Українські народні казки

Про Івана та сірого вовка

Українська народна казка Буковини

Оден цар мав золоту яблінку, і хтось з тої яблінки щоночі крав золоті яблука. Цар клав вартових солдатів, але вони не могли допазити. Став цар класти пазити своїх синів. На першу ніч поклав старшого — не допазив. На другу ніч поклав середющого — не допазив. А третього свого сина, найменшого, цар мав за неакуратного. Звався він Іван. От той неакуратний Іван і каже: — Я стану і допазю.

Став він пазити на третю ніч. Пазить, і дуже йому захотілося спати. «Як засну — то не допазю, — подумав Іван. — Не буду спати». Тре очі і не спить. Коли дивиться — над городом видко стало: летить щось і блищить, як золото. А то була жар-птиця. Сіла вона на яблінку, а Іван легенько підходить та -- хап! — її за крило. Жар-птиця вирвалася і втекла, лиш пір’я з крила вимикнулося. І світи те пір’я, як вогонь.

Приходить Іван до свого тата, до царя, та й розказує про жар-птицю.

— Треба ту птицю знайти, — каже цар.

Дає старшим синам коні і дає на руки документи, щоб вони могли в дорозі прохарчуватися безплатно.

— Їдьте, шукайте жар-птицю.

Всідлували старші брати коні та й поїхали, а Іван каже:

— А чого ж мені не даєте коня? То ж я допазив жар-птицю. Дав цар і йому коня, але неважного.

Їхали, їхали оба старші браття і приїхали до роздоріжжя. Проти одної дороги на камени написано: «Поїдеш сюди — сам пропадеш». Проти третьої дороги нічого не стояло, то вони тою дорогою й поїхали.

А Іван приїхав до того місця, прочитав усе та й каже: «Як маю я сам пропадати, то най лучче кінь пропаде». Та й поїхав тою дорогою, де кінь мав пропасти. Дивиться — а напроти него сірий вовк іде. Хапнув коня і зразу його роздер, а тоді питає Івана:

— Хто тебе післав цею дорогою? Сюди не можна їхати.

— Мене післав цар, мій тато, щоб я найшов жар-птицю. Вона в нас золоті яблука крала.

— Жар-птиця в тридцять дев’ятім царстві, — каже сірий вовк. — Як я з-під тебе коня розірвав, то мусю сам тебе везти. Сідай на мене, і поїдем у тридцять дев’яте царство.

Сів Іван на вовка, і приїхали вони в то царство. Сірий вовк каже:

— Злазь і йди. Жар-птиця в клітці, але коло клітки дзвінки, і тебе їмуть.

Приступився Іван до клітки, дзвінки задзвонили, прибігли сторожі і в’їмили його.

— Чого ти прийшов? — питають. Він розказав усе, а сторожі йому:

— В такім-то царстві є кінь з золотою гривою. Як приведеш нам того коня, то дамо тобі жар-птицю. Разом з кліткою дамо.

Вернувся Іван до сірого вовка та й розказує йому це. А сірий вовк каже:

— Той кінь від цего царства аж у тридцять дев’ятім. Сідай на мене та й поїдемо туди.

Приїхали вони в те царство.

— Іди, — каже сірий вовк — але на коневи золота вуздечка з дзвінками, і тебе в’їмуть.

Лиш протяг Іван руку до вуздечки, як задзвонили дзвінки, прибігли сторожі і в’їмили його.

— Чого ти сюди прийшов?

Він розказав їм усе, як було, а сторожі й кажуть:

— В такому-то царстві є Прекрасна Єлена з золотою головою. Як ти нам її принесеш, то дамо тобі цего коня.

Вернувся Іван до вовка та й розказує про Єлену. А сірий вовк каже:

— Прекрасна Єлена в тридцять дев’ятім царстві від цего. Сідай, поїдемо.

Приїхали вони в то царство, а вовк і каже:

— Тут ти вже нічого не зробиш. Тут моя голова буде робити. Гримнувся сірий вовк до землі і перекинувся на генерала, якраз на такого, який приходив до Єлени. Вартові віддали йому честь і пропустили. Підступив він до Єлени, зачали вони ходити по саду і говорити. А як зайшли в місце, де їх ніхто не бачив, гримнувся генерал об землю і знов перекинувся на сірого вовка: вхопив Єлену і приніс до Івана. Сіли Іван з Єленою на вовка та й поїхали.

Приїхали вони аж у те царство, де був кінь з золотою гривою. Сірий вовк каже:

— Ви з Єленою сидіть тут, а я піду.

Гримнувся об землю і перекинувся на Єлену, таку саму, як вони привезли.

