☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Пригоди найменшого брата
Українська народна казка Покуття

Були тато й мама, мали три сини. Але молодими повмирали і лишилися ті три сини без тата й без мами. Радяться вони, що їм робити.

— Чи будем ґаздувати тут, чи не будем?

— Ай нє, не будем. Ходім у світ та й будемо щось шукати. Забили вони хату й пішли. Ідуть по дорозі, радяться.

— Ви знаєте що? — найстарший каже. — Як буде якесь щастя, то буде воно моє, бо я найстарший.

А вони кажуть:

— Най буде так.

Та йшли вони, йшли і найшли купку золота. А той найстарший каже:

— Це моє щастя. Я лишаюся тут.

І він лишається, а ті два йдуть далі. Кілько вони там ішли, не знаю, але довго йшли. І найшли купку срібла. Та й той другий каже:

— Це моє щастя, я тут ся лишаю.

Та й той лишився, а третій, найменший, вже йде самий. Довго йшов, та й думає: «А мені щось нічого не попадає». Ходить, ходить і зайшов у якийсь ліс, такий густий. І в тому лісі захоплює його ніч. Він думає: «На землі не буду спати, бо може мене звір з’їсти». Та й дивиться, де є таке дерево, щоб можна було на нім переночувати. Виліз на то дерево, тримався на нім і там передрімав.

Розвидняється в лісі, і він злазить з дерева. Зліз з дерева, а то під деревом скатерть лежить, така, як на стіл стелеться. А на ній їда всіляка. Розвилася вона, розложилася, і все на ній є. Попоїв він файно та й подякував богови, що йому таке сталося. Та й каже:

— Тепер я маю щастя і не буду ніде голоден. Де буду, все буду мати що їсти.

Та й поклав ту скатерть в табалу. Та й іде далі. І хоче він, щоби вже вийшов з того лісу.

Іде він, іде та й ніяк не може з лісу вийти. Шукає, блукає по лісі і вийти не може. І знов захоплює його ніч. Дивиться він, а то якийсь вогник горить у лісі. Іде він на той вогник. Там має бути якийсь чоловік. Приходить він до вогника, а там чоловік вугля палить з дерева.

— Добрий вечір!

— Добрий вечір.

— Може, я би коло вас переночував. Я, — каже, — блукаю по лісі і ніяк не можу вийти.

— Добре, будем ночувати оба разом та й не буде нам скучно. Але я не маю що їсти.

А хлопець каже:

— Нічого, не журіться, будем зараз їсти. Та й витягає ту скатерть і каже:

— Скатерть, розвийся.

Скатерть розвилася, і на ній є все. Та й вони сідають і їдять собі. Файно попоїли, та й той вугляр каже до него:

— Що би ти хотів, аби ти мені цю скатерть подарував? А він каже:

— Я не можу її подарувати, бо мені її треба. А ти що маєш?

— Я маю, — каже, — таку табалу, що як вдарю по ній, то вискакують три жовнєри озброєні, і я не боюся в лісі нічого.

— Добре, — каже хлопець, — як ти хочеш, я тобі можу дати скатерть за твою табалу. Я тобі скатерть, а ти мені табалу.

Та й помінялися вони. А на ранок попрощалися, та й хлопець пішов. І думає він: «Ану я цю табалу спробую». Вдарив по табалі, і вискочило три.

— Ідіть, — каже, — до того вугляра і відберіть у него мою скатерть, бо я ночував у него, і він у мене вкрав.

Вони прийшли до вугляра:

— Ти нащо від нашого чоловіка вкрав скатерть?

Відобрали скатерть та й приносять йому. Та й вже він має і скатерть, і табалу.

Іде він, іде, блукає по лісі. І хотів би з него вийти, бо вже має з чим іти. Але знов захоплює його в лісі ніч. І знов побачив він якийсь вогник. Він приходить на той вогник, а то знов вугляр.

— Може би, я з вами ночував? — питає хлопець.

— Ночуй, буде нам не скучно. Та й каже вугляр:

— Може, би ми щось їли? Я, — каже, — не маю що їсти. А хлопець каже:

— Добре, зараз будем їсти.

