Пригоди мертвої баби

Українська народна казка Бойківщини

Мала баба одного сина і хотіла таку невістку мати, аби не їла. А мати одної дівочки пішла на упросини. — Коби-сте щось подарували мені. А сусіди кажуть:

— Як ми можемо вам дарувати, як ви ще годні робити?

— Я не можу робити, — каже вона, — бо в мене є донечка. І вона шиє й вишиває, аби ся вбрала, а я мушу коло неї ходити.

— Коли у вас така добра донька, то йдіть до сусіди. Він хоче мати таку жінку, би ніц не їла.

Приходить вона до тих людей та й каже:

— Коби-сте мені що дарували. А ґаздиня їй:

— Я не дарую тобі, бо ти ще можеш робити. А вона каже:

— В мене є донечка. Вона все робить, а їсти не їсть. Та й каже мені: «Як я сама не їм, то й вам не даю. Як я можу жити й не їсти, то й ви можете».

Тоти кажуть:

— Ану, приведи її до нас. Може би, мій син вженився з нею.

Вона пішла додому й наказала дівочці, аби красно вбралася, та й приводить її. Каже:

— Це моя дівочка. Вона не їсть. Як вам подобається...

— Як не їсть, то нам вона сподобалася. Бери її, синку.

Та й зробили весілля. Вона набрала в подолок хліба і поза хату. Та й наховала в загаті того хліба весільного. А тоді входить, сідає за стіл та й лише дивиться, що люди їдять.

По весіллю пішов він косити, а вона мала нести їсти. То все мати носила, а цей раз молода жінка несе чоловікови. Стара зварила пирогів і порахувала. Та пішла надвір, а вона вхопила два пироги та й з’їла. Стара вбігла, порахувала та й каже:

— Ти з’їла два пироги.

— Нє, не їла-м.

— Як не їла?

Та вхопила копач, та її копачем.

— Нащо ти тоти пироги з’їла?!

А вона взяла той копач та й копачем бабу. Як ударила, так бабу і вбила. А тоді посадила за стіл, копачем підперла та й поставила перед нею миску з пирогами. Ще й потраскала бабу сметаною. А тоді замкла двері і пішла т’чоловікови. Та й плаче:

— Йой, мене мама били!

— Чого?

— Я казала, що несу тобі їсти, а вони напилися і не давали мені. Вирвали в мене пироги з мискою і їдять сами, а тобі не дали.

Він узлостився, бо голоден був. Прибіг домів, ухопив остров та й з остров’ю до вікна. Подивився — а мати вже спить над пирогами. Він як шурнув остров’ю у вікно, дюгнув матір, то вона й впала.

Перевернулася, бо нежива була, а він подумав, що вбив маму. Прибігає на поле та й каже:

— Жінко, я вбив маму.

— Як убив, то увечір щось зробимо. А до вечора робім у поли.

— Та що зробимо?

— Щось будемо робити.

Ввечір приходять вони, витягнули бабу з хати та й поклали до сусіди в цибулю, у городець. Намикали їй у подолок цибулі, підперли копачем, та й сидить баба в цибулі. А сусіда вийшла та й каже:

— Йой, чоловіче, у нас хтось цибулю микає.

— Ти, — каже, — не пізнаєш, хто?

— Не пізнаю.

Він вийшов, подивився.

— Ади, то та пиячка.

Та як ударив її копачем, вона й перевернулася. Він до неї — а вона нежива. Подумав, що то він її убив.

— Що будемо робити? Я вбив сусіду.

— Ну, а що тут робити? — каже жінка.

— Несім до ксьондза та й скажемо, що вона хоче сповіди. Принесли вони бабу під ксьондзову хату, жінка й каже за бабу у вікно:

— Гомость, я хочу висповідатися! Ксьондз каже:

— А ти хто?

А вона за тоту «п’яну» каже, хто вона є.

— Іди, йди. Ти напилася. Прийдеш до сповіди завтра.

Рано встає ксьондз, виходить, а вона лежить нежива під хатою. Ксьондз каже:

— Ади, справді хотіла висповідатися, а тепер уже нежива. Вмерла під нашою хатою. Що тепер будемо робити?