— Най Єлена буде тут, а мене віддай за коня.

Взяли сторожі «Єлену» (а то був сірий вовк) і віддали за неї коня з золотою гривою. А «Єлена» каже, що заслабла. Сторожі не знають, що робити, — «Єлена» гримнулася об землю, перекинулася на вовка і втекла.

Вернувся вовк, та й поїхали вони в то царство, де була жар-птиця. Як приїхали, вовк гримнувся до землі і перекинувся на коня.

— Єлена з конем най будуть тут, а ти, Іване, веди мене і віддай за жар-птицю.

Привів Іван «коня» до сторожів. Сторожі втішилися і віддали йому за «коня» жар-птицю з кліткою. А «кінь» перекинувся на сірого вовка і прибіг з Іваном до коня та Єлени. Та й каже Іванови:

— Тепер ти маєш Єлену, коня і жар-птицю. Іди додому, а я піду воювати, бо дуже запізнився.

Лиш тілко вони розійшлися, як Іван побачив, що напроти їдуть оба його браття. Глипнули браття на него та й думають: «Іван усе найшов, а ми — нічого. Зітнемо йому голову та й заберемо все собі». Як надумали, так і зробили: зарубали Івана, а Єлену, коня і жар-птицю забрали собі. Забрали та й їдуть городом.

Їдуть вони, а назустріч їм Кощей Безсмертний. Його прозвали Безсмертним за те, що жив триста років. Мав Кощей дві платиночці: махне одною, то все скаменіє, а як другою махне — все оживає. Як побачив Кощей Єлену, коня і жар-птицю, захотів забрати все собі. Махнув він платинкою — і весь город умер. Скаменіли оба браття, лиш Єлена, кінь і жар-птиця не скаменіли. Забрав їх Кощей Безсмертний у своє царство.

А сірий вовк воює і чує, що йому тяжко на серци стало. «Певно, мого брата Івана нема живого», — подумав він. Пішов сірий вовк на те місце, де вони розпрощалися, а там лежить Іван з відрубаною головою, і орел з орленятами клюють його тіло. Підкрався вовк і в’їмив одне орленя. Орел просить:

— Віддай мою дитину.

— Віддам, — каже сірий вовк, — як принесеш мені води цілущої й живущої.

Орел полетів і приніс дві фляшечки води — цілущої і живущої. Опустив він ті фляшечки сірому вовкови: той розірвав орленя на дві половини, намочив обі половини цілущою водою, і вони зрослися. Тоді побризкав неживе орленя живущою водою, воно сфуркотіло крильми і полетіло. Те саме зробив вовк і з Іваном: покропив цілущою водою відрубану голову, і вона приросла, а потому покропив Івана живущою водою — і він ожив.

— Як я, братчику, довго спав, — каже Іван.

— Це ти вже навік заснув би, якби я не прийшов.

— А де ж сама Єлена, де кінь, де жар-птиця? — питає Іван.

— Усе забрав Кощей Безсмертний. Сірий вовк подумав та й каже:

— Тут я тобі вже не поможу. Іди в ліс, а в лісі є куряча лапка, на курячій лапці — хатка, а там жиє кума Гапка. То — моя кума, вона тобі поможе.

Пішов Іван шукати куму Гапку. Ішов він, ішов лісом та й уздрів пораненого пса. Рана загнилася, і його вже їли черваки.

— Обчисть мені рану і дай хліба, — сказав пес, — то я тобі в пригоді стану.

Іван був не лінивий. Обчистив псови рану і нагодував його. Та й пішов далі. Коли дивиться, під деревом сидить поранений орел.

— Обчисть мені рану і дай кришку хліба, — сказав орел, — то я тобі в пригоді стану.

Іван обчистив рану й орлови. Нагодував його. А як прийшов до морського берега, то побачив на березі викинуту хвилею рибу.

— Кинь мене в море, то я тобі в пригоді стану, — сказала риба. Кинув він рибу в море.

Ішов Іван лісом, аж поки не найшов куму Гапку.

— Я поможу тобі, — сказала кума Гапка. Притягнула вона цілого дуба, витиснула з него склянку соку і дала Іванови випити. Випив Іван, а кума Гапка питає:

— Ну, як тобі?

— Таку силу чую, що весь би світ поборов.

— То забагато — весь світ, — сказала кума Гапка і притягнула ще одного дуба.

Дала Іванови ще одну склянку соку.

— Ну, як тепер?

— Таку силу чую, що половину світу поборов би.

— Оце добре, — сказала кума Гапка і дала йому паличку, що важила сорок сім пудів.

