Пригоди вояка
Українська народна казка Закарпаття
Колись жив єден великий цар. В того царя були три сини. Два старші були розумні, а наймолодший не так був дурний, як робився придурковатим. Усе лем бавився в попелови. Хлопці були роками немного єден за другого старші. Коли вони підросли, прийшов їм час іти до війська. Пішов єден, через рік другого забрали, а наймолодшому ще строк не підходив, і він зголосився добровільно йти до війська. Коли його взяли у вояки, то попав у ту часть, що й брати.
Як брати дозналися, що їх наймолодший попав у тоту часть, де вони, то почали думати, як би од нього стратитися, жеби їм ганьби не робив. Думали, думали й придумали.
При тій часті, де вони служили, був у лісі такий склад, же кожну ніч вояк, який там був на варті, пропадав без вісти, рано не вертався. І вони вирішили спровадити свого брата на ту варту й так його позбутися.
Увечері закликав його офіцер і наказує:
— Ти підеш на ніч там і там і будеш вартовати до рана. Він просить:
— Я піду, але жеби я мав там що їсти й курити. Ви мені то дайте. Йому то дали та одправили.
Стоїть хлопець там на варті, стоїть, позирає, коло дванадцятої години ід’ньому котиться бочка. Він загойкав:
— Стій, хто іде?! Бочка йому на це:
— Слухай, воячку, пусти мене під склад перед двері спати три ферталі години. Я посплю й піду.
Відповідає бочці:
— Іди та спи. А бочка йому:
— Як буде на годинці три ферталі бити, би-сь ня збудив.
І бочка спала, а як на годинці минуло три ферталі, вартовий каже:
— Вставай, бо вже час.
Збудив бочку, позирає, а бочка вже не котиться, а під бочкою до колін ноги видно. Вже пішла бочка на ногах.
Він добув до рана, той вояк, і рано пішов у часть. Всі здивовалися, зачудувалися. Як то так, же він прийшов живий? Та й питаються його:
— Що там було, що-сь видів? А він каже:
— Там не було нич страшного. Давали їсти, пити. Хто їв, пив, того не кивали, а хто не хотів їсти, пити, то того забрали.
— Чи підеш ще ввечері?
— Піду. Лем дасте, аби мав що вночі їсти та курити.
— Даме тобі, а тепер іди відпочивай. Виспишся, а ввечір підеш.
Ввечір дали йому їсти, курити та одправили його на варту. Стоїть він там, а як було коло дванадцятої години, позирає, а бочка знову ід’ньому котиться. Хлопець загойкав:
— Стій, хто йде?! Бочка каже:
— То я. Пусти мене, воячку, ще раз на три ферталі під двері поспати. Я посплю й піду, нич тобі не зроблю.
— Ходи та спи.
— Але, — каже, — би-сь мене зогнав через три ферталі, і я піду собі.
Коли минуло три ферталі, вояк збудив бочку. Кличе:
— Вставай, бо вже три ферталі минуло.
Позирає, а бочка здвигнулася, а під бочкою до пояса ноги. І бочка подякувала й пішла.
Рано пішов він у часть, а його питаються:
— Що там було?
— Нич, — відповідає, — там страшного не було. Давали їсти, пити. Хто їв, того не кивали, а хто не їв, не пив, того забрали.
— А ввечір чи ще підеш?
— Піду. Лем ми дайте їсти й курити.
Прийшов вечір, дали йому їсти, курити та одправився на варту. Стоїть, коло дванадцятої години бочка котиться:
— Стій, хто йде? Бочка озвалася:
— То я, той, що сночі ту був. Пусти ня, воячку, іще на три ферталі поспати. Я посплю й піду.
— Но, — вояк відказує, — іди та спи.
Коли минуло три ферталі, він ізбудив бочку. Збудив бочку, позирає, а бочки там ніде ніякої не є, а стоїть там старий дідо. Каже йому дідо:
— Дякую тобі, воячку, що-сь ня пустив ту, бо мені треба було ту під дверями три рази по три ферталі виспатися, аби я став чоловіком. Мене не хотіли ту пустити, а ти пустив. Од нинішнього дня можете вартовати, хто хоче, більше нікому нич ся не стане. А ти повідж, що хочеш. Аби я тобі за тото дав, що ти такий добрий був, що ти мене туди пустив.
