Українські народні казки

Пригоди лисички-сестрички

Українська народна казка Гуцульщини

В одного ґазди було п’ятеро дітей. Та й був голодний рік. Просять діти їсти, а жінка каже:

— Пішов би ти, чоловіче, в поле молотити (піти з гірського або підгірного села на заробітки в багаті хлібом рівнинні села) та заробив хліба.

Він узяв ціп та іде в лісі потоком. А там на змію зсунулася плита і притисла її. Вона вздріла чоловіка та й шипить:

— Вирятуй мене.

— Як я тебе вирятую, ти мене з’їш. А вона каже:

— Я тебе не з’їм, я тобі ще в пригоді стану.

Він підложив під той камінь ціп, підняв догори, та й змія вилізла відти. І каже:

— Слухай, я голодна, хочу їсти. Я тебе з’їм. А він каже їй:

— У мене п’ятеро дітей голодних вдома, йду хліба їм заробити. Я тебе вирятував, а ти мене хочеш з’їсти? Знаєш що? Най нас суд розсудить: як скаже суддя, щоб мене їсти, то вже меш їсти.

Пішли вони і стрітили в рову коня. Кінь стоїть і клюпить, а чоловік і каже йому:

— Розсуди нас: я її вирятував, а вона мене хоче з’їсти. А кінь на те:

— Як я вас розсудю? Як я був молодий, ніс голову догори, возив ґаздів, то вони мене тримали, файно годували, давали вівса, ячменю, файно пасли в конюшні. А нині я вже не годен ні робити, ні їсти, нема зубей, голубці роблю ротом. Та й ґазда нагнав мене в рів. Тепер мушу гинути. Та й пішли вони далі. Стоїть корова в рову.

— Розсуди нас, суддя, — каже чоловік.- Я її вирятував, а вона мене хоче з’їсти.

А корова відповідає:

— Як же я вас розсудю? Як я була молода, то ґазди мене файно годували, давали сіна, отавки, муки, би я давала молока. Та й тримали мене, та й тішилися мною. А як я не даю молока, як я вже нічого не варта, то нагнали мене в рів.

Та й пішли вони далі. Ідуть, побачили песика.

— Розсуди нас, суддя, — каже знову чоловік. — Я цю змію вирятував, а вона мене хоче з’їсти.

А песик:

— Як я вас розсудю? Поків я був молодий, то-м гавкав, давав ґазді знати, як злодій іде чи старець, то ще мені давали файно їсти. А як я став старий, глухий, сліпий, та й нагнали мене в рів. І мушу гинути з голоду.

Ідуть вони далі, та й каже змія:

— Видиш, ніхто не каже, би тебе не їсти. То я вже тебе їм.

— Спитаймо ще когось.

Ідуть вони далі та й побачили котика.

— Котику, суддя, розсуди нас, — каже чоловік. — Я її вирятував, а вона мене хоче їсти.

— Як же я вас розсудю? Поків я був молодий — ловив миші, щоб не їли ґазді збіжжя в коморі. А тепер я сліпий, глухий, можуть миші мені хвіст від’їсти, та й я не дочуваю. От і нагнали мене в рів пропадати.

— То вже буду тебе їсти, — каже змія. — Ніхто не каже, щоби тебе не їсти.

— Зачекай, най ще один скаже — та й будеш їсти. Але йде лисичка-сестричка.

— Лисичко-сестричко, вирятуй мене! — благає чоловік. — Я вирятував змію, а вона мене хоче з’їсти.

А лисичка потихо питає його:

— Що даш?

— Мішок курочок дам. Лисичка каже змії:

— Він тебе вирятував, а ти його хочеш з’їсти? Яка ти фальшива! Не можна так. У нього ж п’ятеро дітей!

