Поплачеш ти гірко
Українська народна казка Закарпаття
В одному селі жив дуже бідний жид. Не мав він нічого. Пожаліли його ґазди й дали йому пасти худобу:
— Паси нам худобу. Який буде пригодовок за рік, то буде твій.
І бог так облагословив, що великий пригодовок був, кожна корова мала теличку, теличку красиву, парадну.
А то був час, коли ще ходив Христос з Петром по землі. Іде раз Христос з Петром, дивиться Петро:
— О Христе, які тут парадні телятка. Слухай, дай, жеби тоти телятка поздихали.
Відповідає йому Ісус Христос:
— О ні, Петре. Ти поплачеш гірко за тото.
— Ні, Христе. Лем ти дай, я тя прошу, жеби тоти телятка поздихали.
І Христос так зробив, що в того жида всі телятка поздихали. Заплакав бідний жид, не має нічого. Пожаліли ґазди жида:
— Не бійся нич, жиде. Ми тобі й твоїм діточкам не даме пропасти. І виділили йому єден огородик землі. І кажуть:
— На, посій тоту пшеницю — і будеш мати.
Взяв жидик пшеницю, посіяв. Така пшениця вродила! Бог поблагословив, і пшениця така велика вродилася. Такі колоси, що аж до землі нагнулися.
Іде Ісус Христос зі святим Петром. Каже Петро так:
— О Христе! Дай, жеби тота пшениця заклялася так, жеби з єдного привозу була лем єдна мірка зерна.
Каже Ісус Христос:
— О Петре, поплачеш ти гірко.
— Ніт, не поплачу, лем будь добрий, я тя прошу, жеби так та пшениця заклялася, жеби з єдного привозу лем була мірка, а хто буде перший хліб з тої пшениці їсти, жеби ся вдавив.
— О Петре, поплачеш ти гірко.
— Ніт, не поплачу.
Ідуть вони далі, дивляться, така красива дівочка несе відро з водою шиковно. Приходять Ісус Христос і Петро:
— Дай, дівочко, нам води напитися. Дівочка скоро напоїла їх водою.
— Ой, яка красна дівочка! — хвалить її Петро.
Ідуть далі, видять: лежить валюх-леґінь під садом і тримає одкритий рот, щоби йому в рот яблуко впало. Говорить Петро:
— Йой, який валюх. Слухай, ти не знаєш, де живе ту єдна вдова?
— Я, — відповідає, — не знаю. Там, — указав ногою, — там живе.
— О, — дивується Петро, — який валюх. Христе, що тепер зробиме?
— Знаєш, що зробиме? То зробиме, же тоту красиву й шиковну дівочку даме йому в жони.
— Йой, не роби так, Христе.
— І зроблю я так, бо коли той валюх, що лежить, буде мати таку шиковну жону, він буде жити, а коли буде мати такого валюха, як він сам, то пропаде.
Ідуть далі. Озвався Петро:
— Христе, а ти знаєш, що би-м хотів? Я би так хотів, щоби чоловіки ніякого права не мали, лем жони.
— Е, — вчить Христос, — не мож так. Я тобі кажу, поплачеш ти гірко.
— Ніт, — не вірить, — Христе, не поплачу, лем зроби так. Ідуть вони, йдуть, і застигла їх ніч. Приходять в єдно село, заходять до хижі, припрошуються на ніч. Не пускає чоловік:
— Ой ніт, — каже, — я вас не прийму, бо моя жона прийде п’яна та буде бити, лупцьовати і мене, і вас.
— Не бійтеся, лем ви нас прийміть.
Ну та що робити? Чоловік добрий був, прийняв їх і положив на піч спати.
Сплять святий Петро з Ісусом Христом на печі, приходить жона й кричить:
— А хто ту є? Кого ти ту прийняв? Чоловік її просить, молить:
— Тихо будь. То подорожні люди. Зайшли, треба було їх прийняти.
— Я тобі дам подорожніх!
Взяла кочергу. Петро скраю спав, і зачала вона його лупцювати. Б’є Петра кочергою, б’є. А тоді обернулася до чоловіка та б’є кочергою його. А святий Петро просить:
— О Христе, най уже й тебе мало поб’є, бо мене вже доста побила. Поміняймеся місцями.
Христос погодився:
— Поміняймеся.
І ліг Христос на Петрове місце, а Петро на Христове. А жінка:
— Ага, я ще того не била, що там у кочергах.
Взяла кочергу й давай ще раз бити Петра. І Петро був битий і за себе, і за Христа.
— Но, — питає Христос, — чи казав я тобі, Петре: «Поплачеш ти гірко»?
І пожалів Петро, що не слухав Христа. Та й ідуть вони далі. Ідуть. Прийшли на ярмарок. Чує Петро:
— Йой, такий файний хліб десь пахне.
А той жид, як Ісус Христос йому закляв пшеницю, не мав як її возити, лем носив по снопови. І урожай був такий великий, що з єдного снопа було по мірці. Вирішив жид:
— О жоно, не будеме їсти перший хліб. Перший хліб однесеме на базар і подаруєме бідним, бо суть іще бідніші від нас.
Так і зробив. Жидівка спекла хліб, і жид повіз його на базар. І того хліба забаг Петро. Дуже йому полюбився запах хліба, і каже він:
— Христе, я би дуже їв той хліб.
— Но, — відповідає, — поїж.
Приходять, і дав жид Петрови хліб. Петро вкусив того хліба й вдавився. Плаче Петро, б’ється по голові. А Христос обернувся в другий бік і не хотів того видіти. «Помучся тепер, бо ти сам собі того просив, сам хотів того. Я тобі все говорив: «Поплачеш ти гірко».
І доти Петро собою бив, доки на землю не впав. Тоді обернувся Ісус Христос:
— Ага, Петре. Казав я тобі: «Поплачеш гірко». Щоби-сь знав, ти тепер той хліб їв, що просив мене закляти пшеницю: «Хто буде перший їсти той хліб, би вдавився». Ну й видиш: сам ним удавився.
І святий Петро більше ніколи такого не робив. Все слухав Христа, робив, як му Христос говорив.