Українські народні казки

Поплачеш ти гірко
Українська народна казка Закарпаття

В одному селі жив дуже бідний жид. Не мав він нічого. Пожаліли його ґазди й дали йому пасти худобу:

— Паси нам худобу. Який буде пригодовок за рік, то буде твій.

І бог так облагословив, що великий пригодовок був, кожна корова мала теличку, теличку красиву, парадну.

А то був час, коли ще ходив Христос з Петром по землі. Іде раз Христос з Петром, дивиться Петро:

— О Христе, які тут парадні телятка. Слухай, дай, жеби тоти телятка поздихали.

Відповідає йому Ісус Христос:

— О ні, Петре. Ти поплачеш гірко за тото.

— Ні, Христе. Лем ти дай, я тя прошу, жеби тоти телятка поздихали.

І Христос так зробив, що в того жида всі телятка поздихали. Заплакав бідний жид, не має нічого. Пожаліли ґазди жида:

— Не бійся нич, жиде. Ми тобі й твоїм діточкам не даме пропасти. І виділили йому єден огородик землі. І кажуть:

— На, посій тоту пшеницю — і будеш мати.

Взяв жидик пшеницю, посіяв. Така пшениця вродила! Бог поблагословив, і пшениця така велика вродилася. Такі колоси, що аж до землі нагнулися.

Іде Ісус Христос зі святим Петром. Каже Петро так:

— О Христе! Дай, жеби тота пшениця заклялася так, жеби з єдного привозу була лем єдна мірка зерна.

Каже Ісус Христос:

— О Петре, поплачеш ти гірко.

— Ніт, не поплачу, лем будь добрий, я тя прошу, жеби так та пшениця заклялася, жеби з єдного привозу лем була мірка, а хто буде перший хліб з тої пшениці їсти, жеби ся вдавив.

— О Петре, поплачеш ти гірко.

— Ніт, не поплачу.

Ідуть вони далі, дивляться, така красива дівочка несе відро з водою шиковно. Приходять Ісус Христос і Петро:

— Дай, дівочко, нам води напитися. Дівочка скоро напоїла їх водою.

— Ой, яка красна дівочка! — хвалить її Петро.

Ідуть далі, видять: лежить валюх-леґінь під садом і тримає одкритий рот, щоби йому в рот яблуко впало. Говорить Петро:

— Йой, який валюх. Слухай, ти не знаєш, де живе ту єдна вдова?

— Я, — відповідає, — не знаю. Там, — указав ногою, — там живе.

— О, — дивується Петро, — який валюх. Христе, що тепер зробиме?

— Знаєш, що зробиме? То зробиме, же тоту красиву й шиковну дівочку даме йому в жони.

— Йой, не роби так, Христе.

— І зроблю я так, бо коли той валюх, що лежить, буде мати таку шиковну жону, він буде жити, а коли буде мати такого валюха, як він сам, то пропаде.

Ідуть далі. Озвався Петро:

— Христе, а ти знаєш, що би-м хотів? Я би так хотів, щоби чоловіки ніякого права не мали, лем жони.

— Е, — вчить Христос, — не мож так. Я тобі кажу, поплачеш ти гірко.

— Ніт, — не вірить, — Христе, не поплачу, лем зроби так. Ідуть вони, йдуть, і застигла їх ніч. Приходять в єдно село, заходять до хижі, припрошуються на ніч. Не пускає чоловік:

— Ой ніт, — каже, — я вас не прийму, бо моя жона прийде п’яна та буде бити, лупцьовати і мене, і вас.

— Не бійтеся, лем ви нас прийміть.

Ну та що робити? Чоловік добрий був, прийняв їх і положив на піч спати.

Сплять святий Петро з Ісусом Христом на печі, приходить жона й кричить:

— А хто ту є? Кого ти ту прийняв? Чоловік її просить, молить:

— Тихо будь. То подорожні люди. Зайшли, треба було їх прийняти.

— Я тобі дам подорожніх!

Взяла кочергу. Петро скраю спав, і зачала вона його лупцювати. Б’є Петра кочергою, б’є. А тоді обернулася до чоловіка та б’є кочергою його. А святий Петро просить:

— О Христе, най уже й тебе мало поб’є, бо мене вже доста побила. Поміняймеся місцями.

Христос погодився:

— Поміняймеся.

І ліг Христос на Петрове місце, а Петро на Христове. А жінка:

— Ага, я ще того не била, що там у кочергах.

Взяла кочергу й давай ще раз бити Петра. І Петро був битий і за себе, і за Христа.

— Но, — питає Христос, — чи казав я тобі, Петре: «Поплачеш ти гірко»?

І пожалів Петро, що не слухав Христа. Та й ідуть вони далі. Ідуть. Прийшли на ярмарок. Чує Петро:

— Йой, такий файний хліб десь пахне.

А той жид, як Ісус Христос йому закляв пшеницю, не мав як її возити, лем носив по снопови. І урожай був такий великий, що з єдного снопа було по мірці. Вирішив жид:

— О жоно, не будеме їсти перший хліб. Перший хліб однесеме на базар і подаруєме бідним, бо суть іще бідніші від нас.

Так і зробив. Жидівка спекла хліб, і жид повіз його на базар. І того хліба забаг Петро. Дуже йому полюбився запах хліба, і каже він:

— Христе, я би дуже їв той хліб.

— Но, — відповідає, — поїж.

Приходять, і дав жид Петрови хліб. Петро вкусив того хліба й вдавився. Плаче Петро, б’ється по голові. А Христос обернувся в другий бік і не хотів того видіти. «Помучся тепер, бо ти сам собі того просив, сам хотів того. Я тобі все говорив: «Поплачеш ти гірко».

І доти Петро собою бив, доки на землю не впав. Тоді обернувся Ісус Христос:

— Ага, Петре. Казав я тобі: «Поплачеш гірко». Щоби-сь знав, ти тепер той хліб їв, що просив мене закляти пшеницю: «Хто буде перший їсти той хліб, би вдавився». Ну й видиш: сам ним удавився.

І святий Петро більше ніколи такого не робив. Все слухав Христа, робив, як му Христос говорив.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Туриця, Перечинського району, Закарпатської області
28 березня 1988 року
Оповідач: Козак Марія Юріївна (1928 року народження)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.