Та й витяг скатерть. Скатерть ся розвила, і є на скатерті все. Попоїли вони файно, та й каже вугляр:

— Ти знаєш що? Може, би ти мені сю скатерть продав.

— Я не можу продати, бо мені її треба. А може, ти щось таке маєш, би ми помінялися?

А вугляр каже:

— Я маю таку шапку, що як раз оберну її на голові, та й викочується канона і з’являється обслуга до канони. І я можу йти з військом битися.

Тоді каже хлопець:

— Як ти таке маєш, я дам тобі сю скатерть. А ти дай мені шапку. Та й вони ся поміняли, та й сей пішов далі. Та й думає: «Шкода тої скатерті». Та й знов ударив по табалі, і вискочили три жовнєри.

— Ідіть, — каже, — до того вугляра. Я, — каже, — з ним ночував, а він украв у мене скатерть.

Вони пішли, відобрали скатерть і принесли йому. Та й сами в табалу.

Іде він собі далі, хоче вийти з лісу. Вже має скатерть, табалу й шапку і ніяк не може вийти з лісу. І знову ходить він і ходить, і ще раз його захоплює ніч. Дивиться, а то якийсь вогонь горить у лісі. Він на той вогник іде. Прийшов, а то вугляр палить вугля, але вже інший.

— Добрий вечір! Може, би я з вами тут переночував? А рано вийшов би з лісу, бо ніч мене захопила.

— Добре, ночуй, — каже. — Будем оба, і мені не буде скучно. Але, — каже, — не маю що їсти.

— Нічого, — каже, — зараз будем їсти. Витягає скатерть і каже:

— Розвийся.

Скатерть розвилася, на скатерті все є. Сіли, попоїли файно. Та й переночували. А рано ще поснідали та й розходяться. А вугляр каже до хлопця:

— Може, би ти мені сю скатерть продав? А він каже:

— Я не можу продати. Хіба би-м заміняв, як ти щось добре маєш.

— Я маю, — каже, — такий рожок, що як подую, то мури валяться. Хлопець каже:

— Добре, я можу тобі за се скатерть заміняти.

Та й заміняв, узяв скатерть, а вугляр дав йому той рожок. І попрощалися, і хлопець пішов. Та й пройшов трохи і зажалував за скатертю. Вдарив по табалі — вискочило три жовнєри. Він їм каже:

— Ідіть до того вугляра. Я в него ночував, а він скатерть у мене взяв. І відобрали від вугляра скатерть і принесли йому. Має вже скатерть, має табалу, має шапку і рожок. Має все, що йому треба.

І йде він, не знаю, кілько то було, але то було довго. Іде і все думає: «Коби я вийшов з сего лісу». І якось виплутався, і з того лісу виходить. І чує від людей, що якийсь там великим багачем зробився, найшов купу срібла і дуже розжився. І дуже ґаздує, уже фільварок має. А хлопець думає: «Треба йти подивитися». Може, то його брат? Та й пішов він до того багача. Люди його справили до чоловіка, що прийшов і збудувався, і великий багач зробився. Та й кажуть люди до него:

— Ми підем до того багача і спитаємося, чи можна тебе пустити. Що він скаже?

Вони пішли, а тоді вийшли та й кажуть:

— Можеш заходити. Він позволив. Приходить він та й каже:

— Братчику, дай Боже тобі здоров’я!

— Що, ти мій брат? Що ти, старче!? Забирайся мені! Та й зачав кричати на него:

— Ти, — каже, — який мій брат?! Я тебе не признаю за брата. Висварив він його, та й той пішов. Іде він та й думає: «Сей брат не хоче мене признати. Йду до другого». До середущого вже йшов, іде до найстаршого. Приходить, а сей жиє собі так розкішно, де-е, такий пан ся зробив, що нема права до него приступити. Хлопець хоче зайти — його не пускають. Він каже:

— Та як не пускаєте? То мій брат.

— Який брат? Ану підем запитаємося. Пішли питатися.

— Якийсь прийшов і каже, що він ваш брат. Такий подертий він.

— Де?! Гоніть його від хати, би я його не видів. Він не є жодний мій брат. То якийсь старець, — каже.

І сей пішов.