А слуга каже:

— Пхаймо її в міх, то я десь занесу.

Запхали в міх, та й слуга несе. А там ідуть два хлопці: один несе в мішку на базар ковбаси, а другий — булки. А базар має бути завтра. Питає один з них того слугу:

— А ти, колего, що несеш? А він йому:

— Козу мариновану.

— Ну, то будемо дружити.

Прийшли близько д’базареви, пішли до стодоли та й ночують. Той витягає булки, той ковбаси, та й кажуть:

— Будемо вечеряти. А ти давай козу мариновану. Він їм:

— Мою козу завтра будемо їсти.

Попоїли вони та й полягали спати. Тоти два позасинали, а той з «козою» не спить. Ай устав, узяв булки і ковбаси наперебисадки та й утік. А свою «козу» їм лишив.

Рано вони встають, а то нема ні булок їхніх, ні ковбас. Та й питає один другого:

— А коза є?

— Є.

Подивилися, а то не коза — а баба зашкірена. Вони бабу в мішку на плечі та й ідуть дорогою, а там якийсь чоловік їде з базару. Продав свиню, та й обоє з жінкою їдуть. Хлопці питають:

— Ґаздо, відки ви їдете?

— Та з базару.

— А що-сте продавали?

— Свиню.

— А відки ви?

Вони кажуть, з якого села. Питають їх хлопці:

— У вас нема церкви?

— Ні, нема.

— Коби-сте підвезли нам начиння, бо ми йдемо до вас церкву будувати.

— Добре, — каже. — Ми візьмемо.

— А може, би-смо у вас на квартирі були? А жінки ми би просили, аби нам позичила трохи грошей. Купимо собі щось на базарі та й вас догонимо. Ви поволи їдьте.

Взяли хлопці гроші і пішли щось купити, а чоловік з жінкою поволи їдуть. Та й утекли хлопці. Тоти приїхали під лісок і кажуть:

— Що теперки будемо робити? Не доганяють нас тоти. Як будеш з ними церкву класти, — каже жінка, — то й научишся коло них. Та й нам би здався якийсь гибель або рубанок. Щось украдім з цего мішка.

Помацали вони бабу за коліна — є рубанки. Заїхали живше в лісок та й розв’язали міх. Подивилися — а то баба. Кинули її в дебрі і тікають, аби ніхто не сказав, що то вони бабу вбили. Та й на тому закінчилося.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Спас, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
28 жовтня 1994 року
Оповідач: Янків Емілія Василівна (1926 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Пригоди мертвої баби

Українська народна казка Бойківщини

Жили чоловік і жінка. І жінка хотіла мати таку невістку, щоб молока не їла. Син її ходив по інших селах, питав дівчат — всі хотять молоко їсти. А в їхнім селі була бідна дівчина, і її люде намовили:

— Як прийде до тебе, скажеш, що молока не їш. То підеш за нього заміж.

І він був у неї і її питав. А вона каже:

— Я молока не їм.

Пішов він додому і каже мамі:

— Знайшов я таку дівчину, що молоко не їсть.

— Ти приклич її до мене, я її сама допитаю.

Він її прикликав до себе додому. Мама питає:

— Ти їш молоко?

— Ні, мамо, я не їм молоко.

Вона вже її мамою кличе.

— Добре, будеш, моєю невісткою.

Зробили вони свадьбу. І жили вони, і старий батько вмер. Прийшли жнива. Вони були багачі, пшениці мали багато. Пішли вони жати пшеницю. Та й чоловік каже:

— Мамо, ніже ми пшеницю сами вижнемо, вона колосом паде. Треба женці наяти.

Вона каже:

— То найми собі пару женців, би-сь скорше вижав.

Наяв він женців, пішли жито жати. Мати рано мече сніданок, але молоко не винесла, бо невістка молоко не їсть. Вже сонце на обід, ждуть уже всі, худоба вже йде пасти після обіду — нема мами, не несе їсти. А женці, чужі люде, хотять їсти, пити. Жнива, спека. Йому встидно, що люде голодні. Каже він до жінки:

— Іди додому. Може, здиблеш маму, то бери обід та скорше прибігнеш. А може, мама худобу в череду заяла та не має часу, та зладиш їсти зладиш їсти сама.

