☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Пра Івана-Царєвіча і Змія
Українська народна казка Чернігівщини

(зразок діалекту)

Жилі булі чалавіек і жуонка. Ну пажилі, а потум яго беруть у армєю, у морфлот. Йоун і каже:

— Паєду я, табє будє тяжело за худобаю хадіть і землю пахать, ну нічога не зробіш, нада йті.

Дав йуой дєнєг і сказав:

— Родіцца дочка, дасі йуой приданнеє, а родіцца син — дасі на разбагаттє, шоб разбагатіев.

А сам паїехав. Ну яна раділа нє дочку, нє сина, а раділа двух блізнєцуов, хлопчикав, і назвала аднаго Йван, а другого Петром. Ростуть тіє дієті, ростуть, параслі, а потум і кажуть:

— Матушка, нада нам купіть конєй.

Ну матушка дала їм тиє дєньгі, шо батька пакінув і єни пашлі на базар, пахаділі па базару, не найшлі такіх конєй, якіє їм наравєцца. Брати уже завєрнулі іті дадому, аж дівєцца, на друогом боци стуолькі народу. От Іван і кажа:

— Хадіем туди, Петро, пабачиш, шо там такеє.

Пашлі, ідуть, аж стаїть хазяїн і держить двоє конєй, прікованих цепамі, па два замкі на їх, на цепах. Іван каже:

— Прадай нам коней.

А йоун засміявся, да й кажа:

— Ета коні не па табіе.

— А чого? Мі з братам удвох, дадім табіе бальшиє дєньгі, да пакуль купіть, дак нада пасматрєть їм у зуби.

А тєй хазяїн і каже:

— Да сматріеть хоть у вуши, не падойдєтє ві да їх.

Ну єни сталі падходіть, а коні захриплі, заматалі хвастамі, началі біть землю капітамі. Ну єни думалі їх уласкать, а єни впужнулісь і цепи тиє пар валі замкі дадолу пападалі і коні побіеглі, вже їх не відна. Хазяїн уже да слюз даходіть шо коні тиє побіеглі, хлопцам стало жалко єго. Єни пашлі, вішлі на поле, ішлі ж єни па-маладєцкі, коні тиє паприбєгалі і абоє пасталі пєрєд їмі, як укопаниє. Єни за коні, хазяїну, аддалі їх, а самиє пашлі. А калі йшлі з дому матушка їм приказала, шо стріенєтє пішого, або хто буде єхаті, кожнаму пакланіетєсь і скажиеть ему: «Драстуйтє».

От єни йдуть, аж іде старий чалавіек. Ну єни як абична, минулі і пашлі далєй. Аж раптам Іван астонавівсь і каже:

— Петро, ми нє спінілісь і нє сказалі «драстуйтє». Давай вєрнамась.

Ну й вєрнулісь, дагналі того старого, пакланілісь ему і кажуть:

— Діедушка, прастіеть нам, шо ми вам «драстуй» нє сказалі.

Йуон і каже:

— Нехай вам Бог прастіть. — тай пітає, — А діе ви маладци булі, куди ви йдєте, мо’на цареве дворище?

— Ніе ми хатіелі купіть конєй, да нє найшлі такіх, як нам треба. А старий і каже:

— Дак пайдьомтє са мною, я вам дам конєй.

Вйов їх на гору, а там варота бальшущиє і замок на їх вісіть. Йуон аткрив ворота, а сам діесь діевсь. Хлопци взєлі па каню, коні красівиє такіє, здоровіє і паїхалі дадому. Нє поняті, за скока єни приєхалі, бистра так приєхалі і хвалєцца матушкє:

— От дає дєдушка, дав нам без дєнєг коней.

Пажилі два, чи три дні і кажуть:

— Матушка нада нам купіть шаблі ік цім каням.

А матушка в сльози:

— Шо сє ви мєнє бросітє адну.

Єні кажуть:

— Ну, шо ж, мама, такає врємя, нада.

Єна взєла тиє гроши, шо батька пакінув, єни пашлі апять шукать кузнєца. Ідуть, аж прадає шаблі кузнєц, єни пабачилі льогкіє шаблі, й кажуть:

— Іскуй нам шаблі, шоб па п’ять пудуов віесілі.

Иуон ісказав їм:

— Такіх нє кую.

Єни завєрнулісь і пашлі, ідуть і апять стрічають старічка, пакланілісь, паздраствувалісь, Той і пітає:

— Куди ви маладци йдєтє?

А яни й кажуть:

— Хатіелі купіть шаблі, аж нє падходєть.

