Українські народні казки

Пригоди царського сина

Українська народна казка Гуцульщини

Був цар та й мав одного хлопця. Та й хотів на того хлопця урядовання передати. А хлопець каже: — Тату, я не переберу урядовання, поки не побачу світ. Цар сказав:

— То йди в світ, я тобі дозволяю.

Пішов той хлопець у другу державу, а там у царя билися за царську дівчину. Він думає: «Ану й я піду туди». Прийшов він, а там багато таких, як він, зійшлося. Він питає:

— Ну, як мемо воювати? Давайте я стану на дверях, а ви йдіть на мене по одному. А як звоюєте мене, другого поставите на дверях замість мене.

І він перевоював усіх. І підійшов його стрий. А він не хотів йому шию стинати, а лиш руку шаблею вдарив. Той скричав, що вже по всему. А царський син пішов собі на свою квартиру та й відпочиває. А дівчина того другого царя посилає д’ него свою нанашку. І просить, аби дав свою адресу. А він не хотів дати адресу, але за то, що нанашка прийшла, дав їй свій золотий перстень.

А нанашка пішла до дівчини та й каже:

— Він не хотів дати свою адресу, але дав тобі свій перстень. Другої днини вона ще раз посилає до него нанашку. Приходить знов тота нанашка і знов просить, аби він дав свою адресу. А він знов не хоче дати адресу, а стяг з руки другий перстень і дав нанашці. Баба знов приходить ід’дівчині та й не каже, що їй дав, а каже, що дав дівчині. Та й віддала й другий перстень дівчині.

На третій день знов таки посилає дівчина д’нему нанашку, аби дав адресу. А він знімає з руки перстень і каже:

— Оцей перстенець дасте дівчині і скажете їй, що як вона хоче зо мною бути, то би прийшла на ту й на ту вулицю. Я там буду.

Нанашка ї’ це сказала та й дає ще й третій перстень. І сказала:

— Він сказав, би ти на тій і тій вулиці була. Він там буде. Поклала вона тоти три персні в мошеночку з пацьорок, взяла собі то на шию і пішла на ту вулицю, котру він назвав. Зустрілися вони, і він сказав ї’:

— Ти би пішла зо мною?

А вона йому сказала:

— Йо.

— Як підеш, то завтра раненько аби-с прийшла тут. Я тут буду, та й поїдемо.

Він рано виїздить конем туди, а вна його вже чекає. Він вклонився їй, вона імила його за шию, і він її підняв на коня, і вони поїхали.

Довго їхали вони конем і заїхали на полянку під ліс. І зупинилися спочити, бо змордувалися. Вона як сіла на землю, так відразу й заснула. Надлетів орел. Він побіг д’коневи, аби орел коня не сполошив. А орел увидів, що в неї щось на грудях блищить, та й ухопив то. Та й то ся урвало, і орел з тим полетів. А він побіг дивитися, де орел то пустить. Хотів то взяти. А орел надлетів над море і ту торбинку пустив. А цей що? Сів у човен та й поплив до того місця. Може, він побачить ту торбинку та й вибере з води. Усе далі, далі човном. А вітер зачав сильно віяти і займив його далеко в море. Він увидів, що вже нема жарту. А тут корабель з іншої держави йшов. Хлопець узяв хустинку на руку та й просить рятунку. Увиділи його з корабля, тоти матроси сіли в свій човен, аби йому дати рятунок. Лишень хапнули його у свій човен, а його пішов на дно.

І взяли його в другу державу. І цар тої держави узяв його до себе. І все він думав, що ж сталося з його дівчиною.

А вона встала — ні хлопця, ні коня та й ні перснів нема. Що ж сталося? Устидно їй вертатися д’татови. А на тому березі був маленький шпиталик коло порту. І вона попросилася там на роботу та й стала санітаркою. А вона була вчена, і скоро її по службі підняли вище. І подумала вона: «То замалий шпиталь. Я буду писати до інших держав, щоб мені допомогли розбудувати шпиталь великий». І написала вона до кількох держав. І прислали гроші, і шпиталь розбудовують, але грошей трохи не стало. Вона далі писала, і таки той шпиталь добудувала. І тоді пише вона до всіх держав, аби йшли подивитися, на що вони давали гроші.

Поз’їздилися всі, та й того молодого хлопця тато приїхав, цар разом з царицею. Приїхав та й заслаб. І забаг риби їсти. Пішли риболови, імили рибу та й дали на кухню. А та царська донька і за кухнею призирала. Як розпороли рибу, найшли в ній мошеночку з перснями.

Вона подивилася і пізнала то, бо вона сама ту мошеночку плела і ті персні там клала. Але не признається нікому нічого.

А мама його як глипнула, та й пізнала, що то її сина персні. Глипнула та й обімліла. Дали їй ліків, вона відійшла. Та й питають ї’:

— Що є?

А вна каже:

— Ади, це мого сина персні. Видно, вже його риба з’їла. А дівчина каже:

— Ви не гризіться, не журіться. Тут усякий народ проходить. Як щось почую про вашого сина, я зразу вам напишу.

А він жив у того царя, де його взяли, дванадцять рік. А тоді попросив він, що хоче відвідати свою родину. А той цар сказав:

— Як хочеш іти, я тебе не спираю. І плату я тобі за твою службу дам таку: за кожний рік бербеничку золота.

Наклали йому в бербениці золота, а він зверху прикрив сіллю. Та й то запечатав і відсилає в той шпиталь. Та й самий сідає на корабель і їде до того шпиталю. Як приїхав він, вона його ніби й пізнала, але не точно. А може, це й не він? Крутиться коло него, аби дізнатися, чи то він, чи ні. А він ліг спати та й у сні говорить: «Йой, Пилипінко моя, Пилипінко, де ти ся діла?» А їй було ім’я Пилипінка.

Та й тоді перебирається вона так, як він її лишив, у то саме вбрання, і приходить у його кімнату. І ніби собі газету читає. А він питає:

— Що нового в газеті?

А вона мовчить, нічого не каже. А тоді сказала:

— А ти мене не пізнаєш?

— Відки я можу пізнати?

— Я, — каже, — тота, що ти мене взяв від тата й від мами.

І тоді все порозказувала йому. І зразу написала до його мами. І приїздять його тато й мама і забирають його до себе. Та й забирають її. І тоді вона пише до свого тата: «Татку, я у тій і тій державі віддаюся. Я вас дуже прошу на весілля». І було весілля. І на цім скінчилося.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Баня-Березів, Косівського району, Івано-Франківської області
16 лютого 1986 року
Оповідач: Кицелюк Грицько Васильович (1910 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.