— Іди з цею паличкою. Твій кінь, і Єлена, і жар-птиця — все це в Кощея Безсмертного. Кінь замкнений у склепі, а в тому склепі дванадцять дверей залізних.

І ще дала йому кума Гапка гаманець-самотрус.

— Як ти три рази потрусиш цим гаманцем перед залізними дверми, то кінь три рази заірже і всі дванадцять дверей відтворяться. Тоді сядеш на коня і поїдеш за море. За морем є трьохсотлітній дуб. Хитни дуб раз — полопає коріння, хитни другий раз — звалиш дуба до землі, а за третім разом схопи той дуб і викинь з ями. Під корінням того дуба є ящик, а в ящику заєць, а в зайцеви качка, а в качці — яйце. В тому яйцеви Кощея Безсмертного смерть. Сів Іван на коня, а кінь питає:

— Як через море їхати — першим вітром чи середнім?

— Середнім, бо я не втримаюся на тобі, — відповідає Іван. Прилетіли вони до того дуба. Хитнув його Іван раз — полопало коріння, хитнув другий раз — звалився дуб до землі, а за третім разом ухопив Іван дуба і викинув з ями. Узяв з тої ями ящик і став його розбивати. Лиш тілко розбив, а заєць вискочив і побіг. Тут відки-невідки з’явився пес, якому Іван обчистив рану. Погнався пес за зайцем і в’їмив його. Розірвав Іван зайця, а качка з него — фур-р-р — та й полетіла. Але відки-не-відки взявся орел, якого врятував у лісі Іван, в’їмив ту качку та й приніс її Іванови.

— На. Ти мені поміг, то й я тобі в пригоді став.

Лиш тілко розірвав Іван качку, яйце викотилося і впало в море. Став Іван та й плаче. Коли це випливла з глибини до берега риба, яку він вкинув у море, і винесла йому в писку яйце.

Загорнув Іван яйце в платнику та й пішов до Кощея Безсмертного. А в Кощея на воротях три змії: перша змія з трьома головами, друга з шістьома, а на третіх воротях — змія з дев’ятьма головами. Підійшов Іван до перших воріт та й каже паличці, що мала сорок сім пудів:

— Паличко-побивалочко, побий!

Вдарила паличка по змії і відбила їй усі три голови. Тоді пішов він до другий воріт, і до третіх, і всім трьом зміям відбила голови паличка. Увійшов Іван на подвір’я до Кощея Безсмертного, глипнув, а Прекрасна Єлена дивиться у вікно. Побачила вона Івана та й каже:

— Іване, Іване, не ходи тут, бо як побачить тебе Кощей Безсмертний, то знищить.

— Не знищить, доста йому вже, — сказав Іван.

Кощей Безсмертний зачув це та й кинувся до Івана, а Іван витяг яйце. Упав Кощей на коліна.

— Іванку, даруй мені життя, ще хочу пожити.

— Доста тобі вже, — сказав Іван і гримнув яйцем об землю. З Кощея зразу аж деготь потік. Так Іван кінчив йому дні.

Визволив Іван Єлену, а вона й питає:

— Де ж ти був так довго?

— Де не був, а тепер буду з тобою. Будем жити на хазяйстві Кощея Безсмертного.

Розказала Єлена Іванови, як скаменіли його браття, і захотів він їх оживити.

— Де ті Кощеєві хустинки? — запитав Іван.

— Є, — сказала Єлена і найшла йому ті хустинки.

Приїхав він у той скаменілий город, махнув хустинкою, від якої все оживає, і все ожило. Браття встали і зумілися.

— Прости нам, братчику, — просять вони Івана.

Приїхали додому, привели цареви коня і жар-птицю принесли. Цар дав Іванови частину царства. Приклав Іван ту частину до царства Кощея і став царювати, а Єлена стала царицею, його дружиною. На цім і казка закінчилася.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Круглик, Хотинського району, Чернівецької області
27 жовтня 1976 року
Оповідач: Шилін Николай Іванович (1901)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Про Івана та сірого вовка

Українська народна казка Буковини

Один цар мав золоту яблуньку, і хтось із тої яблуньки щоночі крав золоті яблука. Цар призначив вартових, але вони не могли достерегти. Тоді цар вирішив посилати на варту своїх синів. Першої ночі послав старшого — не достеріг. На другу ніч послав середущого — не достеріг. А третього свого сина, найменшого, мав цар за неакуратного. Звався він Іваном. От той неакуратний Іван і каже:

— Я піду і достережу.

