Українські народні казки

Попелюжник

Українська народна казка Гуцульщини

В однім великім селі були три брати. Старший був розумний, другий так само, а третій меншого розуму. Старші брати хотіли, щоби пайка ґрунту меншого брата перейшла на них, а його відрядити на прошений хліб та й збутися його від свеї господарки. І назвали його пустим та дурним.

На межі їхнього ґрунту була посаджена верба. Коли верба була молода, то мала листя зелене та й цвіт був на ній. А коли постаріла верба, то лист на ній почав жовтіти літньою порою. Найменший брат пожалував вербу і почав носити воду з поточини * та й її поливати. І верба зачала зеленітися. А ті два брати зачали казати:

— Який ти дурний! Поливаєш вербу. Та поливав би яблінку, а не пусту вербу.

А він усе поллє її, та й собі на піч вилізе, та й у попелі грається. Такий мав собі звичай. А ті брати все те видять та й кажуть:

— Це дурний Попелюжник. У попелі грається та й вербу поливає. Але, знаєте, в одного короля підросла дівчина до віддання. А в короля палац високий. І аж на найвищім пльонтрі * балкон зроблений. Сповістив король по всіх країнах світу: «Буде моя донька сидіти в кріслі на найвищім пльонтрі. Котрий знайдеться в світі такий молодець, щоб зняв їй перстень з лівого мізерного пальця, то буде її чоловіком, а моїм зятем». Пішла чутка по цілім світі. Кожний на світі був би радий і втішний добитися до королевої доньки, щоби взяти її за жінку. Сказав король, що не має значення, чи панський буде хлопець, чи царевич, чи королевич. Чи навіть простий селянин у фелезі *. «Як доскочить, віддам за него свою доньку».

Одного разу взяв Попелюжник коновки та й пішов під свою вербу поливати її. А з верби заговорив голос людський: «Хлопче, чув ти, що по світі голос ударений? Король сказав, що дасть доньку хлопцеви, котрий добудеться до неї на найвищий пльонтир, який би він бідний не був. Треба доскочити і взяти з неї перстень». Щось так говорило людським голосом з верби. А він каже:

— Не чув я цего, бо я тільки на печі в попелі граюся.

— А я тобі хочу дати велике щастя, бо ти мені не дав умерти, ти мене поливав водичкою. То не деревина всихала, то моє тіло всихало. Твої брати насміхалися з тебе і зробили тебе дурним, а я тебе зроблю найрозумнішим у світі і наймудрішим. Коли король оголосить той день, що мають з’їхатися всі королевичі й царевичі, тоді би ти прийшов до мене, і я дам тобі весь мундур, шаблю, коня чарівного й нагайку.

Сказав Попелюжник:

— Не годне це бути, бо не вижу тіла твого, лиш тільки кору суху.

Верба каже:

— Іди до хати і слухай між народом, коли буде поголоска про той день, і приходить до мене. І все я тобі виконаю.

Пішов собі хлопець до хати, виліз на піч, як завжди. Прийшли його брати з поля та й говорять межи собою. Каже один до другого:

— Ти чув, брате, сьогодні поголоску? Король оголосив по всьому світови, що хто вискочить до його доньки на вищий пльонтир, той буде його зятем. Треба лиш зняти з її мізерного пальця перстень.

А другий каже:

— То треба йти вже завтра. Підемо подивимося. Ми не в силі це зробити, але подивимося. Там буде велике змагання.

Це вони говорили одної днини, а на другу днину ідуть до короля. А наймолодший брат, Попелюжник, злазить з печі та й іде до свеї верби. Став перед верби та й стукає її долонею.

— Вербо, вербо, я прийшов до тебе. Ти казала, що даш мені поміч, як мені буде треба.

Верба заговорила до него: Знаю, хлопче, що тобі треба. Даю тобі все. Виходить з верби кінь, такий, що в світі нема більше такого. Усідланий, збоку шабля. І сказав голос із верби:

— Сідай на коня, бери цю нагайку і їхай до короля. Не вдасться тобі по першому разі добутися до королевої доньки, то, може, по другому вдасться, а як не по другому, то по третього певно добудешся. А все одно ти маєш її взяти за жінку.

