Пригоди солдата
Українська народна казка Покуття
Колись, у давні часи, як ще служили у війську по дванадцять років, у одному селі жив багатий чоловік. В него був лиш оден син. Дуже того не хотів багач, але мусив віддати свого сина на дванадцять років служити. Пішов хлопець до війська і служив там, а тато почав пити, гуляти, байдикувати. Робити не хотів. І свою господарку майже до кінця пропив і прогуляв. А хлопець про то нічого не знав, він служив при війську.
А колись не було, як зараз, що можна написати чи поговорити по телефону. Аж тоді міг усе знати, як прийшов додому.
А служив хлопець чесно, всі його там любили, подобався він усім. І як прослужив він шість років, його відпустили додому на урльоп. Дали йому коня, дали шаблю, дали новий мундир і сказали:
— Їдь щасливо. Відгуляєш цей урльоп, а тоді прийдеш і будеш дослужувати.
Він їхав, і не було прямої дороги. Щоби скорше доїхати, він більше їхав навпростець. І заїхав він у ліс, і там його захопила ніч. Приїхав він до лісникової хати і думає: «Я тут заночую». Постукав, відти відозвалися:
— Я не можу нікого пускати, бо господаря нема дома. А він зачав просити:
— Ви мене пустіть лиш тіко в двір, аби я в загороді переспав, не бійтеся, я вам нічого не зроблю. Я дуже трудний з дороги.
А дома була тіко одна лісникова дочка. Вона подумала: «Чоловіка з дороги треба прийняти». І вийшла, пустила його в подвір’я. Повела його в стайню і там дала приміщення коневи, І сказала:
— І ви тут можете на сіні відпочити.
Він трудний був і скоро заснув, а вона закрилася собі в хаті. А вночі прийшли розбійники. Вони знали, що господаря нема дома, прорубали в паркані дірку і два залізли в подвір’я. Вони виломили двері, увійшли до хати, збудили дівчину і сказали, аби вона давала гроші. Вона зразу сильно напудилася, бо не сподівалася цего. Вона не зрозуміла, чи це той солдат, якого вона приймила, чи якісь інші. Коли трошки прийшла до себе, побачила, що це розбійники. І думає: «Як би піти до того солдата і розбудити його? Може, би він мені чимось поміг».
І говорить вона їм:
— Добре, я зараз принесу вам гроші. Ті, що я знаю про них. А може, більше де є, але я про них не знаю. Мушу шукати, а ці, що знаю, я вам принесу.
Вони не мали її чого боятися, бо їх за парканом ще десять було.
Приходить вона до стайні і будить солдата. Розбудила і тихо розказала йому, що така й така справа.
—...Прийшли якісь два бандити і вимагають грошей. Що ми маєм робити?
Він думає: «Як два, то я з ними справлюся». Він молодий, справний до цего. Бере він шаблю. Приходить і зразу повідрубував тим двом голови. Вони зовсім не сподівалися цего. Він думає: «Їх повинно тут бути більше». Вийшов надвір, дивиться, а в паркані дірка. Чує, вони там шепочуться. Він сказав упівголоса:
— Ходіть ще два.
Два хлопи влізли, оден наперед, а другий за ним. І не зрозуміли вони в темноті, що то не їхній. А він веде їх до хати і повідрубував їм голови, і так він їх кликав і відрубував їм голови, аж поки за парканом не лишився тіко оден, послідній.
А той послідній був дуже грубий, і він не міг у ту дірку залізти. Він думав про своїх товаришів: «Що вони там роблять?» І пробував він залізти — не може. І запхав у ту дірку руку, а солдат надійшов та й раз, і відрубав йому шаблею руку, і розбійник уздрів, що тут нема чого дочікувати. І він утік без руки.
Вони з дівчиною взяли ті трупи й повідрубувані голови, повідтягували їх набік і сіли відпочити. А рано приїхали тато з мамою, і дочка їм усе розказала. І батьки були дуже вдячні, що солдат врятував їх дочку і всю їх господарку. І сказали вони йому, що як він має бажання, то може відбути свій урльоп у них. І як хоче, то навіть може бути їх зятем. А дівчина їхня була вродлива, файна, та й він був непоганий. Він був не проти, але сказав їм, що мусить піти додому і відвідати своїх родичів, що там у них є велика господарка. І побув він у них пару днів, і вони його вирядили.
— Їдь щасливо додому і повертай до нас. І якщо дома не так, як ти собі гадаєш (за такі довгі роки могло щось змінитися), то приходь до нас і можеш у нас провести весь урльоп.
