Українські народні казки

Пригоди солдата

Українська народна казка Покуття

Колись, у давні часи, як ще служили у війську по дванадцять років, у одному селі жив багатий чоловік. В него був лиш оден син. Дуже того не хотів багач, але мусив віддати свого сина на дванадцять років служити. Пішов хлопець до війська і служив там, а тато почав пити, гуляти, байдикувати. Робити не хотів. І свою господарку майже до кінця пропив і прогуляв. А хлопець про то нічого не знав, він служив при війську.

А колись не було, як зараз, що можна написати чи поговорити по телефону. Аж тоді міг усе знати, як прийшов додому.

А служив хлопець чесно, всі його там любили, подобався він усім. І як прослужив він шість років, його відпустили додому на урльоп. Дали йому коня, дали шаблю, дали новий мундир і сказали:

— Їдь щасливо. Відгуляєш цей урльоп, а тоді прийдеш і будеш дослужувати.

Він їхав, і не було прямої дороги. Щоби скорше доїхати, він більше їхав навпростець. І заїхав він у ліс, і там його захопила ніч. Приїхав він до лісникової хати і думає: «Я тут заночую». Постукав, відти відозвалися:

— Я не можу нікого пускати, бо господаря нема дома. А він зачав просити:

— Ви мене пустіть лиш тіко в двір, аби я в загороді переспав, не бійтеся, я вам нічого не зроблю. Я дуже трудний з дороги.

А дома була тіко одна лісникова дочка. Вона подумала: «Чоловіка з дороги треба прийняти». І вийшла, пустила його в подвір’я. Повела його в стайню і там дала приміщення коневи, І сказала:

— І ви тут можете на сіні відпочити.

Він трудний був і скоро заснув, а вона закрилася собі в хаті. А вночі прийшли розбійники. Вони знали, що господаря нема дома, прорубали в паркані дірку і два залізли в подвір’я. Вони виломили двері, увійшли до хати, збудили дівчину і сказали, аби вона давала гроші. Вона зразу сильно напудилася, бо не сподівалася цего. Вона не зрозуміла, чи це той солдат, якого вона приймила, чи якісь інші. Коли трошки прийшла до себе, побачила, що це розбійники. І думає: «Як би піти до того солдата і розбудити його? Може, би він мені чимось поміг».

І говорить вона їм:

— Добре, я зараз принесу вам гроші. Ті, що я знаю про них. А може, більше де є, але я про них не знаю. Мушу шукати, а ці, що знаю, я вам принесу.

Вони не мали її чого боятися, бо їх за парканом ще десять було.

Приходить вона до стайні і будить солдата. Розбудила і тихо розказала йому, що така й така справа.

—...Прийшли якісь два бандити і вимагають грошей. Що ми маєм робити?

Він думає: «Як два, то я з ними справлюся». Він молодий, справний до цего. Бере він шаблю. Приходить і зразу повідрубував тим двом голови. Вони зовсім не сподівалися цего. Він думає: «Їх повинно тут бути більше». Вийшов надвір, дивиться, а в паркані дірка. Чує, вони там шепочуться. Він сказав упівголоса:

— Ходіть ще два.

Два хлопи влізли, оден наперед, а другий за ним. І не зрозуміли вони в темноті, що то не їхній. А він веде їх до хати і повідрубував їм голови, і так він їх кликав і відрубував їм голови, аж поки за парканом не лишився тіко оден, послідній.

А той послідній був дуже грубий, і він не міг у ту дірку залізти. Він думав про своїх товаришів: «Що вони там роблять?» І пробував він залізти — не може. І запхав у ту дірку руку, а солдат надійшов та й раз, і відрубав йому шаблею руку, і розбійник уздрів, що тут нема чого дочікувати. І він утік без руки.