Сів він на коня того чарівного. А кінь не їде, а летить, у повітрі його кінь несе. А ще й мундур на нім такий, що ніхто не годен пізнати його. Доганяє він по дорозі своїх братів. Та як шерепне нагайкою одного та другого. А ті звиваються з болю і аж падуть до землі. Та й каже оден до другого:

— Оцей напевно з королівни перстень здойме, бо шмалить, як куля.

І правда. Як підскочив він з конем, усього три метри не доскочив до того балкона. Та й вернувся назад, та й до тої свеї верби приїхав. Здав вербі мундур, шаблю, коня, нагайку, а сам пішов до хати і далі собі, як звично, в попелі грається.

Великий шум пішов перед королевим палацом. Ніхто не міг так високо виштрикнути *, як цей незнаний хлопець. Але ніхто не знав, чи він царя, чи короля син. Зник і нема.

Вертаються два брати Попелюжника додому. Увійшли в хату, а Попелюжник питається в них.

— Як там, — каже, — діло йшло, у короля? Хто там найвище підскочив до королевої доньки?

— Ой, — каже, — ніхто не міг доскочити. З усіх країн були і не доскочили. Але оден був з-за Червоного моря, незнаного царя леґінь *. То великий вояк і дуже вчений чоловік, безмірно вчений. Три метри йому бракувало доскочити. То такий вчений, що академіка завитив *. І лиш три метри бракувало.

А Попелюжник каже своїм братам:

— А може, то я був?

— Попелюжнику, де тобі там досягнути? Дураку ти! То такий був, що нас у дорозі так ушкребтав нагайкою, що ми аж землі досягли лицем.

Попелюжник каже:

— Ге, повидите завтра, чи то я, чи не я.

Але вони не вірили, що то він, Попелюжник, їх по дорозі нагайкою бив.

А було рішено до трьох днів королівську доньку віддати. Настала друга днина. Народ далі з’їха́ється до короля на ту комедію дивитися. Хто виграє цю справу? Хто добуде королівну? Це зацікавило цілий світ. Це ж у повітрі треба летіти і з дванадцятого поверху перстень узяти. Це треба крила мати чоловікови.

Другий день іде Попелюжник до свеї верби і збирається, як учора збирався. А ті брати пішли вперед. Він доганяє своїх братів і за ту злобість б’є їх нагайкою дубельто́во *. А вони просяться:

— Паничику, не бий нас, не луцькуй нас, най ми дійдем живими до короля.

А Попелюжник як скочив до королівни, то лиш оден метр не доскочив. І весь народ загукав:

— Оцей панич має третій день доскочити до самої королівни! Вернувся Попелюжник додому і далі собі на піч пішов і в попелі грається. Приходять брати, та й каже в хаті оден до другого:

— Мой, це той самий, що і вчора долітав до королівни. Вчора бракувало йому три метри, а сьогодні лиш оден. Най його свисне! Цей може вже й перстень здоймити і може бути їй чоловіком.

А Попелюжник з печі каже:

— А може, то я буду їй чоловіком?

— Іди ти, дураку! Ти, Попелюжнику! Де тобі там досягнути. Та то такий летів у повітрі молодець! Таким конем, що в повітрі літає. Та ще й нас по дорозі луцькував. Він хотів, щоби йому дорога була чиста.

— Ей, — каже, — маєте видіти завтра, коли ваш рідний брат буде на балконі в королівни. Та й буде заручуватися до шлюбу.

— Іди ти, Попелюжнику! Тобі брати шлюб з королівною?! Та там такі були, що коні в шатрах *. Не тобі це, пустякови.

І вони сміялися з него.

Настала й та третя днина, щаслива для Попелюжника, Пішов він до свеї верби та й каже їй:

— Вербо, вербо, як я натрудився. Думав, що твій кінь мої кістки в повітрі рознесе. І нічого не добув. А сьогодні третій, послідній раз іду.

