:

— Куди ти йдеш?

— Іду в світ шукати долі.

— Як називаєшся?

— Продуйморе.

— Чого ти пішов з дому?

— Така доля, — відповідає. — А ви як називаєтеся?

— Я Покотигорошок. А другий каже:

— Я Перевернигора. Сказав Покотигорошок:

— Будемо товаришами.

Ідуть усі три разом. Зайшли в ліс. І в тому лісі найшли собі невелику хатину. Каже їм Покотигорошок:

— Тут будемо жити. Два будуть іти на полювання, а один буде лишатися варити їсти. Котрий буде варити їсти?

Каже Перевернигора:

— Я буду варити їсти, а ви два йдіть на полювання.

Варить Перевернигора їсти, доварює вже. Приходить якийсь під двері і стукає.

— Відчини мені двері!

Цей відчинив. Подивився, а то дідок прийшов, малий-малий, а борода з п’ять метрів за ним тягнеться. І кричить той дідок:

— Пересади мене через поріг! Той пересадив. Дідо кричить:

— Клади мене за стіл! Давай їсти!

Цей трохи дав, а решту не дає, бо він ще має двох товаришів. А дідо каже:

— Давай їсти, бо я тобі гарячий горнець на черево переверну. Цей більше не хотів дати. Тоді встав дідок з-за стола, повиїдав, що було, притулив Перевернигорі гарячий горнець до черева, спік йому черево і урвав на плечі пас до самого низу. Цей уже не годен ходити, але варить борше їсти, бо боїться, аби його завтра знов не лишили варити. Приходять товариші з полювання і кажуть йому:

— Давай їсти.

Перевернигора погодував товаришів і питається, що вони вполювали. А Покотигорошок відповідає:

— Тільки одного зайця.

— Я завтра вполюю більше, — каже Перевернигора. — Вже один з вас най лишається варити.

Переночували, рано збираються знов на лови. Каже Покотигорошок:

— Хто лишається, а хто йде? Продуйморе каже:

— Я лишаюся варити, а ви йдіть.

Варить Продуйморе їсти. Чує, хтось кричить під дверми:

— Відчини двері!

Продуйморе відчинив, подивився — дідок маленький, а за ним тягнеться довга-довга борода.

— Пересади мене почерез поріг і покладь мене за стіл!

Цей пересадив почерез поріг, поклав його за стіл. Дідок кричить:

— Давай їсти!

Дав йому Продуйморе трохи їсти. Але не дає все, бо ще має товаришів. А той кричить:

— Не даш їсти, вирву тобі на плечах пас.

Не хотів Продуйморе більше дати. А дідок самий повиїдав, що було, вирвав йому з плечей пас, а на черево перевернув гарячий горнець. І пішов. А цей говорить сам до себе: «Мені добре нині вполювалося. А що ті обидва вполюють?» Борше варить наново їсти.

Приходять товариші з полювання, дає їм Продуйморе їсти. А нічого не признається про те, що з ним було. Каже Покотигорошок:

— Щось ця їда сира.

А Перевернигора каже:

— Як він міг зварити, як то не було коли? Покотигорошок почав сваритися:

— Той не зварив добре вчора, ти не зварив сьогодні! А Продуйморе каже:

— Будемо видіти, як завтра ти звариш. А що ви вполювали нині? — питає Продуйморе.

— Ми нині вполювали серну. А що ви завтра вполюєте, буде видко. Переночували, рано збираються Перевернигора і Продуйморе на лови, а Покотигорошок лишається варити їсти. Ідуть ці два в дорогу і говорять собі. Питає Перевернигора:

— Що з тобою ся вчора стало?

А Продуйморе розказує все, як було. Перевернигора каже:

— Таке саме й зо мною було. Каже Продуйморе:

— Урве дідо пас і з нашого Покотигорошка. Будемо видіти, як він їсти зварить.

Наварив Покотигорошок, все поробив і ліг відпочивати. Чує, хтось стукає в двері.

— Не стукай, утворяй, — каже Покотигорошок.

— Утвори мені двері!

— Невеликий ти пан, утвори собі сам, — відповідає Покотигорошок. Цей утворив двері, перейшов по через поріг, сів собі за стіл і кричить:

— Дай їсти!

А Покотигорошок як схапав його за бороду!

— Я тебе зараз погодую. Ти певно в моїх товаришів повиїдав їду. Думаєш, що й я тобі дам їсти? Що я маю з тобою робити?! — крикнув Покотигорошок. — Убити тебе не річ. Треба показати товаришам, що я вполював.

Недалеко тої хатини був дуже великий пень. І Покотигорошок зарубав дідови голову в той пень, аби він не втік. Приходять товариші з полювання і просять:

— Давай їсти.

