Українські народні казки

Помалу-малу, братчику, грай

Українська народна казка Покуття

Був оден багатий господар і мав трьох синів. А трошки далі від свої загороди мав сад. І той сад також був обгороджений, щоб там ніхто йому не заходив. Але все одно заходив туди якийсь звір і завжди той сад рив-перевертав. А в того чоловіка два сини було мудрих, а на третього чогось вони казали, що він Іванко-Дурачок. Дає батько свому старшому синови зброю і посилає його на ніч охороняти той сад. Що то там за звір риє? Пішов він, трохи ходив, трохи сидів, а тоді ляг собі на ліжко, що було в тому саду, і заснув. І все проспав. Пробудився рано — сад зритий.

— Ну що, злапав?

— Ні, не злапав.

Іде другого вечора другий син. І то саме, ляг спати. Походив трохи, посторожував, а тоді заснув. Прокинувся — звір зрив сад.

О-о-о, третього вечора йде сторожувати Йван. Набрав він собі дроту колючого, обсотав ліжко, терням обіклався і охороняє. І йому також дали зброю, хоть і казали, що він дурний. Чує вночі, щось трос-трос. Іде щось. Підходить ближче, ближче — звір, дикий кабан. Він його вбиває, а тоді розкладає ті дроти і те гілля геть, ляг і спить собі, як на курорті.

Брати прийшли зранку подивитися, що той Іванко-Дурачок натворив.

А він убив кабана. І їм стало жаль. «Він дурний, і він так зробив, а ми мудрі, і ми нічого не зробили». Та порадилися обидва і Йвана вбили, свого меншого брата. Прийшли додому та й кажуть:

— Тату, ми звіра вбили, а Іван неживий, умер. Не знаєм, що з ним ся стало.

Батько повірив їм, похоронили Івана, мама й батько поплакали. Та й брати при тім плакали, але не дуже совісно.

А на тім місци, де вони його вбили, виріс корч калини. А брати через три-чотири, може, й п’ять років зрубали гілку з тої калини, скрутили сопілку і грають. А сопілка не грає, лиш словами вимовляє:

Помалу-малу, братчику, грай, Не врази мого серденька вкрай. Ти мене вбив, зі світу згубив, За того звіра, що в саду рив.

Той ся спудив, дає другому братови на сопілку грати. Той заграв, сопілка так само говорить:

Помалу-малу, братчику, грай, Не врази мого серденька вкрай. Ти мене вбив, зі світу згубив, За того звіра, що в саду рив. Дають сопілку мамі. Мама подула в ту сопілку, а сопілка вимовляє словами:

Помалу-малу, матінко, грай, Не врази мого серденька вкрай. Брати мене вбили, зі світу згубили, За того звіра, що в саду рив. Та й так дали татови сопілку заграти. Заграв тато на сопілці, а сопілка так само:

Помалу-малу, батечку, грай,

Не врази мого серденька вкрай.

Брати мене вбили, із світу згубили,

За того звіра, що в саду рив. Тоді батьки подумали, як за це синів укарати. Як їх злочин затаїти, то вони й далі будуть таким ся займати. І віддали їх під уряд, щоб їх уряд судив. І суд їх засудив на десять і п’ятнадцять років, щоб вони знали, як свого брата убивати і в него молодого життя брати.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Коршів, Коломийського району, Івано-Франківської області
11 березня 1991 року
Оповідач: Бойчук Параска Федорівна (1924)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.