Сказала верба:

— Хлопче мій дорогий, не журися, не турбуйся. Сьогодні ти маєш здобути свою славу і свою радість.

Прийшла та година, знов прийшов він до верби, сів на того коня чарівного та й гірко заплакав.

— Не плач, не плач, — сказав з верби голос. — Сьогодні я тебе благословлю останній раз. Ти станеш під вінець з королевою дочкою.

Полетів він своїм конем чарівним. Їде дорогою і третій раз безпощадно пере своїх братів за їх лихі мислі. І долетів до того балкона, до королівни, зняв перстень з її мізерного пальця і поставив собі на палець правої руки. А король сидить рядом з дочкою. Та й сказав король:

— Чого добивався, того добився.

Тоді сказав Попелюжник свої нареченій та й свойому тестеви:

— Я поїду додому, а через три дні стану під вінок. Король сказав:

— А чому то так? У мене все робиться відразу. Раз сказав слово, то відразу роблю.

— Не можу, — сказав молодець, — бо я мушу взяти на своє весілля свою рідну маму та й двох братів.

А тоді сказав король:

— А з якого роду твоя мама та й твої брати? Та й як тебе звуть? Хлопець сказав королеви:

— З якого би я роду не був та як би мене не звали, та й мою маму й моїх братів, то все одно нічого вам не поможе. Ви оголосили світом, що маєте віддати свою дочку за мене, і ніде вам не дінутися.

Він мав таку велику силу, що міг перевернути те королівство стрімголов.

Поїхав хлопець тим конем назад до верби, зложив то все вербі і сказав:

— Якщо мені треба буде помочі, то ти, вербо, мені ще поможеш. Але я хочу взяти в короля дочку по простому сільському звичаю. А як не буде давати її, то я з ним повоюю. І я сподіваюся, що ти мені, вербо, поможеш.

Зайшов він у свою рідну хату і зачав розказувати мамі й братам:

— Брати мої і ви, мамо! Я хочу за три дні йти до короля ставати в шлюб з його дочкою. Бо то я був та й вас по дорозі луцькував. Бо вам так належалося, бо ви мене називали Попелюжником і мали за найдурнішого. А я таки засватав королеву доньку і прошу вас, щоби ви пішли зо мною до короля на весілля.

Але він уже не йшов до верби, а йшов по-простому, шанталаво *, як собі завжди ходив по свойому подвір’ю. А брати штрамувалися *, і їм встид великий був, що їх брат так шанталаво йде до короля на весілля. Кажуть вони йому:

— Брате милий, та ми тобі купимо вбрання та й тебе зберемо, та й не лупи нам лице, бо мають з’їхатися на весілля люди з дуже багатьох держав. Весь народ не повірить, світ не повірить, що ти маєш бути королівським зятем. Який ти тоді конем їхав, а який тепер ідеш! Ми тобі мундур купимо панський.

А він їм каже:

— Мені не треба мундура панського.

Коли вони зібралися вчотирьох і прийшли під браму королевої столиці, постові подивилися на цих старців та й сказали королеви:

— Що це прийшло до вас під браму? Три чоловіки та й одна баба. І вбрані, як старці. Як це так сталося, що до вас такі голодрайники прийшли? А притім ще каже оден, що він ваш зять.

А король вийшов, подивився й усміхнувся:

— Що вам потрібно? Допомоги? Землі? Грошей? На то сказав Попелюжник:

— Мені то потрібно, що ви сказали цілому світови. Сказали, що як хто вискочить на найвищий пльонтир до вашої дочки, то за того дасте дочку. А я є той самий. Я вискочив.

Король йому не повірив і сказав:

— Я зараз таких гайдуків нашлю на вас, що ворон костей ваших не позбирає. Геть мені від столиці!

Сказав так король, бо йому великий встид був. А Попелюжник сказав королеви:

— Пане королю! Коли ви покасували своє слово, то я вам так заподію, що збудетеся й свеї держави.