Приходить вона — мами нема дома, заяла худобу в череду. І захотіла вона молока. Напилася вона молока. Найшла молоко, та й не напилася скоро, а взяла ложку та ложкою їсть. Та й ще єдну ложку, та й ще єдну. Та й надішла стара, а й застала, що вона їсть молоко.

— Ой, вороже, ти казала, що не їш молока, а ти їш!

— Мамо, та я хтіла-м пити. Та й не мала що напитися, та й кушаю молоко, чи добре, чи зле.

— Я тобі дам за то кару. Відбудеш ту кару і другій будеш заказувати, би не їла молоко.

А давно дуже слухали старших.

— Ходи зо мною.

Взяла стара канат, винесла на стрих, зробила петлю, прив’язала до крокви. І каже:

— Лізь на цей таборик, натягни петлю на шию, і молоко не будеш їсти.

Хтіла її повісити. А невістка вилізла на той таборик та й прикладає петлю до грудей, до вуха, до чола. Стара мовить:

— Та не так, дитинко, отак, отак натягай.

— Мамо, покажіть мені, як та я й другій накажу, як має робити.

Стара розсердилася, вилізла та й показує:

— Отак, отак, отак.

І коли вона натягла петлю на шию, таборик копнула, таборик упав і стара повісилася.

А тут їсти треба нести. Відтяла вона стару, стягла драбиною до хати, посадила за стіл, взяла те молоко, що вона сама їла, і помастила стару молоком. А сама скоро зладила обід і понесла женцям.

Чоловік мовить:

— Чо’ж ти так забарилася? Що мама казала?

— Мама молоко їсть. Казала: «Такі вони голодні. Так скоро хочуть їсти».

А він не вірив у то.

— Ану я йду подивлюся, чи то правда.

Прийшов до хати, дивиться. Так, мама за столом, їсть молоко. І сперлася на лікті. А він узяв якусь палку та її вдарив. А вона впала.

Пішов він ід’женцям та й каже:

— Йой-йой, що ти зробила! Нащо ти мене додому пустила? Я олів не йти.

— А що таке?

— Та не забив матір? Забив матір та й буду відповідати, буде біда.

— Та не бійся, — жона каже, — якось Бог дасть. Щось зробимо.

Прийшли додому, жінка каже:

— Тут у сусіди є бульба-американка та ранюшка. Її в нього крадуть. Та ми віднесемо й поставимо в тій бульбі. Та й той хазяїн її там заб’є.

Вони вночі віднесли її в ту бульбу, положили перед неї порожній мішок, підперли її лікті. І вна там лежить. А той господар пильнує, чекає, чи не прийдуть злодії. Пильнує, жеби хто не крав тої бульби. Виходить вночі дивиться, є хтось. Він пішов, узяв палицю і помаленьку підходить, би воно не втекло. Прийшов до неї і кропнув палицею по голові. Вона впала.

— Би-сь, знала, би-сь мої бульби більше не брала!

Пішов він до хати, а рано виходить — сусіду забив!

— Забив сусіду, — мовить. — Йой, що я зробив?! Оліла пропасти та ціла бульба, зі всім тим полем. Така багачка йшла на мою бульбу?! Що я зробив?!

Жінка каже:

— Не бійся, щось будемо робити. Ти не будеш відповідати. Завтра. Має їхати до міста шандар. Вони впряжуть коні, а ми їм підкинем у віз бабу. Та й вони будуть відповідати.

Вночі взяли вони ту бабу в мішок, пішли з нею під хату до сусіда та й чекають. Над’їжджає шандар.

— Іване, вставай!

— Що таке?

— Впрягай коні, поїдем до міста.

Івану устав, упряг коні, взяв коням дві торби вівса, ззаду сіна у віз поклав. Шандар каже:

— Все забрав?

— Все.