А Покотигорошок питає, що вони вполювали. Вони відповідають:

— Ми вполювали оленя. Є за що нам дати їсти чи нема? Покотигорошок говорить:

— Ідіть подивіться, що я вполював. А тоді дам вам їсти.

Пішли подивитися, а дідо витяг той пень разом з землею і втік. Лиш яма лишилася, де був пень. Каже Покотигорошок:

— Утік він. Ідемо поїмо та підемо за слідом шукати його. Зібралися і пішли. І послідили той слід аж до моря. Покотигорошок каже:

— Ну, товаришу, ти є Продуйморе. Продуй море і подивися, де той звір, що я вполював.

Цей продув море і увиділи вони великі палати. А коло тих палат три дівчині. Підходять вони до тих трьох дівчат і питають, що вони тут роблять. А дівчата говорять:

— Перемо, варимо. Покотигорошок питає:

— Кому перете й варите?

— Такому дідови, що метер зависокий, а борода в п’ять разів довша від него.

Покотигорошок питає їх, звідки вони. А дівчата говорять:

— З того другого світу. Украв нас той дідо і тримає під замком. І ми ніяких інших людей тут не виділи.

— А де той дідо? Дівчата відповідають:

— Діда три дни не було дома, а нині прийшов і дуже слабий.

— А ви би нас справили до того діда?

— Не можемо ми вас справити, бо він і вас озме під замок, як нас.

— А як ми вас визволимо відци, — каже Покотигорошок, — будеш мені за жінку?

Це він сказав тій, що найкраща була. Вона йому відповіла:

— Буду, якщо визволиш нас усіх трьох.

— Тепер покажи нам туди дорогу. Вона показала:

— У ямі. Отут він відпочиває. Покотигорошок звертається до Перевернигори:

— Приходить твоя година. Переверни цю яму, щоб ми подивилися, де той дідо.

Цей яму перевернув, дивляться вони, так палата, а дідо з тим пнем на постели лежить.

— Добрий вечір, — старий знайомий! — каже Покотигорошок. — Я тебе знайшов і тут. Ти приходив до мене їсти, а я прийшов до тебе за дівчатами.

— Віддаю тобі дівчата, лиш визволи мою силу з цего пня. А Покотигорошок каже:

— Не треба твої сили. Я прийшов сюди, і твої сили не буде ніде. Та як ударив його булавою!

Дідо проситься:

— Даю тобі золото, срібло; лиш лиши мене живим.

А він того діда вбив і запалив його бороду. Та забрав трьох дівчат і йде до своїх товаришів. І питається дівчат:

— Ви знаєте, де було цего діда золото та срібло? Дівчата відповідають:

— Ми не знаємо, бо ми були його невільницями.

— Нічого, підемо вчотирьох шукати,- каже Покотигорошок. Пішли вони палатами шукати. А в палатах добра всякого — не мож порахувати! Приходять до дванадцятої палати на дванадцятому поверху, а там золота й срібла скільки хочеш. Він каже:

— Вистачить нам усім, бо я ще маю два товариші.

А Продуйморе був лютий, він хотів знищити Покотигорошка. І сказав Перевернигорі:

— Слухай, що би було, аби ти перевернув гору? Най він лишається в скалах.

Перевернигора перевернув гору. Пройшов Покотигорошок з дівчатами, а там висока скала. Кричить він до товаришів догори:

— Товариші, ви є там?

— Є!

— Убив я діда, що рвав вам паси з плечей, і визволив трьох дівчат. І багато золота набрав. Спускайте курман, буду подавати вам дівчат

і золото. Вони спустили курман і кричать:

— Давай перший раз дівчата! Покотигорошок посадив одну дівчину і кричить:

— Товариші, тягніть!

Витягнули вони ту дівчину. Сказав Перевернигора:

— Це буде моя. Покотигорошок кричить:

— Тягніть другу!

Витягнули другу. Каже Продуйморе:

— Це буде моя.

А Покотигорошок подав третю. І говорить Покотигорошок:

— Отепер буду давати вам золото. Тягніть! Витягнули оден мішок золота.

— Тягніть знов!

Витягнули другий і третій мішок золота. Кричить Покотигорошок:

— Буде чи ще?! Перевернигора каже:

— Давай ще, скільки маєш.

Натягнули вони того золота аж шість міхів. Каже Покотигорошок:

— Тепер тягніть мене.

І подумав: «Покладу я замість себе цего пня столітнього. Буду видіти, що вони будуть робити». А вони трохи підтягнули того пня догори, і каже Продуйморе:

— Пускаймо його. Най він там лишається. Не буде йому найкраща дівчина.

І пустили вони. Пень упав, а Перевернигора засунув ту яму. А тоді подумав та й каже:

— Слухай, Продуйморе, то ми лишимо Покотигорошка в цій ямі? А Продуйморе сказав:

— Його нема. Він упав і розбився. Перевернигора сказав:

— Я спробую послухати. Може, він ще десь є живий? Переверну я цю гору.