Йуон і каже:

— Хадіеть я вам дам.

Павйоув ізнов їх тимі варотамі і аткрив, а сам, наче круозь землю правалівсє, нє стало єго. А хлопци забралі тиє шаблі і паєхалі дадому. Приєхалі дадому, пазакривалі коней, матушка й каже:

— Куди ви дієті паєдєтє?

А єни й кажуть:

— У свіет шукать щастя.

Паєхалі єни, єдуть три дні і три ночи, потум приєхалі да пєрєкрьостка, а там лєжить камінь на пєрєкрьостку. От єни і читають, шо на їх написана: «Хто павєрнє наліева, буде царем, а хто павєрнє направа, снєсє голаву єму». Ну єни пастаялі падумалі і кажуть, шо пройдам наліева, будам в аднуом горадіе цараті — нє харашо. Іван і каже:

— Я, Пєтро, за тєбє сільніеший, дак пайду направа, а ти їдь наліева.

Разпращалісє і паєхалі.

Петро приєхав у той горад і став там царем. А Йван іще єхав, єхав, довга єхав. Приєхав тоже в горад, да такі чорний горад, криши чорниє в хатах усюди, все чорнеє і люді чорниє, панагінаешись ходєть, нє падимавши галуову у гору. Йуон іде, аж ідє старушка. Йуон і спрашує:

— Що такає у вас тут, шо горад такі і люді такіє засмучаниє?

А яна й каже:

— Маладий маладєц, у нас у озєріе живє зміей і загадав, шоб кожний дєнь платілі єму па дєвушци, з’єдать. Дак от сєгодні цар виправів сваю дочку буольшую, шоб ізєв. Ну йуон нічого нє сказав і паєхав, паєхав бістра. Паєхав да того озера, аж сєдіть там дєвушка абмотаная цеп ямі. І каже на єго:

— Чого ти сюди приєхав маладєц? Ось вілєзє зараз зміей і зєсть тєбє.

А йуон і каже:

— А мо падавіцца.

Ну й развєзав тую дєвушку, потом назбірав гуолля із старого дуба і запалів вогніще і каже на яє:

— Ти сєді і стєрєжи, калі вийде змій, а я засну, бо я з дарогі утомлений.

Льуог, і так крєпкім сном заснув. А дєвушка вже тая сєдіть із мора глаз нє зводіть, бо йон сказав йой, як будє хмара находіть і море збунтуєцца, шоб єго разбуділа. Єна сєдіть, аж находіть хмара і мора збунтувалась, єна побігла, збуділа того Івана, йон на каня і падєхав туди да мора, от вилазіть змій із сємі галавамі раззявів пасть і каже:

— Ну шо, прієхав біцца, чи я тебе пракавтну свуой живу от целіком.

А йон каже:

— Да не падавішсє? — Ну й витєг шаблю і начав із їм біцца і зньуос ему шиесть галуов, а сьому вже так шабле разагрєлася шо йуон не може знєсті. Йуон і каже на тую царевну:

— Іскінь з галаві платок, намачі у воду і падай мініе, а як не зробиш, змій ізїесть і тебе і мене разам.

Єна скінула, намачіла у воду, падала ему, йуон абматав шаблю платком тим

і з усієї сіли, як размахнувсь і зсьуок сьому голаву. Ну тади сєв і паєхав. Паєхав, а цар і каже на стражу:

— Їді пасмотриш, шо там на мори, чи сєдіть царівна, чи нема.

Сєй прийшов, а царевна якая була жива, здарова сєдіть і зміей той убитий лєжить. От йуон каже на єйе:

— Скажеш цару, шо це я єго вбів, бо цар мініе пріказав, хто вб’є твого зміея, за того дочку замуж наддасть. А нє скажеш, дак я тєбє роздавлю, як ципля.

А єна спугалась і каже:

— Скажу, скажу.

Ну пришлі єни, єна вже каже цару, шо стража убів. Ну й цар уже давай через три дні збірать свадьбу, пасходілісь люді, багата насходілось і вжеж маладиє сіє, а Йван дєто пачув дай приєхав, тяя царіевна углєдєла єго да бєгом да єго да каже:

— Утє му ой спасітєль, йуон мене спас.

Цар разгнєвавсь і хатєв стражніка наказать, А потум памілував, а дочку тюю вже з Іванам звінчав, аддав замуж. І єни живуть добро наживають.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

2 (4078). Пра Івана-Церєвіча і Змія. СУС 3001. Записано 6 грудня 2007 року. Ольховик Віра Михайлівна (1929). Чернігівська область, Ріпкинський район, Тамарівка