— Підем до хати, закуримо та й поїдемо.

Вони пішли до хати, а ті за той час єдну торбу з вівсом украли, а бабу у васаг поклали та й пішли геть. Ті виходять з хати. Шандар питає Івана:

— Все?

— Їдемо.

Приїхали вони та як у Явору. А там була корчма. Вже Мошко встав.

— Ідем, вип’ємо горівки, — каже шандар.

А давно власні коні були, і де ставали, там коні кормили. І не так, як тепер колгоспні, кормили, не як-небудь, а добре. Та й газда взяв торбу з вівсом та й дає коням.

— А ти бери другу, — каже.

Той до торби — торби нема. Він витяг бабу в мішку та й несе коням. А кінь боїться. Каже шандар:

— Щось кінь боїться.

— Певне твої шапки боїться шандарської.

Розв’язує, а там людська голова. Баба!

— Іване, ти людей убиваєш і зо мною п’єш? Що ти робиш?! Буде біда, буде тюрма!

— Тихонько, що я винен? Хтось украв торбу кінського вівса, а бабу поклав. Я тут не винен нич. Я знаю, що ся стало?

— У Мошка ще не повставали? Іди подивися, як на стрих вилізти. І винеси бабу, і припри горі комином.

Подивився Іван, є куди вилізти. Виліз він горі сходами на стрих і припер бабу горі комином. У мішку.

І поїхали вони в місто, і шандар виписав таку посвідку, що має доми провіряти. Приїжджають вони з міста і повертають до корчми.

— Мошку, ти вмієш читати?

— Вмію.

— Читай.

— Маєте доми провіряти?

— Так. В тебе чисто?

— А на стриху у тебе як?

— Чисто.

— Ану підем подивимося.

Пішли вони подивитися. Та й шандар не йде просто д’мішкови, а йде туди-сюди, кругом.

— А що в тебе там коло комина стоїть?

— Я не знаю, я не положив.

— Ану підем подивимося.

Розв’язують.

— Мошку, ти людей убиваєш? І кладеш горі комином? На стрих виносиш? Будуть судути тебе, буде біда, буде тюрма.

— А що робити?

Давай сто ринських і літру горівки. І маєш в своїм городі поховати.

Мошко дав сто ринських і закликав бідних жидів. Хлопа не кличе, бо хлоп би повів, а жидів кличе. Викопали яму і ховають там бабу.

А злодій украв у сусіди сало та й ішов через той город. Та й увидів, що вни ховають бабу. Та й приходить рано до Мошка.

— Мошку, а що ти в городі поховав?

— Я нич не поховав. Що я ховав? Нич.

— А бабу хто поховав, не ти?

Тут уже не відопрешся.

— А що буде?

— Заплати мені, давай сто ринських, і я викоплю її і десь вержу, і ти не будеш відповідати.

І мусів Мошко ще раз дати гроші. Той викопав і несе бабу в мішку. У Ясінці, є міст великий, і він хоче веречи бабу з мосту в воду. А інший злодій украв щось у хазяя і ніс на базар продавати. Лише той положив бабу на поруччя і хтів метати в воду, а той надійшов.

— Добрий день!

— Добрий день.

— Де ти йдеш?

— На базар.

— І я на базар. Що ти несеш?

— Салище.

Той, що бабу несе, каже «салище».

—… А ти що?

— Сало.

Каже той, що бабу несе:

— Я йду «для себе» під міст. Ти почекай трохи.

Той пішов під міст, а той гадає собі: «То салище, то більше, як сало». Піднімає — то тяжке. А його сало легше. Лишив він сало, взяв бабу і поніс на базар. Поніс бабу на базар!

На базарі відкривають, хто що має. А він відкрив, глянув та й каже:

— Ого, та то навіть не опалене то сало.

А то баба! Той не знав, що ся з ним діє. Та й утік з тою бабою з базару і пропав на нинішній день.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

138 (2080). Пригоди метрвої баби. СУС (1536А). 15 листопада 1989 р. Стець Василь Прокопович (1905). Львівська область, Турківський район, село Ясінка