І вчув Перевернигора у скалах голос Покотигорошка.

— Він жиє, — сказав Перевернигора. — Там його птахи поїдять.

І пішли вони собі, а Покотигорошок остався у великих скалах. Вернувся він у тоти палати і подумав: «Тут буду жити, поки всю їду не поїм. Не видіти мені дівчини, яку я звільнив».

Жив він у тих скалах не так, як я розказую, а роками. Іде він одного разу, дивиться, у гнізді пташенята дуже кричать, бо пішов великий дощ. Він розгорнувся і ті пташенята вкрив. І подумав собі: «Може, ці птахи стануть колись і мені в помочі». Дощ перестав падати, він забрав з пташенят свою одежину. І сів і плаче: «Скільки я робив кожному доброго, а мені ніхто».

Прилітає до своїх дітей великий птах. І питає:

— Хто вам життя охоронив? А ті діточки відповідають:

— Мамо, це той чоловік, який у скалах проживав. Ви його не їжте. Він плакав і казав, що робив іншим добре, а йому ніхто. Йому треба щось добре зробити.

Птах прилетів до Покотигорошка і питається людським голосом:

— Що тобі зробити, що ти моїх дітей від смерти вборонив? Я хочу тобі відплатитися.

А він говорить:

— Нічого в тебе не хочу, лиш аби ти мене з цих гір винесла та той світ.

А птах відповідає:

— Ти мені зробив добре. Мої діти не погинули. Зроблю я й тобі. Але буде тобі великий труд. Налови багато риби, щоб ти мав мене чим покормити. І озми води багато, щоб було що напитися.

Покотигорошок наловив багато риби. І пішов у ті палати і набрав багато судини, щоби мав у що набирати воду. Прилітає до него птах і питається:

— Наловив ти риби для мене? Вода є?

— Усе є, що ти сказала, — відповів Покотигорошок.

— Бери з собою це все і сідай на мої плечі. Як прихилю голову в правий бік, кинеш мені рибу, як прихилю в лівий, давай води пити. Бо дорога наша довга.

Летять вони один день, летять другий, летять третій. Птах перехиляє голову направо — кидає Покотигорошок рибину, наліво — дає води. Так летіли шість день. Шестої днини перехилила птаха голову в правий бік за рибою, а риби не стало. Каже птаха чоловічим голосом:

— Пропадаємо і ти, і я, і мої діти, бо я голодна не годна летіти.

А Покотигорошок подумав: «Краще відтяти кавалок стегна та дати їй попоїсти, чим згинути їй і собі». Утяв стегна свого, птах перехилив голову в правий бік, і він кинув м’яса з власного тіла. Перехилив у лівий бік — і він дав напитися.

І винесла його птаха з того світу на цей світ. Покотигорошок поклонився їй, подякував. А птаха запитала:

— Скажи, чоловіче, з чого був той послідній кусок м’яса? Такого смачного я ще не їла.

А Покотигорошок відповідає:

— Це власне моє тіло, яким я спас тебе, твої діти й себе.

Птах виригнув тото м’ясо, притулив там, де воно було, і воно приросло, ніби й не було рубане. Поклонився Покотигорошкови птах і полетів до своїх дітей.

Покотигорошок ішов село від села, пройшов дуже багато сіл і міст і прийшов до одного міста, дуже-дуже файного. А в тому місті були дуже файні палаци. Питається Покотигорошок:

— Хто проживає в цих палацах? А люди йому кажуть:

— Колись-то було, що якісь два чоловіки привели трьох дівчат, що їх визволили від чудовиська. І привезли багато золота. Вони збудували ці палаци.

А Покотигорошок питається:

— А ті дівчата, що вони їх визволили, є всі три? Люди йому говорять:

— Ми не виділи.

А Покотигорошок каже:

— А що, би до них зайшов подивитися? Жінки відповідають:

— Ми не виділи, що там. А ви спробуйте зайти. Покотигорошок заходить до палацу і стрічає тоту дівчину, що мала бути його жінкою. Він її пізнав відразу, а вона його — ні. Але він не признається, що її пізнав. І зачав її питати, звідки вона.

— Пане добродію, я би вам сказала, але боюся, бо я колись була невільницею і невільниця тепер.

Покотигорошок їй каже:

— Ти розкажи мені, не бійся. Я нікого не боявся і тут не боюся. Розкажи мені все, як було.

Вона йому розказала. Все те, що він і сам знав.