А там оден цар виповів другому війну. А той цар каже:

— Якби мені якийсь такий трафився, би мені поміг сю війну виграти, то я би за него дочку дав.

А дочка в того царя була дуже файна. Донеслося се до того хлопця, та й думає він: «Ану я піду». Пішов він до того царя та й каже:

— Я вам поможу виграти війну.

— Добре. Як поможеш, я за тебе даю дочку. А хлопець каже:

— Мені жодного війська не треба, я маю своє військо. Я вам виграю, а ви мені дасте дочку. В котрі годині та війна буде зачинатися?

Цар сказав, що в тій і тій годині. Він пішов на велику долину та все ту шапку обертає, та все її обертає, та все канони вискакують і вискакують. Та й по табалі б’є, і вискакують по три озброєні жовнєри. І наробив того війська на цілу долину.

А сей цар подивився та й каже:

— Се якась біда. Він має своє військо.

А він що? Пішов і виграв війну. Приходить до сего царя та й каже:

— Ну що? А цар каже:

— Як я обіцяв, то бери мою дочку, женись. Та зробили файне весілля, поженилися.

Але цар таки думає: «Нащо я за такого старця дав? Коби якийсь трафився другий, аби я сего нагнав». Не хоче цар такого зятя. Та й каже він до доньки:

— Ти спитай його, що він таке має, що він нічого не боїться і таку війну виграв.

А вона все йому:

— Що ти таке маєш?

А він не каже. Вона вночі говорить з ним:

— Що ти таке маєш, що ти все можеш зробити?

— Та нічого, — каже він. — Та що я маю? Нічого.

— А як ти війну виграв? Тато каже, що ти щось маєш.

— Нічого не маю.

— Ти мусиш щось мати. А він узяв, та й сказав:

— Якби не та табала, то я би пропав.

Тоді вона взяла ту табалу та й до тата. Принесла та й каже:

— Ви вже можете його нагнати, він уже нічого, — каже, — не варт. Він казав, що коби не ця табала, то він би пропав.

Та й все. Слуги взяли його та й вивезли вночі геть. Думали, що він уже більше не вернеться. А він пише до царя: «Ви мене перепросіть, бо я всі ваші будинки завалю». А цар собі нічого з того не робить. Він тоді написав до царя другий раз. А вони не хотять його перепросити. Тоді він пішов надолину, на таку велику толоку, та й зачав обертати шапку на голові та й наробив фест канонів з обслугою. Цар уздрів, що він таке має, та й його перепросив. Та й його привіз, і він знов файно з жінкою жиє. Але жінка все до него:

— Що ти таке маєш, що ти нічого не боїшся? А він каже:

— Та нічого не маю. Що маю? Нічого.

— Нє, ти щось маєш.

Та й їла його, та й їла щоночі. Бо цар, тато її, все казав: «Випитай його, що він таке має». І вона його так їла, що він сказав:

— Якби, — каже, — не табала й не шапка, то я би пропав.

А вона ту табалу та й ту шапку вкрала від него та й віднесла до тата. Та й каже:

— Тату, він уже тепер нічого не варт. Він сказав, що якби не ся табала й не ся шапка, то він би пропав.

Він собі думає, що робити. А вона каже свому татови, цареви:

— Виженіть його, бо я його не хочу.

І цар приказав, щоб його вивезли геть. А він посидів трохи та й пише знов до царя: «Ви мене перепросіть, бо я, — каже, — всі ваші будинки повалю». А вона каже татови:

— Нічого він нам не зробить.

Бо вона вже знає, що в него нема табали й шапки. Але про рожок воно не знає нічого. А він другий раз пише: «Ви мене перепросіть і возьміть назад до себе. Бо як до тої й до тої години не перепросите, то я ваші будинки повалю». А вони собі нічого з того не роблять.

Тоді він став та як подув у свій рожок, та й їхній палац розсипався, та й все розсипалося. І побилося там все. Тоді він пішов туди та ту свого табалу найшов, та й свою шапку найшов. Та й пішов. І на тім ся скінчило.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Коршів, Коломийського району, Івано-Франківської області 11 березня 1991 року Галік Дмитро Васильович (1908)