Українські народні казки

Пригоди царського міністра

Українська народна казка Гуцульщини

Мав ґазда двоє дітей, хлопця і дівчину. Діти викішив *, діти повиростали. Пішли діти в школу і добре вчилися. Але дівчина вчилася краще за хлопця. Повиростали вони. І дівчина вивчилася у великих школах. Покликали хлопця до бранки *. А донька якраз вийшла з шкіл. Та й каже вона:

— Я би пішла до війська за брата Василя. Кажуть тато з мамою:

— Іди.

Дівчина підстриглася, як хлопець, і намість брата пішла до війська. А попала служити в столичне місто. Там вмундурували її на жовніра, і був той жовнір такий файний, що в столиці кращого не було.

У неділю рано іде жовнір у столичнім місті на шпацір. А цар зі своєю донькою на шпацір іде. Розминулися вони. Пройшов ще трохи і вертає назад, а цар з дочкою теж вертаються. І ще раз стрічаються.

— Тату, що це за жовнір?

— Це, — каже, — наш, у нашій столиці служить.

— Тату, це такий файний жовнір, я би пішла за него.

— Та що ти, донько? Та це жовнір-селянин. Я тебе дам за міністра.

— Ні, тату, такого файного міністра нема. Я хочу йти за цего жовніра.

І цар погодився.

Закликав цар того жовніра до себе. Той приходить.

— Що ви мене кликали?

— Я тебе кликав, бо ти вдався моїй доньці. Будеш брати мою доньку і зразу станеш міністром.

— Добре, я возьму вашу доньку за жінку, — каже жовнір. Зробив цар весілля і поклав свого зятя на старшого міністра. І живуть собі міністр із жінкою. Але його жінка дуже скоро довідалася, що це не чоловік, а жінка, та як вона сама. І свого «чоловіка» не схотіла. І сказала:

— Тату, я із своїм чоловіком жити не буду. Виженіть його геть із столиці, бо мені його не треба. Я собі піду за другого міністра.

— У тебе такий файний чоловік. Я це не зроблю, щоби я його вигнав.

А донька своє:

— Я вас прошу, щоби його в столиці не було.

— Добре, — сказав цар, — я кудись його вишлю.

— Зятю, іди принеси мені води цілущої, живущої і видющої.

— Най буде, — сказав зять.

Він пішов до церкви, взяв з дванадцяти опаратів * шовкових ниток і взяв дванадцять зерен пшениці. І пішов у великий ліс Дивиться, сидить чорт на пні. І питається чорт:

— Куди ви йдете? Каже царський зять:

— Мені треба води цілущої, живущої й видющої.

— Не йдіть далі, бо ви мене печете. Стійте тут, я вам принесу, — сказав чорт.

Царський зять зачекав. Приносить чорт воду в трьох фляшечках. Царський зять узяв ті фляшки й пішов до царя.

— Ти прийшов, зятю?

— Прийшов.

— Приніс воду?

— Приніс.

— Я маю тут песя *. Порубаю його на кавалки. Якщо воно зцілиться, ожиє й забреше, то добре, а як ні, то я тебе, зятю, розстрілю.

Цар узяв сокиру і порубав песя на малі кусочки. Тоді взяв воду цілущу, склав ті кусочки — песя зцілилося. Капнув йому в рот води живущої, водою видющою помастив очі — песя ожило, побігло і зачало гавкати. Цар кличе доньку до себе.

— Донько, — каже, — я не можу вбити твого чоловіка, а мого міністра. Він приніс таку воду — цілущу, живущу й видющу, — що я порубав щеня на кавалки, а щеня зцілилося й гавкає.

Донька сказала:

— Ні, тату. Хоть пускайте його додому, а хоть розстрільте. Цар кличе знов свого зятя.

— Зятю, — каже, — іди до Чорного царя на другу державу і принеси мені від него касу з грішми. Як не принесеш, не вертайся.

— Та піду, — каже. І пішов зять.

Іде він дорогою, а коло дороги дванадцять млинів мелють муку. Підходить царський міністер до тих млинів. Виходить на дорогу Дідо Мельник.

— Добрий день.

— Добрий день. Ти куди йдеш?

— Іду до Чорного царя на другу державу. По касу. Каже Дідо Мельник:

— І я піду з тобою. Лиш най попоїм.

Дванадцять млинів мололи муку з кукурудзів. Дідо Мельник зварив кулешу з муки, що дванадцять млинів намололи, і за раз із’їв. І тоді пішли обидва.

Ідуть вони, знов здибають чоловіка на дорозі. У дванадцяти кожухах.

— Добрий день!

— Добрий день, — відповідає Дідо в дванадцяти кожухах. — Куди ви йдете, хлопці?

— Йдемо на другу державу, до Чорного царя по касу.

— І я йду з вами. Уже їх три.

Ідуть вони далі дорогою. І стрічають знов чоловіка. І ланци * в него навхрест на грудях. Питається Дідо в ланцах:

— Куди ви, хлопці, йдете?

— Йдемо до Чорного царя по касу.

— І я йду з вами. Уже їх є чотири.

Приходять на границю. Міністер наперед, а ті за ним. Перейшли границю, і ніхто їх не спирав. Приходять до самої столиці, до Чорного царя. Коло столиці сперли їх пости.

— Куди, хлопці?

— Йдемо до царя по касу.

Пости дали цареви знати:

— Міністер із другої держави іде до вас по касу. Цар каже:

— Пропускайте.

Пости пропустили. Питається цар у міністра:

— Що ви хочете?

— Ми прийшли до вас по касу, — говорить міністер з другої держави.

— Дам, але завтра. Мусите ночувати в мене, — каже цар. Кличе цар ключника.

— Пусти цих чотирьох у ту залізну кімнату.