— ...Вони жиють дуже добре, а я служницею в них. Тоді Покотигорошок сказав:

— Я — Покотигорошок, який визволив вас усіх. Дівчина впала йому до ніг і сказала:

— Лицарю, забери мене з собою. Куди ти йдеш, і мене бери. А Покотигорошок сказав їй:

— Піду відплатитися моїм товаришам, а потім тебе заберу. Перший раз пішов Покотигорошок до Продуйморя, бо знав, що той був для него найгірший. Продуйморе Покотигорошка не впізнав. Покотигорошок поклонився йому і запитався:

— Чого відплачуєшся за добре злим? А Продуйморе його запитав:

— Чого ти таке питаєш? Я такого не знаю. Покотигорошок питав по другому разу:

— Чого відплачуєшся за добре злим? Ти живеш у розкошах, а я, Покотигорошок, у біді. Я вам не відплачувався ніколи злим, а лиш добрим.

І як увидів Продуйморе, що це Покотигорошок, то із страху вмер. Іде Покотигорошок у гостину до Перевернигори. І каже до него:

— Здоров був, товаришу Перевернигора! Ти думав, що засунув мене в скали і я ніколи більше не вийду відти. А я прийшов подивитися, як ти проживаєш з дівчатами, яких я визволив від чудовиська. Ти в розкошах, а моя дівчина була невільницею колись і невільниця тепер. Тепер закінчується твоє добро, а моєї дівчини біда.

Перевернигора впав йому до колін і благає:

— Товаришу Покотигорошку, даруй мені життя. Я тобі це все лишаю і йду в світ, а ти жий на мойому місці.

А Покотигорошок сказав:

— Ні, тебе я закінчу. А жінку твою лишу, най жиє тут далі. А я собі піду. Рвало тобі чудовисько з плечей пас, а я тобі урву голову.

Просився Перевернигора — нічого не помогло. Покотигорошок відрубав йому голову. І вернувся до свої дівчини. Поклонився до неї.

— Залишай усе, що ти тут робила, і підемо далі.

А жінки Продуйморя і Перевернигори залишилися далі в тих будинках жити.

Вернувся Покотигорошок до свойого тата й до мами. Мами не було вже, тільки сестра Оленка й тато. І браттів уже не було. Покотигорошок поклонився татови й сестрі і запитав про браттів. Оленка відповіла:

— Нема вже братів, ні Івана, ні Федора.

— А я собі знайшов долю, яку шукав. Вернувся до вас. Хочу з вами жити і з своєю долею.

Батько його поблагословив і зробив йому весілля. Я там була, набувалася. Вино пила, а в рот не попадало. Та сіла на стільчик, і байці кінчик.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Бабинопілля (Акришори), Косівського району, Івано-Франківської області
7 березня 1983 року
Оповідач: Кирничук Анна Петрівна (1926 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Покотигорошок

Українська народна казка Гуцульщини

Були чоловік і жінка і мали трьох дітей: Іванка, Федірка і дочку Оленку. Пішли брати на поле за ліс орати, а мама зварила обід і сказала: — Понеси, Оленко, Іванкови та Федіркови полуденок на заліс. Злагодила їжу і подала дівчині.

Дівчина пішла дорогою і зайшла в ліс. Дивиться, аж там роздоріжжя. Думає: «Котрою дорогою я маю йти?» Стала й задумалася. Чує — щось над нею на дереві заговорило:

— Чого ти, Оленко, так задумалася?

— Та блуд мене вчепив і не знаю, котрою дорогою йти.

— А куди ти йдеш, дівчино?

Вона глянула вгору, а на дереві сидить чудовисько. Кудлате від ніг до голови, вуха та ніс довгі, борода вп’ятеро довша за саме чудовисько.

— Несу братам у поле полуденок, — сказала Оленка.

— Я проведу тебе до братів, сміло за мною!

І дівчина подалася за ним. Але чудовисько не йшло дорогою, а перескакувало з дерева на дерево, неначе вивірка. Ідуть вони, ідуть, а дівчина говорить:

— Мабуть, і ви не знаєте дороги.

Чудовисько відповідає дівчині:

— Це не блуд, це Помана тебе водить. Але я сильніший від неї. Сміло за мною!

Ідуть далі, аж бачить Оленка — стоїть великий замок, якого вона не виділа ніколи. І вона напудилася. Чудовисько свиснуло в пальці, і вийшли слуги.

— Занесіть Оленку до кімнати. Там, де я віддавна для неї місце призначив.

Слуги вхопили Оленку і в повітрі понесли до палати. Вона впала на ліжко і тяжко заридала:

— Батеньку мої, мамко мої, браття мої! Ви ж будете голодні, бо я не принесла вам полуденок.

А чудовисько перебрало диявола на дівчину і послало в поле братам полуденок занести. А брати говорять:

— Почекай, Оленко, до вечора та поїдемо додому разом. А «Оленка» нічого не сказала, лиш пішла.

Прийшов вечір, браття приїхали додому. Мама й тато питаються:

— Де Оленка?

— Вона не хотіла нас ждати, пішла додому сама.