А вояк відмовляється:
— Та що би ми старий дідо давав? Я не хочу нич. Дідо не слухає:
— Ні. Я тобі дам жачкув. А то такий жачкув, що єден золотий виймеш із нього, а коли удієш в жачкув руку, там другий золотий буде. І ти будеш мати грошей, кілько тобі треба буде. І дам тобі шапку-невидимку. Коли положиш її на голову, ніхто тебе видіти не буде. А третій дам тобі бубон. Коли будеш десь у біді, то бий у бубон од себе, і’од тебе буде йти військо на неприятеля. А коли будеш бити д’собі, то буде військо йти ід’тобі та зникне. А коли будеш і так у біді, згадай про мене, і я тобі прийду на поміч.
Вояк подякував дідови, дідо зник, вояк добув до рана, а рано пішов у часть. В часті го спиталися, що там було. А він повідає:
— Од нинішнього дня можете заганяти там, кого хочете, бо більше вояки на варті не будуть пропадати.
Вони зрадувалися й більше його там не заганяли, бо вже могли інші вояки йти.
Служив він там, служив, і єдного разу напали на тоту державу неприятелі. Їх часть пішла на війну. Коли неприятель став перемагати, він забубновав од себе, стало виходити військо та одбили ворога. І його нагородили за тото й поставили командиром тої часті.
Він уже став жити собі розкішно. І дочувся вояк, же в’тім городі є графиня, що любить бавитися в карти, і ніхто в неї не годен виграти. Він надумався пограти з нею в карти, бо знав, же в нього грошей є доста. І пішов на вечір до графині в карти грати.
Грали вони, грали з тою графинею, і графиня все чудувалася, же вояк усе програє та має чим платити. І коло нього не є нічого. Де він гроші бере?
Тоді вона подумала й сказала служниці, аби подала опівночі кріпкого чаю та би в той чай додала снотворного. Випив вояк той чай і заснув. Як заснув, вона почала позирати по його кишенях. Що в нього там є? І найшла той жачкув, вибрала з нього гроші, засунула руку, а там другі гроші з’явилися. І вона зрозуміла, де він брав гроші. Забрана від нього жачкув і сховала.
Вояк прокинувся та почав далі з нею в карти бавитися. Програв, а платити вже не мав чим. А в графині такий був порядок: хто програв усі гроші, того в лагер, даремно робити. Як не мав уже чим заплатити, нагнала вона там і його.
Другий вечір вояк надів шапку-невидимку, прийшов до неї, позирає, а графиня вже з іншим грає. Він сховався під стіл і чекав, і думав, як би достати свій жачкув. Сидів під столом, сидів і зголоднів. А як вона грала з іншим у карти, та й на столі стояла закуска. А вояк тихонько з-під стола усе по кавалкови із таніра возьме. Позирає графиня й спознала, же з таніра десь то ділося. Тоді вона стала попри стіл руками мацати та хопила його якраз за шапку. І він уже без шапки був, і вона його увиділа. Увиділа та вигнала його. І вояк зостався без шапки-невидимки та без жачкова.
Він уже не мав що робити й пригадав собі дідову пораду. І думає: «Е, треба мені того діда, бо вже я без усього.» І він то голосно повів, і дідо зразу з’явився. Вояк розповів дідови, що ся стало. Дідо йому каже:
— На гроші, іди в город, купи дерева та скажи зробити коло її дому риштування. Таке високе, жеби було вище її дома. І тоді я зроблю, жеби була вода велика. Буде вода все затоплювати.
Так вояк і зробив. Пішов купив дерева, наяв робітників, зробили таку вежу, що вища її дома була. Коли тото все було готове, почала підніматися вода. Графиня стала від води тікати та вилізла аж на дах. А він сидить на вежі. І почала вона проситися, аби її рятував. А вояк каже їй таке:
— Присягни дванадцять раз, же ми оддаш все, що од мене забрала, і будеш моєю жоною.
Коли вже графиня була до пояса у воді, тоді вона присяглася дванадцять раз, же му оддасть все та буде жоною. Коли присяглася, вода зразу зникла, і він зліз з тої вежі.
Тоді поженились вони та, може, ще й днись десь живуть.