Вони з дівчиною взяли ті трупи й повідрубувані голови, повідтягували їх набік і сіли відпочити. А рано приїхали тато з мамою, і дочка їм усе розказала. І батьки були дуже вдячні, що солдат врятував їх дочку і всю їх господарку. І сказали вони йому, що як він має бажання, то може відбути свій урльоп у них. І як хоче, то навіть може бути їх зятем. А дівчина їхня була вродлива, файна, та й він був непоганий. Він був не проти, але сказав їм, що мусить піти додому і відвідати своїх родичів, що там у них є велика господарка. І побув він у них пару днів, і вони його вирядили.

— Їдь щасливо додому і повертай до нас. І якщо дома не так, як ти собі гадаєш (за такі довгі роки могло щось змінитися), то приходь до нас і можеш у нас провести весь урльоп.

Він поїхав. Приїхав додому, а дома нема вже ні тої хати, що була, ні тої господарки. А є маленька хатка. Він зайшов досередини, а там сидить на печі його мама і плаче. А якийсь чоловік без руки лежить на земли. Він пізнав маму і питає:

— Що сталося? Де все поділося? А вона каже:

— Ади, це тато. Як ти пішов до війська, тато зачав пити й гуляти. Пропив, де що було. А три дні тому прийшов додому без руки, і лежить слабий, і нема вже на що дивитися.

І він зрозумів, що це він свому татові руку відрубав, що його тато керував бандою розбійників. І він все розказав мамі. А батькови сказав:

— Якщо ти все пропив, промарнував і пішов у розбійники, то я маму забираю з собою, а ти собі шукай ліку.

І він його лишив там, а маму забрав з собою і вернувся до тих людей, де він був, до того лісника. І їм все розказав.

— Як таке сталося, то ви маму лишайте у нас, а сами йдіть дослужуйте, і як прийдете відти, тоді будем рішати.

І він уже рішив там женитися, і попрощався він з ними, і поїхав дослужувати тих шість років. Їхав він день і ніч, і ще день, а потім, як засвітив увечері місяць, він подумав: «Ще трохи буду їхати, поки зможу, а потім десь на поли відпочину. Коня пустю пасти, а сам трохи ляжу».

І пристав до него ввечір якийсь подорожній, поганенько вбраний, такий собі цуравий, біднявий. І пішов разом з ним, і почав йому казати:

— Будьте такі добрі, позвольте мені сісти на військового коня. Я ще ніколи не сидів на такім кони, ніколи на нім не їхав.

А він говорить:

— Не можна таке робити. Ви йдіть собі своєю дорогою і не шукайте нічого коло мене, бо таке робити не можна.

Що той просив, що той не казав, цей його від себе відганяв і коня йому не давав. Та нарешті вздрів, що він так файно просить, і говорить:

— Добре, я буду вести коня, а ви сідайте та трохи їдьте, аби ви не казали, що я не хотів вам позволити на військовім кони їхати.

Тоді той сів на коня та як потиснув його шпорнами, кінь скочив, вирвався, і той поїхав геть. А солдат зачав бічи за конем. Але де він годен коня догнати!

А той проїхав зо два-три кілометри і подумав: «Він чесний чоловік, чесно служить. Коня військового він мені не давав, я ледве впросився сісти під’їхати. Я йому коня лишаю».

А там була якась хата стара, якась господарка. Все там було зруйноване, побите. Той прив’язав коня до якогось там пруття і думає: «Він собі коня тут найде». Та й пішов.

І не помітив він, що коло тої давньої хати була керниця, накрита гіллям, і він упав у ту керницю. Той, що просив коня, упав у керницю.

А солдат побачив свого коня і думає: «Добре, що найшовся кінь. Але якби тебе найшов, я би тобі зараз показав, як на військового коня сідати». Прийшов він до коня, погладив його, віддихався, поправив сідло, і пустився в дорогу. Коли чує, а то хтось кричить ніби з-під землі. Він став, прислухався. А той з керниці просить:

— Чуєш, чоловіче, будь добрий, подай допомогу, витягни мене з керниці.

Він питає:

— Та як ти туди попав? І хто ти такий?

— Та це я, той, що в тебе коня брав.

— Та я, — каже, — чим тебе буду тягнути, як ти так глибоко? Я не маю ні воловода, ні ланца — нічого.