Тоді сказав король Попелюжникови:

— Я тебе приймаю, а цих решту, що є з тобою, не хочу й видіти. Геть мені відходіть!

Попелюжник сказав:

— Це мої два брати, а це моя мама рідна. Брати най будуть ззаду, а моя мама рідна має йти наперед мене. І якщо так не буде, рознесу ваше королівство.

Король зачудувався цими словами та й подумав: «Ану прийму до свого палацу цего хлопця та й його маму. Та й побачу, що це за сила, якщо він так говорить». Та й сказав:

— Приступайте до меї світлиці. Мама й ти, а решта ні.

І вийшло так, що треба було йому віддати дочку за Попелюжника. Треба сказати, що він був на вроду дуже файний, і королева дочка пристала шлюб узяти. Цар перебрав його в мундур делікатний *, такий, як сам носив. А матері його, нещасливій удовиці, король сказав дати кімнатку, і там вона жила окремо.

Прожили вони рік, і нараз виповів другий король на цего короля війну. І мав велику силу війська. Хотів той король забрати цего короля землю. Зажурився король, Попелюжників тесть, що треба буде під чужу власть іти. Та й скликав на нараду своє міністерство.

— Радьте мене, як я маю вийти з цеї біди. Порадилися міністри та сказали:

— Біда нам, королю. В того короля могутніше військо. Підемо під його рабство.

І сказав король:

— Не годні ви мене порадити, як вийти з біди. Ану я ще закличу свого зятя. Що він скаже? Він такий простий селянин і зумів узяти в мене дочку. Може, він у силі щось помогти? Може, скаже, як нам рятуватися від ворога?

Та й закликав його король. Прийшов зять до королевої канцелярії та й став перед королем і перед всіма міністрами. Розказав король, яка на него паде біда. Сказав, що хоче той і той король забрати всю його державу під своє рабство. Тоді сказав зять:

— Тату, не журіться. Я все переборю і не дам наш народ під владу іншого короля. Сам піду воювати.

І пішов Попелюжник до свеї верби, і розповів вербі: «Так і так. Біда». І каже верба до Попелюжника:

— Зараз вийде кінь невидющий і шабля невидюща. І ти сам будеш невидющий. Ти вийдеш напроти війська неприятеля, і вони тебе не будуть видіти. І ти побореш усю ту силу. І неприятель відступить, і буде мир між твоєю державою і державою неприятеля. Ти повернешся до королівської столиці, і король поблагословить тебе і віддасть тобі власть у державі. І будеш володіти нею, поки будеш жити.

Він пішов на війну і порубав військо неприятеля. І був він невидимий. Неприятельське військо далося до свого короля і сказало:

— Ми не можемо воювати з цею державою, бо ми падемо й падемо.

Тоді той король дав повідомлення цему королю:

— Припиняю війну і ніколи не буду з тобою воювати, бо дуже багато мого війська полягло.

Коли прийшло повідомлення від неприятельського короля, цей король дуже зрадів і зрозумів, що це його зять вирятував державу від поганого ворога.

Сказав йому король повернутися до столиці і всьому війську повернутися. І як зять повернувся, король оголосив по всій країні: весь народ має зійтися до столиці, щоби видіти, як передає король свему зятеви Попелюжникови, простому, невченому хлопцеви з села, свою королівську корону.

Може, ще й сьогодні Попелюжник жиє. Так-то в світі давно було, а тепер цего нема.

Походження та примітки

* Пото́чина — струмок.

* Пльо́нтир — поверх.

* Феле́ґа — драна свитина.

* Штрика́ти — стрибати, скакати, кидатися.

* Ле́ґінь — парубок.

* Завити́ти — перевершити когось у чомусь.

* Дубельто́во — подвійно.

* Шатро — розцяцькована попона.

* Шантала́вий — обдертий, нещасний з вигляду.

* Штрамува́тися — святково одягатися.

* Деліка́тний — тут: гарний.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Хутір Калинки́, Косівського району, Івано-Франківської області
24 жовтня 1987 року
Оповідач: Колобейчук Григорій Дмитрович (народж. 1930)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.