І пошуміла в потоці змія. А Лисичка пішла з тим чоловіком за курочками. А він її здурив. Набрав повний міх песят, зав’язав і завдав лисиці на плечі. І сказав, щоб не розв’язувала, бо то перські курочки — повтікають. А вона винесла той міх на гору, змучилася, впріла та й собі думає: «Най одну з’їм». Розв’язала, а песята з мішка повискакували та її за хвостик, за вушка, за що-небудь. І вона ледве ся убігнала та утекла. І подумала: «Обдурив ти мене, то заберу я в тебе всі кури».

Зайшла вона понад ліс, а під лісом курочки пасли. Вона забігла з долини і залудила їх у ліс. Курочки позабивали голови в корчі, а вона їх усіх забрала, закатрупила, подушила, склала в мішок і поносила вгору, в ліс до своєї хатки.

А в її хатку вліз дикий кіт і не пускає. Вна сіла на пеньок та й плаче:

— Я ся так мучила, бідувала та й не маю де ніченьку переспати. Надійшов медвідь.

— Лисичко-сестричко, чого ти плачеш?

— А як мені не плакати, як я так гірко будувалася та й не маю де ніченьку переночувати? Страшний звір заліз у мою хатку.

А він каже:

— Не журися, я вижену.

І пішов до лисиччиної хатки. А кіт як відти скочив, та й очі йому видер. І медвідь утік у потік. Скорбутався і так тікав, що поломив буки.

Надійшов вовк.

— Чого, лисичко-сестричко, плачеш?

— Як мені не плакати, як я ся будувала та й не маю де ніченьку переспати? Страшний звір заліз у мою хатку.

А вовк каже:

— Я такий модний, що його вижену.

Та й пішов виганяти. А кіт відти як пазурями вовка за морду їмив, той лиш перевернувся в потоці. І втік. А лисичка-сестричка сіла та й далі плаче.

Набігає мурашок червоненький.

— Добрий вечір, лисичко-сестричко! А чого ти плачеш?

— Як мені не плакати, як я ся так гірко будувала, а в мою хату щось залізло, і я не маю де ніченьку переночувати?

— Я вижену, — каже мурашок.

— Де ти виженеш, такий маленький? Хто ся тебе боїть?

Пішов мурашок виганяти. Заліз у мох та як ущипнув кота за стегенце, то той так тікав у рипу, що буки поломив. Лисичка рада. Каже мурашкови:

— Ми ся поженим обоє. Ти будеш моїм чоловіком.

— Най буде, — каже.

Порізали вони ті курочки, поробили ковбаси і роблять весілля. Пішли запросили всіх звірів і варять кашу. Треба в кашу води досипати. Хапає мурашок відра і біжить по воду. А лисичка не дає.

— Я піду, — каже.

Взяла відра й пішла. А мурашкови сказала:

— А ти будеш вдома мішати кашу.

Робив мурашок порядки, мішав кашу і втопився в каші. Лисичка прийшла й голосить:

— Де мій мурашок? Де мій чоловік?!

Шукає — нема. Сходяться гості, а вона доробляє тото весілля сама. Черпає, подає на стіл і находить у каші мурашка, що ся втопив, як мішав кашу.

По весіллю дика свиня вилізла на стіл й спить. І махає хвостиком, бо мухи її їдять. А то всі звірі на смереці. І котик там. І дивиться котик згори на той свинячий хвіст і гадає, що то миш. І скаче на ню, на ту свиню. Свиня зірвалася й утекла в потік. А всі звірі за нею.

А лисичка побачила, що котик такий ґазда, і взяла собі його за чоловіка.

Робить медвідь весілля і просить лисичку з котиком. Приходять обоє, а стіл так убраний. Там ковбаси, всячина. Котик відразу скочив на стіл і то все поїв. А всі гості перепудилися і повтікали. І навіть ґазди втекли.

Усі звірі просили б лисичку на весілля, але боялися того її чоловіка кота, бо він такий збуй. Всі бояться його. А вони жили собі обоє далі, лисичка-сестричка і котик.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Нижній Березів, Косівського району, Івано-Франківської області
9 листопада 1985 року<
Оповідач: Вітковіцька Анна Василівна (1912 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.