— А ти, — каже, — возьми від коня попруги, ті, що сідло присиляєш до коня.

— Ти ж говорив, що ніколи не видів військового коня. А відки ти знаєш, що де стоїть коло сідла?

«Ну, — думає, — це якийсь добрий. Ще ліпше знає про коня, як я. Він лиш придурювався». Взяв він то від сідла, подав тому у керницю і його витягнув. А той йому починає дякувати.

— Я думав, — каже, — що загину в тій керниці. А цей йому відти й відти по морді.

— Це тобі за то, що ти мене так обдурив. Та сів на коня й поїхав.

Приїхав він у свою частину, замельдувався і пішов далі в свою роту служити. А через пару днів викликає його начальник. Закликає до себе в кабінет і говорить:

— А тепер ти мені скажи, як відбув свій урльоп. А він каже:

— Все відбув, як належиться. Було добре і тут, і дома, все в мене добре.

— А ти, — каже, — мені розкажи все по порядку. Як ти їхав туди, як ти їхав відти?

Цей почав йому оповідати, і нічого не пропустив, усе розказував, як було, і те сказав, як він того ударив два рази по морді, коли витягнув його з керниці. А начальник гекнув та й каже:

— То ти мене самого вдарив. Бо ти був чесний чоловік і чесний солдат, і чесно виконував свій обов’язок. А я хотів тебе провірити.

І він йому ще сказав, що лишив у лісника дівчину і має з нею одружитися. І тоді начальник сказав так:

— Ми тобі цих шість років даруємо. Іди, — каже, — до лісника, женися і щасливо живи.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Снятин, Снятинського району, Івано-Франківської області
2 листопада 1986 року
Оповідач: Козьмик Василь Тодорович (1930)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Пригоди солдата

Українська народна казка Покуття

Був солдат, служив у війську. А колись служили у війську по двадцять і п’ять років. Відслужив він двадцять і п’ять рік в армії та й іде додому. Повернув до одних людей, аби відпочити й повечеряти. Дали йому їсти, та й він розказує, як в армії був. Він за своє, а ґазди за своє говорять. Подивився у вікно, а там файні хати. Там пани сиділи. Солдат питає:

— Що там, ґаздо, за покої такі? Хто там жиє? А ґазда каже:

— Ніхто не жиє в тих покоях — ані ґазда, ані пан. Був дуже великий пан, і він то збудував.

— А чого сидить у старих покоях, як він нові збудував? Каже ґазда:

— Не можна в тих покоях сидіти, бо там завелися дідьки. Хто туди йде ночувати, то лиш кости з него зостаються. Дідьки поїдають людей. Уже й святили тут, і ніщо не помагає, і ніхто там не жиє.

Солдат каже:

— Ану закличте мені того купця. Я їх вижену, тих дідьків. Я за двадцять і п’ять років не одно перевидів в армії — і зле, і добре. І я нічого не боюся. Я їх вижену з хати.

Пішов ґазда, закликав того купця. Каже купцеви:

— Тут прийшов такий, що вижене з хати дідьків. Прийшов купець, а солдат каже:

— Я їх вижену відти.

— Кілько людей тут уже пропало, і тебе з’їдять дідьки. Не йди туди.

— Мене не з’їдять.

— Ну, як так, то ночуй. Але мені шкода тебе.

Солдат йому:

— Дайте мені свічок і горіхів. Дайте мені з килу риби і я піду ночувати.

Купець каже йому:

— Я не запам’ятаю, що тобі і кілько дати. Іди до склепу, і я йду з тобою. Бери собі, чого тобі треба і кілько треба. А я заплачу.

Пішли вони оба до склепу. Солдат взяв собі то, що йому треба було, а купець заплатив. І повів його купець до тих покоїв, отворив, і солдат уже ночує там. Засвітив свічки, сів собі за стіл і їсть горіхи. Година за годиною, та й вже опівночі. Щось кричить, гримить і гупає. То вже поприходили дідьки. Та й оден через поріг, подивився до хати, а там свічки горять і сидить чоловік за столом. Той вернувся та й каже:

— Мой, хлопці, ходіть сюди, тут є чоловік, зараз будемо їсти. Повбігали вони до хати та й до того солдата.