Він поїхав. Приїхав додому, а дома нема вже ні тої хати, що була, ні тої господарки. А є маленька хатка. Він зайшов досередини, а там сидить на печі його мама і плаче. А якийсь чоловік без руки лежить на земли. Він пізнав маму і питає:
— Що сталося? Де все поділося? А вона каже:
— Ади, це тато. Як ти пішов до війська, тато зачав пити й гуляти. Пропив, де що було. А три дні тому прийшов додому без руки, і лежить слабий, і нема вже на що дивитися.
І він зрозумів, що це він свому татові руку відрубав, що його тато керував бандою розбійників. І він все розказав мамі. А батькови сказав:
— Якщо ти все пропив, промарнував і пішов у розбійники, то я маму забираю з собою, а ти собі шукай ліку.
І він його лишив там, а маму забрав з собою і вернувся до тих людей, де він був, до того лісника. І їм все розказав.
— Як таке сталося, то ви маму лишайте у нас, а сами йдіть дослужуйте, і як прийдете відти, тоді будем рішати.
І він уже рішив там женитися, і попрощався він з ними, і поїхав дослужувати тих шість років. Їхав він день і ніч, і ще день, а потім, як засвітив увечері місяць, він подумав: «Ще трохи буду їхати, поки зможу, а потім десь на поли відпочину. Коня пустю пасти, а сам трохи ляжу».
І пристав до него ввечір якийсь подорожній, поганенько вбраний, такий собі цуравий, біднявий. І пішов разом з ним, і почав йому казати:
— Будьте такі добрі, позвольте мені сісти на військового коня. Я ще ніколи не сидів на такім кони, ніколи на нім не їхав.
А він говорить:
— Не можна таке робити. Ви йдіть собі своєю дорогою і не шукайте нічого коло мене, бо таке робити не можна.
Що той просив, що той не казав, цей його від себе відганяв і коня йому не давав. Та нарешті вздрів, що він так файно просить, і говорить:
— Добре, я буду вести коня, а ви сідайте та трохи їдьте, аби ви не казали, що я не хотів вам позволити на військовім кони їхати.
Тоді той сів на коня та як потиснув його шпорнами, кінь скочив, вирвався, і той поїхав геть. А солдат зачав бічи за конем. Але де він годен коня догнати!
А той проїхав зо два-три кілометри і подумав: «Він чесний чоловік, чесно служить. Коня військового він мені не давав, я ледве впросився сісти під’їхати. Я йому коня лишаю».
А там була якась хата стара, якась господарка. Все там було зруйноване, побите. Той прив’язав коня до якогось там пруття і думає: «Він собі коня тут найде». Та й пішов.
І не помітив він, що коло тої давньої хати була керниця, накрита гіллям, і він упав у ту керницю. Той, що просив коня, упав у керницю.
А солдат побачив свого коня і думає: «Добре, що найшовся кінь. Але якби тебе найшов, я би тобі зараз показав, як на військового коня сідати». Прийшов він до коня, погладив його, віддихався, поправив сідло, і пустився в дорогу. Коли чує, а то хтось кричить ніби з-під землі. Він став, прислухався. А той з керниці просить:
— Чуєш, чоловіче, будь добрий, подай допомогу, витягни мене з керниці.
Він питає:
— Та як ти туди попав? І хто ти такий?
— Та це я, той, що в тебе коня брав.
— Та я, — каже, — чим тебе буду тягнути, як ти так глибоко? Я не маю ні воловода, ні ланца — нічого.
— А ти, — каже, — возьми від коня попруги, ті, що сідло присиляєш до коня.
— Ти ж говорив, що ніколи не видів військового коня. А відки ти знаєш, що де стоїть коло сідла?
«Ну, — думає, — це якийсь добрий. Ще ліпше знає про коня, як я. Він лиш придурювався». Взяв він то від сідла, подав тому у керницю і його витягнув. А той йому починає дякувати.
— Я думав, — каже, — що загину в тій керниці. А цей йому відти й відти по морді.
— Це тобі за то, що ти мене так обдурив. Та сів на коня й поїхав.
Приїхав він у свою частину, замельдувався і пішов далі в свою роту служити. А через пару днів викликає його начальник. Закликає до себе в кабінет і говорить:
— А тепер ти мені скажи, як відбув свій урльоп. А він каже:
— Все відбув, як належиться. Було добре і тут, і дома, все в мене добре.
— А ти, — каже, — мені розкажи все по порядку. Як ти їхав туди, як ти їхав відти?
Цей почав йому оповідати, і нічого не пропустив, усе розказував, як було, і те сказав, як він того ударив два рази по морді, коли витягнув його з керниці. А начальник гекнув та й каже:
— То ти мене самого вдарив. Бо ти був чесний чоловік і чесний солдат, і чесно виконував свій обов’язок. А я хотів тебе провірити.
І він йому ще сказав, що лишив у лісника дівчину і має з нею одружитися. І тоді начальник сказав так:
— Ми тобі цих шість років даруємо. Іди, — каже, — до лісника, женися і щасливо живи.