Вийшов Іван стерегти на третю ніч. От сидить він, і дуже йому захотілося спати. «Як засну, то не достережу, — подумав Іван, — не буду спати». Тре очі і не спить. Коли дивиться, а над городом видко стало. Летить щось і як золото блищить. А то була Жар-Птиця. Сіла Жар-Птиця на яблуньку, Іван підкрався та хап її за крило. Жар-Птиця вирвалася і втекла, лиш пір’я з крила висмикнулось. І світить те пір’я, як вогонь.

Приходить Іван до свого тата, до царя, та й розказує про Жар-Птицю.

— Треба ту птицю знайти, — каже цар. І дає старшим синам коні. — Їдьте, шукайте Жар-Птицю.

Осідлали старші браття коні та й поїхали, а Іван каже:

— Чого ж мені не даєте коня? То ж я достеріг Жар-Птицю.

Дав цар і йому коня, але найгіршого.

Їхали, їхали старші браття і приїхали до того місця, де дорога розходиться на три сторони. Проти одної дороги на камені написано: «Поїдеш сюди — кінь пропаде». А проти другої дороги стояло: «Поїдеш сюди — сам пропадеш». Проти третьої дороги нічого не було написано, то вони тою дорогою і поїхали.

Приїхав до того місця Іван, прочитав усе та й каже:

— Як маю сам пропадати, то най лучче кінь пропаде.

Та й поїхав тою дорогою, де мав пропасти кінь. Дивиться, а напроти нього Сірий Вовк іде. Та хапнув коня і зразу роздер його. А тоді питає Івана:

— Хто тебе послав цією дорогою? Сюди не можна їхати.

— Мене послав цар, мій тато, щоб я знайшов Жар-Птицю. Вона в нас золоті яблука крала.

— Жар-Птиця в тридцять дев’ятім царстві, — сказав Сірий Вовк. — Я з-під тебе коня розірвав, то мушу сам тепер везти. Сідай на мене, і поїдемо у тридцять дев’яте царство.

Приїхали вони в те царство. Сірий Вовк каже:

— Злазь і йди. Жар-Птиця у клітці, але коло клітки дзвінки, і тебе зловлять.

Приступив Іван до клітки, дзвінки задзвонили, прибігли сторожі і зловили його.

— Чого ти прийшов? — питають.

Він їм розповів усе, а сторожі й кажуть:

— У такім-то царстві є кінь із золотою гривою, Як приведеш нам того коня, то дамо тобі Жар-Птицю. Разом із кліткою дамо.

Вернувся Іван до Сірого Вовка та й розказав йому все. А Сірий Вовк каже:

— Той кінь від цього царства аж у тридцять дев’ятім. Сідай на мене та й поїдемо туди.

Приїхали вони в те царство.

— Іди, — каже Сірий Вовк, — але на коневі — золота вуздечка з дзвінками, і тебе зловлять.

Лиш простяг Іван руку до вуздечки, як задзвонили дзвінки, прибігли сторожі і зловили його.

— Чого ти сюди прийшов? — питають.

І він розповів їм усе, як було. А сторожі й кажуть:

— У такім-то царстві є Прекрасна Єлена з золотою головою. Як привезеш нам її, то дамо тобі цього коня разом із вуздечкою.

Вернувся Іван до Вовка та й розказує про Єлену, а Сірий Вовк каже:

— Прекрасна Єлена в тридцять дев’ятім царстві від цього. Сідай, поїдемо.

Приїхали вони у те царство. А Вовк каже:

— Тут ти вже нічого не зробиш. Тут моя голова буде робити.

Гримнувся Сірий Вовк до землі і перекинувся в генерала, якраз такого, який приходив до Єлени. Вартові віддали йому честь і пропустили. Приступив він до Єлени, зачали вони ходити по саду і говорити. А як зайшли у таке місце, де їх ніхто не бачив, гримнувся генерал об землю і знову перекинувся на Сірого Вовка. Вхопив Єлену і приніс до Івана. Сіли Іван з Єленою на Вовка і поїхали.

Приїхали вони аж у те царство, де був кінь із золотою гривою. Сірий Вовк каже:

— Най Єлена сидить тут, а мене віддай за коня.

Та гримнувся об землю і перекинувся в Єлену, таку саму, як вони привезли.

Узяли сторожі «Єлену» і віддали за неї коня з золотою гривою. А «Єлена» каже, що захворіла. Сторожі не знають що робити, а «Єлена» гримнулася об землю, перекинулася на Вовка і втекла.

Вернувся Вовк до Івана та Єлени та й поїхали вони в царство, де була Жар-Птиця. Як приїхали, Вовк гримнувся до землі і перекинувся в коня.