— Ти що тут робиш?

— Їм горіхи, — каже солдат.

Свічки горять, а він їсть горіхи. Та й ще має залізні кульки. Дідьки кажуть:

— Дай нам горіхів. А він каже:

— Нате.

Та й дав їм кульок залізних. Вони взяли ті кульки в писок, але не можуть розкусити. Та й кажуть:

— Мой, та ти такі горіхи їш. А ми не годні розкусити. Ти моцний, як ти так горіхи їш.

Він з одним балакає, з старшим, а навколо ціла купа їх обступила. І каже йому той старший:

— Ти можеш так камінь здушити, щоби з него попіл був або вода капала?

А солдат:

— Можу, але вперед ти здуши, аби я видів, як то душити. Тоді й я буду душити.

Той узяв камінь та як здушив, то мука зробилася з каменя. Та й каже дідько, би й солдат так душив камінь. Солдат йому:

— Добре.

Взяв рибу, та як здушив її, то аж вода потекла з неї. Видять дідьки, що він моцний, цей солдат. Каже їм:

— Я чув, що ви можете перемінятися на маленьких мух або комарів. Це правда?

А вони йому:

— Правда, ми можемо перемінятися на маленьких.

— Ану перетворіться.

І як була їх повна зала, так і перетворилися всі на мух. А він мав ранець. Отворив його і каже:

— Ану залітайте всі в цей ранець.

І вони позалітали всі, оден другого тручачи. Позалітали, а він замкнув і зашнурував їх там. Поставив, ліг собі на лужко й спить. Рано купець устає, посилає людей.

— Ідіть зберіть кості.

Вони приходять до тих покоїв, а солдат спить. Живий, нічого його не з’їло. Пішли вони до того купця та й кажуть:

— Він живий, спить. Його нічого не з’їло. Купець приходить — той живий.

— Не було, — каже, — нікого?

— Та як не було? Були дідьки.

— А чого не з’їли тебе?

— Ходіть, — каже, — я вам покажу. Узяв той ранець та й показує купцеви.

— Вони всі тут.

— Та як «тут»?

— Перемінилися на мух і залетіли в мій ранець. Питає купець:

— А що будем з цим робити? А солдат йому:

— Тут є десь кузня, в цім місті?

— Є.

— Ходім, — каже, — до кузні.

Бере свій ранець і йде з купцем до кузні. Прийшли туди, а там ковалі. Він поставив свій ранець на ковадло і каже:

— Хлопці, бийте цей ранець молотами по-ковальськи. Я вам заплачу. Ковалі молотами б’ють, а ті кричать у ранці:

— Даруй життя! Просять, би пустив їх:

— ...Ми тобі таке дамо, що будеш усе життя з того жити, лишень нас пусти. Ціле життя робити не будеш і будеш мати все.

Каже він:

— Добре, най буде.

І пускає їх з того ранця. Але не пускає всіх за раз, а по одному. Пустив їх по одному, а найстаршого лишив у тім ранці. І каже:

— Ідіть принесіть мені той подарунок, що маєте дати. Тоді пущу вам цего старшого. А не принесете, то буду бити його, доки не вб’ю.

Побіг оден та й приніс йому подарунок — сумку. Він дивиться, а та сумка порожня.

— То ви мені такий подарунок принесли? То ж порожнє. Я б’ю вашого старшого далі.

Він б’є далі. А старший з того ранця каже:

— Ти не дивися, що вона порожня. То чародійна сумка. Що загадаєш, то в ній буде. Подивишся в сумку, а воно там уже є.

Він вийшов надвір і каже:

— Тут мені має бути десять літер горівки.

Подивився до тої сумки — є горівка. Вніс її до кузні й каже:

— Це вам, хлопці, за то, що ви били дідьків. А старший дідько каже йому з ранця:

— Як ти захочеш, щоб тобі щось залетіло в сумку, то тобі й залетить.

