Українські народні казки

Пригоди царівни

Українська народна казка Гуцульщини

Був один кримінальник, засуджений на довгі роки. Сидів він у тім криміналі і кохав собі вош. І дуже мізерний зробився. Дали йому дубельтову їду. А він далі мізерний. — Чоловіче, що з тобою є, що ми дали тобі дубельтову їду, а ти не правишся, але мізернієш?

— Не можу вам сказати.

— А чому нє?

— Бо ви в мене то заберете.

— Що в тебе є такого цікавого, що ми би забрали?

— То м’ясо, що ви мені даєте дубельтово, воно все поїдає та ще й з мене кров ссе. Як я вам скажу, що то, ви мете хотіти забрати в мене.

— Нє, ми не заберемо, але хочемо знати. Каже він:

— Я маю таку вош. Відколи я в тюрмі, я викохав її таку велику, як рукавиця.

— Ану покажи, яка то вош.

Він показав — як добра рукавиця, вош.

— Що би ти хотів за цю вош?

— Аби-сте кілко давали мені грошей, я не продам. А пустите на волю — дам.

Вони ніц йому не сказали, а післали письмо до царя. «Тут у одного є така завелика вош, як рукавиця. Він хоче, аби його пустити з тюрми на волю, то дасть ту вош. Що з ним робити?» Цар відписав: «Взяти ту вош та й дати до мене, а його пустити на волю». І пустили його, а вош узяли й післали до царя.

Цар давав тій воші м’ясо, давав їй кров пити і так її укохав, що вона стала, як порося. І сказав тоді цар зарізати її і з тої шкіри вшити доньці черевики. І швець ушив ті черевики. Тоді дав цар у газети: «Хто вгадає, з чого в мої дочки черевики, озме собі її за жінку».

Посходилися царі, аби вгадувати. Зійшлися й інші женихи, і різні хлопи. І вгадували від рання аж до передпівночі, і ніхто не міг вгадати. Передпівночі входить пан і обзирає ті черевики. Дивиться та й каже:

— Ну що? Такої шкіри не кімую. Хіба з воші.

— Так, з воші, — сказав цар.

А той пан каже:

— За рік у цій годині я прийду вінчатися. І пішов.

Рано встає царська донька і думає: «Що це за князь, що має прийти за рік упівночі?» Сперлася вона на пліт та й думає. А недалеко кінь пасе, такий бідований, такий паршивий, бубавий. Та й проговорив той кінь до царської доньки:

— Що так думаєш та й плачеш? А вона каже:

— Що ти мені поможеш, конику?

— А може, поможу?

— А що поможеш?

— Скажи татови, най мене дасть тобі в віно. І такий би дав мені обхід, щоби я за рік дістав таку силу, що я маю мати.

І пішла вона до тата, до царя.

— Тату, нічого в вас не хочу, лиш дайте мені цего коня паршивого.

— Та донько моя файна, дитино моя, генде є стадо коней. Вибирай собі, котрий найкращий, не паршивого такого.

— Ні, тату, дорогих коней не хочу. Я хочу найдешевшого.

— Донько, ти думаєш, що ти в мене не вартуєш ліпшого коня, лиш паршивого? Але як ти так хоч’, дам тобі його.

— Добре, тату, але дайте уланів, аби його обходили, аби він дістав силу.

Так ті улани паршивого коня футрують! А чухають руками, не щітками. І так пуцували його півроку. У піврік приходить царська донька т’коневи і питається:

— Конику, маєш уже силу чи нє?

— Маю ще лиш половину сили. Футруй ще ліпше, аби я дістав до року всю свою силу. Тоді тебе вирятую.

Вже скоро минає рік, йде донька питати коника:

— Конику мій, маєш силу чи нє?

— Маю. Тепер буду тебе рятувати. Але купи собі хлопське убрання. Купила вона хлопське шмаття і поклала собі в течку. Приходить до коня.

— Конику мій дорогий, вже-м купила.

Пройшов рік, і цар собі закликав гості, бо донька віддається. А не знає, за кого. Приходить одинадцята година, чують, музика йде. І їдуть два вози, по штири коні в однім возі. Приходять бояри. Каже князь:

— Ну ми прийшли. Ви готові до вінчання? Цар каже:

— Готові.

Баювалися до півночі. І каже їй князь:

— Ходи з нами, сідай на фіру.

— Нє, — каже вона, — мені тато дав у віно коня, я хочу своїм конем їхати.

Князь незадоволений, але думає: «І так заберемо її». Сіла вона на свого коня, і рушили всі їхати. Їдуть з ними на тих двох фірах музики, грають красно. Їдуть, а кінь каже їй тихо:

— Сягай мені в ліве вухо та й бери то, що є в вусі. Помастиш тим свої очі та й меш щось видіти.