— Падоньку гіркий, — мама каже, — певно, учепився дівчини блуд. Треба йти шукати.

А чоловік каже:

— Куди вночі йти? Підемо завтра. Настав другий день. Каже старший брат:

— Я піду за нею шукати.

Зібрався й пішов. Зайшов у ліс. Глип — стоїть чудовисько на дереві. І каже до него:

— Що ти, Федірку, так задумався? Шукаєш сестри?

— Так, — каже Федірко.

— Вона в мене. Якщо хочеш, аби я тобі її віддав, то треба зо мною боротися. Як побореш мене, то віддам тобі сестру. А ні, то й тебе заберу в неволю.

— Ходім боротися, — каже Федірко. Чудовисько говорить:

— Чекай. Перший раз треба сили набрати. А щоби її набрати, то треба попоїсти кремінового хліба і желізного бобу.

Свиснуло чудовисько в пальці, і вийшли слуги.

— Принесіть желізного бобу і кремінового хліба. Прийшли слуги і на золотих мисках принесли хліб та й біб.

— Сідаймо та й їжмо, — говорить чудовисько.

Зачав Федірко їсти, то це хіба всі зуби поломив би. Не годен він то їсти. А чудовисько поїло то все та й каже:

— Ходім боротися на желізний тік.

Пішли на желізний тік, взяли ся бороти, чудовисько лапнуло попід пахи Федірка та як кинуло ним до желізного току! І вбило його.

— Лежи, — каже, — до суду-віку тут, — сказало чудовисько і пішло в свій терем знущатися над нещасною дівчиною.

Журяться дома. Нема Федірка. Ні Оленки, ні Федірка. Каже Іванко, молодший брат:

— Піду я шукати.

— Та, — кажуть мама й тато, — пропали двоє дітей та й ти пропадеш.

— Піду, я таки піду шукати.

Він уперся й нарешті пішов. Пішов він і прийшов у ліс на то роздоріжжя. Глипнув угору — чудовисько на дереві стоїть. І говорить до Іванка:

— Шукаєш брата та й сестри?

— Шукаю.

— Вони в мене, треба зо мною боротися. Побореш мене — забереш брата й сестру, а ні, то я й тебе заберу в неволю.

Така доля похопила й Іванка, як того Федірка. Не стало всіх трьох дітей. Жура велика стала в хаті. Але були жнива, треба йти в поле. Жінка йде жито жати, а поперед неї горошок котиться. І ластівка над нею злетіла і каже:

— З’їж горошок!

А вона взяла той горошок та й проковтнула. А як прийшла увечір додому і заснула, приснився їй сон, що прийшли додому її діти. А в них був старий дідо, що називався Артин. Каже він:

— У тебе має народитися син, і така в него має бути доля, що він визволить твоїх старших дітей.

І за рік народився хлопець. Іменем того, що з’їла вона горошок, назвали хлопця Покотигорошок. Вдався він дуже здоровий, і відразу було видно, що виросте великий і сильний.

Як минув рік, то він уже такий сильний був, що перевернути віз снопів — то забавка для него була. А дідо Артин був уже такий старий, що отемнів. І розказував йому дідо казки. І розповів, що він мав двох братів і сестричку Оленку. І як пішли вони, то й пропали. А Покотигорошок все це собі брав під увагу. Та й говорить татові й мамі:

— У мене ще були браття й сестричка, і мама не каже мені про це. Я маю йти їх шукати.

Минуло йому десять рік, і він перейшов ростом усіх товаришів, і нікого не боїться.

— Ідіть, тату, до коваля, най кує мене залізну булаву.

Пішов тато до коваля, коваль кував ту булаву дві доби. Приніс її тато додому. А Покотигорошок кинув ту булаву догори і самий пішов до роботи. Надвечір чує — дуже гудить та булава, страшний гук іде. Він вийшов з хати і підложив мізильний палець. Булава впала на той палець і зламалася.

— Йдіть, тату, до коваля, най викує мені сталеву булаву, бо це булава неважна.

Пішов тато до коваля, коваль кував щось три доби і викував сталеву булаву. Тато ледве її додому приніс. А Покотигорошок узяв її, кинув догори та й пішов до роботи на цілий день. Надвечір чує страшний шум. Вийшов з хати, підложив мізильний палець. Булава впала на той палець і зігнулася. Каже Покотигорошок:

— Це неважна булава. Ідіть, тату, до коваля, най кує мосяжну булаву.

Пішов тато до коваля, кував коваль довше, як тоти рази, і викував таку мосяжну булаву, що насилу тато притягнув її додому. І подав Покотигорошку. Той кинув її догори і пішов до роботи. Надвечір чує дуже страшний шум. Вийшов він з хати, підложив мізильний палець, булава впала на палець і не зігнулася.

