Українські народні казки

Пригоди мертвої баби

Українська народна казка Бойківщини

Мала баба одного сина і хотіла таку невістку мати, аби не їла. А мати одної дівочки пішла на упросини. — Коби-сте щось подарували мені. А сусіди кажуть:

— Як ми можемо вам дарувати, як ви ще годні робити?

— Я не можу робити, — каже вона, — бо в мене є донечка. І вона шиє й вишиває, аби ся вбрала, а я мушу коло неї ходити.

— Коли у вас така добра донька, то йдіть до сусіди. Він хоче мати таку жінку, би ніц не їла.

Приходить вона до тих людей та й каже:

— Коби-сте мені що дарували. А ґаздиня їй:

— Я не дарую тобі, бо ти ще можеш робити. А вона каже:

— В мене є донечка. Вона все робить, а їсти не їсть. Та й каже мені: «Як я сама не їм, то й вам не даю. Як я можу жити й не їсти, то й ви можете».

Тоти кажуть:

— Ану, приведи її до нас. Може би, мій син вженився з нею.

Вона пішла додому й наказала дівочці, аби красно вбралася, та й приводить її. Каже:

— Це моя дівочка. Вона не їсть. Як вам подобається...

— Як не їсть, то нам вона сподобалася. Бери її, синку.

Та й зробили весілля. Вона набрала в подолок хліба і поза хату. Та й наховала в загаті того хліба весільного. А тоді входить, сідає за стіл та й лише дивиться, що люди їдять.

По весіллю пішов він косити, а вона мала нести їсти. То все мати носила, а цей раз молода жінка несе чоловікови. Стара зварила пирогів і порахувала. Та пішла надвір, а вона вхопила два пироги та й з’їла. Стара вбігла, порахувала та й каже:

— Ти з’їла два пироги.

— Нє, не їла-м.

— Як не їла?

Та вхопила копач, та її копачем.

— Нащо ти тоти пироги з’їла?!

А вона взяла той копач та й копачем бабу. Як ударила, так бабу і вбила. А тоді посадила за стіл, копачем підперла та й поставила перед нею миску з пирогами. Ще й потраскала бабу сметаною. А тоді замкла двері і пішла т’чоловікови. Та й плаче:

— Йой, мене мама били!

— Чого?

— Я казала, що несу тобі їсти, а вони напилися і не давали мені. Вирвали в мене пироги з мискою і їдять сами, а тобі не дали.

Він узлостився, бо голоден був. Прибіг домів, ухопив остров та й з остров’ю до вікна. Подивився — а мати вже спить над пирогами. Він як шурнув остров’ю у вікно, дюгнув матір, то вона й впала.

Перевернулася, бо нежива була, а він подумав, що вбив маму. Прибігає на поле та й каже:

— Жінко, я вбив маму.

— Як убив, то увечір щось зробимо. А до вечора робім у поли.

— Та що зробимо?

— Щось будемо робити.

Ввечір приходять вони, витягнули бабу з хати та й поклали до сусіди в цибулю, у городець. Намикали їй у подолок цибулі, підперли копачем, та й сидить баба в цибулі. А сусіда вийшла та й каже:

— Йой, чоловіче, у нас хтось цибулю микає.

— Ти, — каже, — не пізнаєш, хто?

— Не пізнаю.

Він вийшов, подивився.

— Ади, то та пиячка.

Та як ударив її копачем, вона й перевернулася. Він до неї — а вона нежива. Подумав, що то він її убив.

— Що будемо робити? Я вбив сусіду.

— Ну, а що тут робити? — каже жінка.

— Несім до ксьондза та й скажемо, що вона хоче сповіди. Принесли вони бабу під ксьондзову хату, жінка й каже за бабу у вікно:

— Гомость, я хочу висповідатися! Ксьондз каже:

— А ти хто?

А вона за тоту «п’яну» каже, хто вона є.

— Іди, йди. Ти напилася. Прийдеш до сповіди завтра.

Рано встає ксьондз, виходить, а вона лежить нежива під хатою. Ксьондз каже:

— Ади, справді хотіла висповідатися, а тепер уже нежива. Вмерла під нашою хатою. Що тепер будемо робити?

А слуга каже:

— Пхаймо її в міх, то я десь занесу.

Запхали в міх, та й слуга несе. А там ідуть два хлопці: один несе в мішку на базар ковбаси, а другий — булки. А базар має бути завтра. Питає один з них того слугу:

— А ти, колего, що несеш? А він йому:

— Козу мариновану.

— Ну, то будемо дружити.

Прийшли близько д’базареви, пішли до стодоли та й ночують. Той витягає булки, той ковбаси, та й кажуть:

— Будемо вечеряти. А ти давай козу мариновану. Він їм:

— Мою козу завтра будемо їсти.

Попоїли вони та й полягали спати. Тоти два позасинали, а той з «козою» не спить. Ай устав, узяв булки і ковбаси наперебисадки та й утік. А свою «козу» їм лишив.

Рано вони встають, а то нема ні булок їхніх, ні ковбас. Та й питає один другого:

— А коза є?

— Є.

Подивилися, а то не коза — а баба зашкірена. Вони бабу в мішку на плечі та й ідуть дорогою, а там якийсь чоловік їде з базару. Продав свиню, та й обоє з жінкою їдуть. Хлопці питають:

— Ґаздо, відки ви їдете?

— Та з базару.

— А що-сте продавали?

— Свиню.

— А відки ви?

Вони кажуть, з якого села. Питають їх хлопці:

— У вас нема церкви?

— Ні, нема.

— Коби-сте підвезли нам начиння, бо ми йдемо до вас церкву будувати.

— Добре, — каже. — Ми візьмемо.

— А може, би-смо у вас на квартирі були? А жінки ми би просили, аби нам позичила трохи грошей. Купимо собі щось на базарі та й вас догонимо. Ви поволи їдьте.

Взяли хлопці гроші і пішли щось купити, а чоловік з жінкою поволи їдуть. Та й утекли хлопці. Тоти приїхали під лісок і кажуть:

— Що теперки будемо робити? Не доганяють нас тоти. Як будеш з ними церкву класти, — каже жінка, — то й научишся коло них. Та й нам би здався якийсь гибель або рубанок. Щось украдім з цего мішка.

Помацали вони бабу за коліна — є рубанки. Заїхали живше в лісок та й розв’язали міх. Подивилися — а то баба. Кинули її в дебрі і тікають, аби ніхто не сказав, що то вони бабу вбили. Та й на тому закінчилося.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Спас, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
28 жовтня 1994 року
Оповідач: Янків Емілія Василівна (1926 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.