Посягнула вона коневи в ліве вухо, набрала масти і помастила нею свої очі. Подивилася, а то чорти з ріжками. Одні тягнуть, а другі сидять на возах. А та музика — чорти в бляшки б’ють. Вона злякалася. А кінь каже:

— Не бійся.

Проїхали вони ще трохи, а там такі великі доми. А кінь каже:

— Посягни мені в праве вухо і знов помасти собі очі.

Вона посягнула в праве вухо коневи, помастила собі очі, а то не доми, але бузина. Ще гірше перелякалася вона. Кінь каже:

— Не лякайся, але лягай на мене.

Лягла вона, ймилася за коня фест. Та й каже кінь:

— Тримайся добре, бо ідем у повітря.

Вони тікають, а чорти гоняться. Перелетіли границю другого царства, і чорти вже права на них не мали, лишилися.

Кінь залетів до лісу на другім царстві. А там, серед лісу, полянка. Кінь каже їй:

— Перебирайся у хлопське. Вона перебралася. А кінь каже:

— Я хочу трохи пасти, а ти лягай відпочивати, бо перестрашена. А другого царя син зібрав шкадрону уланів і йде на польовання.

І приходить до того лісу. Дивиться, прекрасний кінь пасеться. Думає: «Гі, в мого тата є різні коні, але такого красного нема. Відки цей кінь ся взяв?» Сказав він уланам обійти навколо ту поляну і того коня злапати. Приходить царський син ближче, дивиться, пан якийсь спить. Зачали зближатися, а кінь б’є ритю, не допускає до пана. Доти рятував, доки пан не збудився. Встав пан, і кінь уже нічого не каже. Прийшов царський син і звитався з цим паном. І питає:

— Що ви тут робите?

— Я пішов на польовання і зблудив.

З обличчя так виглядає царському синови, шо це жінка, а вбрана в хлопськім. Каже царський син:

— Пане дорогий, прийдіть до мене на забаву.

— Най буде, я прийду, — каже. Приходить царський син до свого тата й каже:

— Зробім забаву.

Цар зробив забаву, забавлялися до передднини. Та й каже царський син тому панови:

— Ходи, мемо спати.

— Нє, я піду, — каже, — там, де мій кінь.

— Там лужка нема.

— Дайте лужко, а як ні, то я буду спати коло коня, настоянки. Погодився царський син і дав там лужко. І ляг «пан» спати. А царський син сказав штирьом уланам:

— Ідіть звізитируйте, що то є, чи то пан, чи пані. Улани пішли — кінь не допустив.

Входить рано царський син до тих уланів і питає:

— Що то є?

А улани кажуть:

— Кінь не допустив нас.

Каже царський син свому татови:

— Ще раз робіть забаву.

Цар зробив ще раз забаву. І на другу ніч пішов спати «пан» до коня. А царський син покликав вісім гусарів і каже:

— Най вас кінь уб’є, а звізитируйте.

І пішли ті гусари, зачали коня бити. Кінь став. Тоді звізитерували, а це пані, а не пан. Рано царський син бере жіноче плаття і йде проти неї. Вийшов «пан», а царський син каже:

— Чого ти перебралася на пана, коли ти женщина?

А вона каже:

— Я мусіла.

І розказала йому все, як було. А царський син сказав:

— Правильно, бо й ми читали в газеті, щоби вгадували за черевики. Ти, — каже, — царська донька, а я син царський. Хочу взяти тебе за жінку. Пристаєш?

Вона каже:

— Най буде.

Вони звінчалися і жили чуть не рік разом. Тато йому передав царство. А другий цар учув, що тут цар молодий, і виповів йому війну. Поїхав молодий цар на війну і був там пару місяців. А його жона злягла і мала хлопчика з золотим волоссям. І написала вона листа до свого чоловіка. А чорт перечув це і поклав на полі хату, а самий перекинувся на жида. Листоноша ніс того листа, приходить ніч, і видить він, що тут є хата, та й повертає на ніч.

— Приймеш, жиде, мене на ніч?

— Прийму, — каже. — Ти змучений. Може би-с, хотів випити що?

— Ти знаєш, жиде, щоби-м випив.

— Хоч’ житнюшки, а чи сабатушки? Якої хоч’, такої тобі дам.

— Котра ліпша, ту й давай.

Та й напився листоноша і заснув мертво. А дідько узяв той лист та й читає: «Народила хлопця. Він золоте волосся має...» І дідько того листа забрав, а свого написав і поклав.

Цар прочитав того листа і написав жінці: «Що-с народила, сховай, аби ніхто не видів». Вертається листоноша і повертає знов до корчми. А корчмар знов питає:

— Що хоч’, сабатушки чи житнюшки?

Та й знов напоїв його. Та й узяв дідько лист, та й читає, що цар написав: «...Сховай, аби ніхто не видів...» А дідько того листа забрав, а другого написав: «До штирнадцяти днів спалити в терновім вогни жінку, дитину і коня — все».