— Оце, — каже, — буде моя зброя.

Розпрощався Покотигорошок з татом і з мамою і йде. Кажуть мама та й тато:

— Не йди, Покотигорошку, бо пропали ті двоє та й ти пропадеш.

— Не журіться, тату та й мамо, я не пропаду. І пішов.

Зайшов він у ліс, глип, а на дереві сидить чудовисько.

— Що ти, небоже, шукаєш братів та й сестри? Покотигорошок говорить:

— Я ніякий тобі не небіж. Я — Покотигорошок, а ти — лихий.

— Відки ти знаєш, що я лихий? — зчудувалося чудовисько. — В мене, — каже, — твої браття та й сестра. Хочеш, щоби я тобі їх віддав, треба зі мною боротися. Побореш мене — забираєш братів і сестру, а не побореш, забираю й тебе самого в неволю.

— Ходім боротися, — каже Покотигорошок.

— Треба перше сили набрати, — каже чудовисько.

Свиснуло чудовисько на слуги, слуги принесли на золотих мисках хліб та й біб.

— Станьмо, Покотигорошку, та й їжмо, — каже. Покотигорошок як зачав їсти, то так їв, що на нім аж шкіра дрижала, на чудовиську.

— Давай ще, як маєш, — каже Покотигорошок.

Пішли на залізний тік. Покотигорошок лапнув то чудовисько, як перце. І підніс його вище від голови. Чудовисько проситься:

— Пусти! Віддам, що хочеш.

— Не мав ти, — каже, — милосердя до моїх братів, не маю я й до тебе.

І як ним бранькнув до залізного току, то так і вбив чудовисько. Убив та й думає: «Зле я зробив, що вбив цю потвору. Ліпше би він був віддав мені братів і сестру. Не треба було його вбивати».

І тут надлетіла ластівка. І каже Покотигорошку:

— Не журися. Я поведу тебе до сестри, покажу, де вона живе.

І полетіла ластівка поперед него, і повела до того будинку, де жила сестричка. Прийшов він до того будинку, а там на дев’ять замків замкнено. А він узяв булаву та як гримнув в одні двері, другі, треті, четверті. До дев’ятих дійшов, ударив, двері відчинилися, він зайшов, а дівчина сидить і плаче.

— Що ти плачеш, Оленко-сестричко?

— Я, — каже, — не мала братів, опріч Федірка й Іванка.

— Не мала, а тепер маєш, — сказав Покотигорошок, — ходи додому.

Як узнала дівчина, що братів нема, зачала плакати.

— Не журись, будуть браття, буде все, — Покотигорошок каже. І пішли вони на залізний тік, де лежали ті побиті браття. А ластівочка сказала:

— Недалеко є гай, де цілуща й живуща вода. Ідіть у гай, наберіть тої води, покропіть їх, і вони зціляться, ожиють і ввійдуть у силу.

Пішли вони в недалекий гай, набрали тої води, живущої й цілущої, покропили нею братів, і ожили браття, і повставали.

— Ходім додому, — каже їм Покотигорошок. А вони розпитують, як там удома.

— Не питайте, — каже Покотигорошок, — ходім скоріше додому, там будете все знати.

Як увиділи тато й мама, що Покотигорошок провадить братів і сестричку, що є всі четверо дітей, то дуже втішилися. Була вже осінь, треба їхати в ліс за дровами. Каже тато:

— Їдьте, хлопці, бо зима йде. Треба дров притягнути.

Впрягли хлопці дві пари волів та й поїхали в ліс. Всі три поїхали. Нарубали дров. Та й каже один:

— Та що, ввечері будемо їхати додому? Ліпше переночувати в лісі. Пускаємо воли на пашу, відпочинемо добре, а рано поїдем.

Ну а Покотигорошок наробився та й ляг під дуба спати.

А вони один з одним, Федір та й Іван, боялися Покотигорошка. Це такий здоровець. Як не стане тата та й мами, то він може над ними знущатися, бороти їх, бити. Та й надумали вони його убити. Брата рідного. А цей каже, Іванко:

— Що, ти хоч’ його убити?

— Ні, я думаю, що його треба прив’язати до дуба. А ми приїдемо додому та й скажемо, що він десь відблукався, пішов шукати ліпших дров. Ми кликали, а він не відзивався, і ми поїхали без него.

А Покотигорошок чує, як радяться браття і що хочуть з ним робити, але мовчить, вдає, що спить. Вони прив’язали його ланцом до старезного дуба і поїхали додому.

— А де Покотигорошок? — питають тато й мама.

— Він пішов шукати ліпших дров. Ми його кликали, а він нічого не відзивався. І ми поїхали.

Каже сліпий дідо Артин:

— Не журіться, Покотигорошок дасть собі раду.