Він пішов надвір і сказав, щоб йому в ту сумку залетів горобець. І горобець залетів. То була справді чародійна сумка. Він зайшов до кузні і пустив того старшого дідька. І сказав дідько:

— Ми вже ніколи сюди не прийдемо — будемо десятою дорогою обходити цей будинок.

З тиждень робив солдат у тих покоях забаву. А відтак купець перейшов у ті покої мешкати. Солдат збирається йти додому, купець дає йому срібла, золота. А він каже:

— Мені ніц не треба. Я все маю.

Бо він має ту сумку, що все може з неї мати. Каже йому купець, тому солдатови:

— Не йди ніде, живи з нами. Женись і будеш тут жити паном, як я. Я тобі кривди не зроблю.

А солдат йому:

— Я не можу, я мушу йти додому. Я маю тата й маму. Не знаю, чи вони там живі.

Подякував солдат за все, взяв сумку і пішов додому. Та й трохи побув дома, оженився та й ґаздує собі. Має жінку, має діти.

Трохи пожив той солдат та й має вже вмирати. Такий слабий, що слабий. Уже нема йому виходу. Вже й доктор прийшов — нічого не помагає. Лежить він на лужку, пообзирався, а Смерть уже коло него. Каже він Смерти:

— Лиши мені життя хоч на три роки, бо ще діти малі. Най би діти підросли.

А вона йому:

— Не можу лишити навіть на три дни. Я від бога прислана: тебе лишу, другого лишу, то з чого жити буду?

Солдат каже їй так:

— Іди в ліс на три роки, гризи дуби, корчуй пеньки, то якось будеш жити.

А Смерть не хоче його лишити. То він узяв тоту сумку та й каже їй:

— Залазь сюди!

Смерть залізла, бо мусіла залізти — то мусово було. Замкнув він її, зашнурував у тій сумці та й б’є її там. А вона кричить:

— Пусти мене! Я вже піду в ліс на три роки, лиш пусти мене.

А він десь би втопив її, десь кинув би, але шкода йому тої сумки.

— Аби-с, — каже, — мене не здурила.

— Нє, не здурю, піду в ліс на три роки дуби гризти.

Він пустив її, і вона пішла в ліс на три роки. Йому стало легше, вже здоровий став. І не слабує, нічого, добре йому вже жиється. Подружив він діти. Вже й три роки минуло, і Смерть знов приходить до него. А він ще не хоче вмирати. Добре йому жиється. Каже:

— Я двадцять і п’ять років служив, я ще не нажився. А Смерть:

— Вже пройшло три роки. Тепер, — каже, — ходи. А він їй:

— Як то вмирати без уставу? Я був в армії, то начальник все пояснював, як що робити. Все по уставу робилося. А тут бери вмирай. Як умирати без уставу? Іди, принеси мені трунву, розкажи, як то вмирати, як що робити.

— Добре, принесу, — каже Смерть.

Та й пішла і принесла велику трунву. У ній скоби залізні. Файну трунву принесла. Та й тоді каже йому:

— Вмирай, солдате. А він їй:

— Ану покажи мені, як умирати. Чи лягати, чи сідати? Покажи, як то робити. Залазь у трунву.

Смерть узяла лягла в трунву, склала руки та й каже:

— Так-о, солдате, так-о.

Показує йому, як то лежати в трунві. А він лишень узяв віко і закрив її в трунві. Позабивав добре, поклав на фіру, завіз на гору і пустив її з тої гори з трунвою в річку.

Як пустив він її у воду, то вже жив, скілько хотів, і ніхто більше не вмирав. А Смерть пливла й пливла з тою трунвою в річці. Але був дощ великий, повінь, вода бистро погнала та й ту трунву розбило в воді. Але вже за кільканадцять років. Смерть вилізла з води. Ввійшла в село, але вже до солдата не йде, а душить інших людей, але так, щоб солдат не знав. А солдат жив, скілько хотів. І все мав.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Пробабин, Городенківського району, Івано-Франківської області
18 лютого 1989 року
Оповідач: Дуб’як Катерина Дмитрівна (1908 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.