Ключник їх запустив, замкнув і запалив піч. Залізо розігрілося, будуть вони вже горіти. Каже царський міністер:

— Отут, хлопці, гинемо.

А Дідо у дванадцятьох кожухах як потис кожухами, залізна кімната стала студена. Кличе цар ключника.

— Іди вимети з тих людей попіл.

Ключник утворив двері, а ті чотири виходять. Ключник із страху перевернувся.

Входять вони до царя. Каже міністер:

— Давайте касу, бо ми йдемо.

— Дам, але з’їжте дванадцять волів і двіста кил * хліба. Тоді возьмете касу.

Дідо Мельник сказав цареви:

— Давай то все сюда.

Укроїв Дідо тим трьом по півхліба, а самий з’їв дванадцять волів і двіста кил хліба. І сказав цар:

— Беріть собі, хлопці, касу.

Дідо в ланцах переверг ланци на касу, узяв на плечі, і пішли вони з касою. А цар дивиться та й каже:

— Най беруть касу, бо з цими не витримав би я. Бо що за студений, а що за їдець, а що за силач. За три дні по державі моїй було би, Геть би мене об’їли.

Приходять міністер з цими трьома на роздоріжжя. Каже Дідо в дванадцяти кожухах цему Дідови Мельникови:

— Я йду в цю дорогу, а ти йди в ту. А тому Дідови в ланцюгах каже:

— Неси касу міністрови аж до столиці.

І на роздоріжжі розійшлися. Міністер пішов з Дідом у ланцах, що касу ніс. Каже Дідо в ланцах міністрови:

— Я страшно зголоднів. Тут є хатина. В ній живе баба-чарівниця. На тобі оден червоний і купи в тої баби оден хліб.

Міністер узяв червоний і входить у хату до баби. Баби нема в хаті, а дванадцятеро хліба стоять на столі. Міністер поклав червоний на стіл, оден хліб у руки й пішов. Розкроїв хліб наполовині, дав половину Дідови у ланцах, а половину собі взяв. З’їли по півхліба. А баба-чарівниця приходить у свою хатину. Дивиться, на столі оден червоний і одного хліба нема. І баба-чарівниця закляла: «Як брала жінка, аби перевелася на чоловіка, а як брав чоловік, аби перевівся на жінку». І поки міністер дійшов до царя, він став чоловіком. Він сам учув, що став чоловіком.

Прийшли вони обидва до столиці з касою. Міністер каже:

— Ідім помалу, щоб ми прийшли до столиці надвечір. Приходять вони поволі вечером до столиці. Пости не спирають, бо це свій міністер. Прийшли перед столиці. Дідо в ланцах касу як поклав на землю, вся столиця задзвонила. Каже цар:

— Що це вся столиця задзвонила? Міністер входить до царя.

— Ти прийшов, зятю?

— Прийшов.

— Приніс касу?

— Приніс.

Цар пішов подивився — є каса. Кличе цар свою доньку. Каже доньці:

— Як такого чоловіка розстрілити, як є вода цілуща й живуща, і ми ніколи не вмремо. І приніс нам стілько грошей. Не можу я його розстрілити.

А донька каже:

— Ні, тату. Завтра рано розстріляйте його. Мені його не треба. Кличе цар знов зятя.

— Зятю, такі я тобі давав тяжкі завдання, щоби ти не вернувся. А ти вернувся, то завтра рано тебе розстрілюємо.

Каже зять цареви:

— Тату, ну що зробимо? Розстрілюйте, але най іду цего вечора з жінкою переспати.

Цар кличе свою доньку.

— Хоче твій чоловік перед смертю сеї ночі з тобою переспати у твоїй кімнаті.

— Та най іде, — каже дочка. — Буде спати.

Цар подумав: «Він може вбити сам себе і жінку». І дав три вартових, щоб за ним дивилися. А міністер дуже вмучився в дорозі і скоро заснув. А вона була коло него і побачила, що він перевівся з жінки на чоловіка. І вона тих вартових із свої кімнати вигнала.

Зварила вона вечерю, будить чоловіка.

— Сідаймо їсти.

Внесла вона вина, внесла горівки. Дуже жінка втішилася, стала гонорна, що має доброго чоловіка. Повечеряли і лягли спати.

Рано встає царська донька, а кати вже під дверми. Вона їх питається:

— Що ви хотіли?

— Цар приказав, би ми стратили вашого чоловіка. Каже царська донька:

— Вийдіть мені з хати! Ви прийшли мені чоловіка стріляти? Ідіть, би я вас не виділа, бо я вас зараз вистріляю самих.

Приходить донька до царя.

— Тату, — каже, — ви несовісні. Ви катів прислали мого чоловіка стріляти? Такого файного, гонорового? Ви вже не будете царем.

Та здоймає донька з царя коруну і кладе на свого чоловіка. А чоловік сказав:

— Ні, жінко. Поки тато жиє, най царює. А як тато помре, тоді буде видно.

І поклав зять коруну на царя.

Цар дуже втішився, що донька вже жиє з чоловіком. І з тої утіхи цар зробив великі гості. І я на тих гостях був. І набувався з гостями цілу добу. Цареви й царським дітям усі гості красно подякували, і я так само. Най усі разом жиють здорові. Та й сів я на столець, та й байці конець.

Походження та примітки

* Ви́кішити — виростити.

* Бра́нка — набір новобранців до війська.

* Опара́т — верхнє вбрання священика, яке вдягається під час богослужіння.

* Песя́ — щеня.

* Ланц — ланцюг.

* Ки́ла — центнер.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Річка (хутір Фейлики), Косівського району, Івано-Франківської області
2 грудня 1985 року
Оповідач: Григорчук Василь Михайлович (1919 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також