Вони поїхали, а Покотигорошок устав, врвав дуба з корінням, закинув його на плечі і поніс. Прийшов до хати побережника та як кинув того дуба, то вся хата в побережника задрижала. Переночував він у того побережника, а рано закинув дуба на плечі, приніс додому та й кинув коло хати. Каже:

— Ходіть, браття, поможете дуба закотити. Вийшли браття з хати.

— Ви думали, — каже, — що я буду над вами знущатися? Я вам жадав добра і далі вам жадаю. Оставайтеся здорові, бо я йду в світ, — каже, — ви мене хотіли знищити, то я йду.

Пішов він у світ. Іде дорогою, а напроти него йде чоловік.

— Куди ти йдеш?

— Іду в світ.

— А як ти називаєшся?

— Називаюся Перевернигора. Таку маю силу, що лапаю за гору за верх і перевертаю її. А ти як називаєшся?

— Я Покотигорошок називаюся. Будемо товаришами. Потоваришували вони обидва і пішли далі. Ідуть вони, а назустріч їм

іде ще один чоловік.

— Здорові були! — каже здалека.

— Здорові. А як ти називаєшся?

— Продуйвода. Таку силу маю, що як подую, та й воду продуваю геть.

— То йди з нами. Будемо втрьох. І пішли всі три.

Ідуть вони та йдуть. І далеко-далеко зайшли. У ліси, в пущі. Дивляться — якась хата стоїть там, у пущі. Зайшли до тої хати — нема нікого.

— Мемо тут господарювати, — говорять один до одного.

Стали вони там господарювати. Два йдуть на польовання, а один лишається куховарити. Ті на польовання за звірями, а цей їсти варить. Зварив Продуйвода якусь їжу, чує — стукає хтось до дверей:

— Пусти!

Тот отворив двері, дивиться — чудовисько. Входить воно до хати,

— Давай їсти! — кричить.

— Чекай, най звариться, — каже, — страва, та й дам. Посиділо чудовисько, почекало, та як скочило саме до горшків.

Повиїдало все, а тоді лапнуло спузар та як зачало бити того Продуй-воду! Било, било, доки той зміг опам’ятатися, та й щезло чудовисько. А він опам’ятався та й готовить ще раз їду. Би було що їсти, як прийдуть товариші.

Доварює Продуйвода, а ті приходять з польовання. Вдалося польовання їм, набили звірів, є м’ясо. А Продуйвода не признається, яке-то йому сталося. Нічого не каже, що з ним було.

Попоїли, полягали спати. А рано вже Перевернигора лишається куховарити, а Покотигорошок та й Продуйвода ідуть на польовання. Ті пішли, а цесь куховарить, і чудовисько приходить знов. Каже:

— Пусти мене до хати!

Втворив двері, дивиться — чудовисько.

— Пересади мене через поріг! Пересадив.

— Давай їсти! Каже Перевернигора:

— Чекай, най доварю.

Небагато чудовисько чекало, та як скочить до горшків. Повиїдало все, що було, та лапнуло спузар, та як зачало бити Перевернигору! Доки той опам’ятався, щезло чудовисько геть.

Опам’ятався Перевернигора, зачав варити знов, би була товаришам їжа. Приходять товариші, а він не признається їм, що з ним було. Нічого не каже.

На третій день ідуть на польовання Продуйвода і Перевернигора, а Покотигорошок лишається куховарити. Аж чує — хтось стукає в двері.

— Відтвори двері! Покотигорошок каже:

— Як хоч’ до мене в гості, самий іди. Втворяються двері. Глипнув Покотигорошок:

— Це ж мій знайомий прийшов!

Він же його колись убив, а цей знов прийшов.

— Пересади через поріг.

— Як хоч, — каже, — самий перелізь. Увійшло чудовисько до хати.

— Давай їсти! — верещить.

— Зачекай, най наварю, — каже Покотигорошок.

А воно не чекало, полізло до горшків. Покотигорошок як лапнув булаву мосяжну, та як його змолотив — убив чудовисько. Та й думає: «Таку потвору я вже два рази вбив». Та витяг чудовисько надвір, розколов старий дубовий пень і запакував у ту розколину бороду чудовиська.

Приходять товариші з польовання, а він каже:

— Ходіть подивіться, якого я звіря вполював. Ви такого, певно, не вполювали.

Попоїли, пішли туди дивитися — нема нічого, з пнем потягнулося чудовисько геть. Потягло за собою той пень. Вони всі три пішли за тим слідом. Пень потягнувся під якусь гору. Перевернигора говорить:

— Тепер моя робота.

Лапнув за верх гору, перевернув, глип — а там озеро. Каже Продуйвода:

— А тепер моя робота.

Продув він ту воду, дивиться, а вдолині — хати. Каже Покотигорошок:

— Отепер мене спускайте туди линвою, до тої хати. Я піду подивитися, що там є.