Старий цар прочитав того листа і заплакав. Що синови сталося, що він написав, аби жінку спалити в терновім вогни? Дав цар прочитати невістці.

— Читай, що твій муж написав. А вона прочитала та й каже:

— Добре. Як я в чоловіка так заслужила, щоб я згоріла, то най горю. Тату мій дорогий, кладіть вогонь, великий вогонь кладіть, аби я не мучилася.

Тато наклав величезний терновий вогонь та й каже:

— Невістко, скачи в цей вогонь. А вона сказала:

— Тату мій дорогий, най я в чоловіка провинилася. А у вас я не провинилася. Позвольте, най я конем три рази об’їду вогонь.

— Невістко дорога моя, не три рази, десять раз об’їдь.

Вона взяла на коня свою дитину і поїхала. Раз об’їхала, другий раз об’їхала вогонь. А третій раз об’їхала, і ніхто не знав, де вона ся діла. Чи у вогонь скочила, чи десь утікла. І всі сказали:

— Вона точно штрикла у вогонь, бо не годна вона так утечи, аби ми не виділи.

А вона втекла. Тікала вона, тікала і дійшла до великого лісу. І поклала в лісі хатину і там жиє.

А її чоловік виграв війну і вертається додому. Тато й мама вийшли проти него, а жінки нема. Питає він:

— Тату, що є такого, що ви вийшли, мама вийшла, а жінка проти мене не вийшла?

А тато заплакав. Та й дали йому прочитати той лист. Він прочитав та й питає:

— Де ви палили її?

Тато показав, де. Він пішов, шукав, шукав у спузі — нема.

— Не може бути, щоб вона тут згоріла. З жінки, з коня і з дитини ніякої кісточки нема. То не може бути. Вона втекла, — каже, — сперед дідьків, та й сперед вас утекла.

Передав він назад на свого тата коруну і сказав:

— Тату, іду ї шукати. Найду — вернуся, не найду — пропаду.

І пішов у дорогу. І ходив він пару рік. Постарів, бороду запустив, обірвався. Іде та й іде. Підходить під один ліс. Ніч посідає. Тут ні хати, нічого в світі, аби попроситися на ніч. Іде тим лісом. Далеко-далеко світельце видко в лісі. «Іду там і пересплю». Приходить до того світла, а там хатина маленька. Стукає в двері. Виходить жінка.

— Ґаздинько, я би в вас не переспав?

— Переспите, — каже, — чому ні. Я сама всяке горе перенесла, знаю, що то є подорожній чоловік.

А з хати вийшов і хлопчик. Вона каже:

— Синочку, бери шапку на голову, бо як хтось ме видіти, що в тебе золотий волос, і до тата це дійде, тато нас знищить.

Він зрозумів, що то його жінка й син, і так утішився, що з тої втіхи вмер. А син каже:

— Мамо, мамо, чоловік подорожній вмер! Вона всипала води, відмочила його, він ожив.

— Що з тобою є, чоловіче подорожній?

— Нема нічого, — каже. — Я тебе найшов. Ти моя жінка, а я твій чоловік.

— Як ти мій чоловік? Мій чоловік був цар, а до мене прийшов жебрак. По чім ти знаєш, що я твоя жінка?

— Знаю по мому синови. Бо він золоте волосся має. А ти сказала: «Як прийде тато, то нас знищить». Видиш, я був цар, а пішов тебе шукати, і зробився з мене старець. І бог поміг, що я вас найшов. І тепер тебе не лишаю тут.

І вона врадувалася, втішилася. Та й син втішився. Другий день пішла з ним до фрізіера, підстригла його, поголила. Файне вбрання йому купила. Він повідомив свого тата. Тато врадувався, і з музикою вийшли проти них. Приймили їх, і тато сказав:

— Богу дякувати, що я вздрів сина, невістку і внука свого.

І тато знов передав на него коруну. Та й зробили забаву велику. І я там був. А вони вздріли мене та й думали, що то дідько прийшов. Та й почали за мною гнатися. А я тікав і тікав з хати до хати. І до такої хати втік, що вже нема далі дверей. І я подумав: «Де тут ся сховати?» А там була могила паперів і клоччя. І я там сховався. Убігають вони до тої хати, роздивилися — мене нема.

— Точно дідько був!

І замельдували, що був дідько. А цар сказав:

— Байка, втік, то втік. Я ся його не бою. І приказав цар:

— Набийте гармату і стрільте!

Я чую, а вони беруть клоччя, папери і мене разом з тим усім. Такий я маю страх! Пхають мене в гармату. Як стрілили, я пішов догори.

Ногами догори, а головою донизу. Чую я, вертаюся вже вдолину. Упав я на дах, і дах проломився, а я упав на стрих. Стрих проломився, і я впав у хату. Та й сів на столець, та й байці конець. Та й дякую, що писали.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Космач, Косівського району, Івано-Франківської області
3 лютого 1986 року
Оповідач: Коб’юк Курило Петрович (1905 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також