Спустили Покотигорошка линвою надолину. Підійшов він до хати, а там три дівчини. — Чого ви тут, дівчата?

— Та нас, — каже, — забрало сюди чудовисько.

— А де воно, те чудовисько? — питає Покотигорошок.

— Там у кімнаті лежить. Побив його хтось і дуже слабе воно.

Покотигорошок пішов та як дав йому. І вбив його мосяжною булавою. Та й витяг з него жовч, щоб воно більше не віджило. Та зсипав жовч у фляшчину, а тіло тої потвори спалив. І все.

У того чудовиська великі скарби були. Покотигорошок тоти скарби забирає і віддає нагору товаришам. Золото, срібло і самих дівчат повіддавав, а товариші линвою нагору тягнули.

А в них було таке гасло, що як линву раз потягне, то, значить, уже нічого нема там більше, уже він самий лишився. Треба вже його самого тягнути.

А в Покотигорошка був такий розум, що він не самий прив’язався до линви, а прив’язав той пень і сіпнув раз, щоб його тягнули догори.

А товариші підтягнули догори та й пустили, щоб Покотигорошок розбився. А то впав і розбився пень.

І тут зробилося назад озеро, і лишився Покотигорошок в підземеллі. І задумався: «Зрадили товариші. Буду тут самий під землею». Нема в него нічого, але сюди-туди рушився і знайшов собі якесь там прохарчування. Та й уже похожує там, посвистує самітний. Що робити?

Це було літо. Іде він десь у малини, десь рибу ловить і так жиє. І так прожив цілий рік. Але одного разу улляли великі дощі. І дуже пищать орлята на дереві у гнізді. А орлиця відлетіла десь. Він пожалував тих молодих орлів і вкрив їх своїм кожухом. Прилітає орлиця.

— Хто вас так охоронив? — питає.

— Це, — каже, — той дядько, що сховався під малинником. Подивилася орлиця на Покотигорошка.

— Чим маю вам віддячити?

А він дивиться на орлицю та й каже:

— Якби ви могли мене винести з цего підземелля... А орлиця до него людським голосом говорить:

— Налови риби і набери в торбу. І я повезу тебе. І якщо я буду повертати до тебе дзьоб, би-с мені у дзьоб кидав по рибі.

Пішов Покотигорошок, наловив торбу риби, взяв її на плечі.

— Сідай на мене, — сказала орлиця.

Сів він на орлицю. Орлиця полетіла і понесла його. І як дзьоб оберне до него, він по рибі й кидає. Коли ся оберне, все кидає, аби вона силу не втратила і не розбилася разом з Покотигорошком до скали.

Нарешті навертає ще раз дзьоб орлиця, а він як, ади, сягнув, а торба похилилася і вся риба попадала. «От, — думає, — біда. Зараз силу втратить орлиця. І розіб’ється вона, і я розіб’юся». Витяг він ніж з кишені і втяв кавалок свої литки. Орлиця повертає до него дзьоб, а він кинув у дзьоб кавалок литки свої. І орлиця дістала таку силу, що скоро стала на твердій землі.

— Що ти, — каже, — такого доброго мені дав, що я таку силу дістала?

А він показує рану на литці.

— Ти, — каже, — є розумний чоловік, що ти не дав собі погинути і мене врятував.

І орлиця виплюнула кавалок тої мерші, притулила його, і то зразу приросло.

— Отепер іди собі, куди йдеш.

Іде Покотигорошок по якійсь полонині. Пастушать пастухи вівці.

— Чиї це вівці? — питає Покотигорошок.

— Це наших, — каже, — панів.

— А як ваші пани називаються?

— Один — Перевернигора, а другий — Продуйвода. Вони тут поженилися. І одна служниця в них є.

Покотигорошок думає: «От де мої товариші».

— А добрі вони, ваші пани?

— Та такі добрі, — каже, — що за корець зерна кажуть цілий рік робити.

«Треба їх покарати», — думає Покотигорошок. І пішов до Продуй-води. А Продуйвода як уздрів Покотигорошка, серце ’му пукло зі страху. І вмер він. Тоді пішов Покотигорошок до Перевернигори, щоб покарати ще й того. Той як завидів його, та й крикнув:

— Прийшов розбишака! Бийте його, катуйте!

— Я не розбишака, — каже, — ви розбишаки. Ви знущаєтеся над людьми. Людей кривдиш, Перевернигоро!

Та як узяв ту булаву, та як змолотив його! Убив того Переверниго-ру, а тоту дівчину Олюсю, ту служницю, взяв собі за жінку. Оженився з нею і жиє ще й нині, як не помер.

А я сів на столець та й цій байці конець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Верхній Березів, Косівського району, Івано-Франківської області
17 листопада 1986 року
Оповідач: Неґрич Михайло Миколайович (1920 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.