— Єлена з конем най будуть тут, а ти, Іване, веди мене і віддай за Жар-Птицю.

Привів Іван «коня» до сторожів. Сторожі втішилися і віддали йому за «коня» Жар-Птицю з кліткою. А «кінь» перекинувся у Сірого Вовка, і побігли вони з Іваном до Єлени та коня. І каже Сірий Вовк Іванові:

— Тепер ти маєш Єлену, коня і Жар-Птицю. Іди додому, а я теж додому піду, бо дуже запізнився.

Тільки вони розійшлися, як Іван побачив, що напроти їдуть старші його браття. Глипнули браття на нього та й думають: «Іван усе знайшов, а ми нічого. Зітнемо йому голову та й заберемо все собі».

Як надумали, так і зробили: зарубали Івана, а Єлену, коня і Жар-Птицю забрали собі. Забрали та й їдуть городом. А назустріч їм Кощей Безсмертний. Безсмертним його прозвали за те, що жив триста літ. Мав Кощей дві платиночки. Як махне одною, то все скаменіє, а як другою махне, то все оживає.

Як побачив Кощей Єлену, коня і Жар-Птицю, то захотів те все забрати собі. Махнув він платинкою — і весь город умер. Скаменіли й оба браття, лиш Єлена, Жар-Птиця і кінь не скаменіли. І забрав їх Кощей Безсмертний у своє царство.

А Сірий Вовк чує, що йому тяжко на серці стало. «Певно мого брата Івана нема живого», — подумав він. Пішов Сірий Вовк на те місце, де вони розпрощалися. Бачить — лежить Іван з відрубаною головою, і орел з орленятами клюють його тіло. Підкрався Вовк і зловив одне орленя. Орел просить:

— Віддай мою дитину.

— Віддам, — каже Сірий Вовк, — як принесеш мені води цілющої й живущої.

Орел полетів і приніс дві пляшечки води: цілющої й живущої. Опустив він ті пляшечки Сірому Вовкові. А Сірий Вовк розірвав орленя на дві половини, а тоді помастив обі половини цілющою водою — і вони зрослися. Тоді побризкав неживе орленя живущою водою — і воно сфуркотіло крильми і полетіло.

Те саме зробив Вовк і з Іваном: помастив цілющою водою відрубану голову — і вона приросла, а потому покропив Івана живущою водою.

— Як я, братчику, довго спав, — сказав Іван.

— Ти б навіки заснув, якби я не прийшов.

— А де ж Єлена, де кінь, де Жар-Птиця? — спитав Іван.

— Усе забрав Кощей Безсмертний. Але тут я тобі вже не допоможу. Іди в ліс, у лісі е куряча лапка, на курячій лапці — хатка, а там живе кума Гапка. То моя кума, вона тобі допоможе.

І пішов Іван шукати куму Гапку.

Ішов він, ішов лісом та й уздрів пораненого пса. Рана загнилася, і пес мав від неї загинути.

— Обчисть мені рану і дай хліба, — просить пес, — я тобі в пригоді стану.

Іван був не лінивий. Він обчистив псові рану, нагодував його та й пішов далі. Коли дивиться, під деревом сидить поранений орел.

— Перев’яжи мені крило і дай кришку хліба, — просить орел, — я тобі в пригоді стану.

Іван перев’язав орлові крило й нагодував його. А як прийшов до морського берега, то побачив на березі викинуту хвилею рибу.

— Кинь мене у море, то я тобі в пригоді стану, — просить риба.

І він кинув рибу в море.

Довго йшов Іван лісом, поки знайшов куму Гапку.

— Я допоможу тобі, — сказала кума Гапка. Нагнула вона цілого дуба, витиснула з нього склянку соку і дала Іванові випити. Випив Іван, а кума Гапка питає:

— Ну, як тобі?

— Таку силу в собі чую, що весь би світ поборов.

— То забагато — весь світ, — сказала кума Гапка, пригнула іншого дуба і дала Іванові ще склянку соку.

— Ну, як тепер? — спитала вона, коли Іван випив.

— Таку силу чую, що половину світу поборов би.

— Оце добре, — сказала кума Гапка і дала йому паличку, що важила сорок сім пудів. — Іди з цією паличкою. Твій кінь, і Єлена, і Жар-Птиця — все у Кощея Безсмертного, — і ще дала йому кума Гапка гаманець-самотрус. — Кінь твій замкнений у склепі, а в тому склепі — дванадцять дверей залізних. Як ти три рази потрусиш цим гаманцем перед склепом, то кінь три рази заірже — і всі дванадцять дверей відтворяться. Тоді сядеш на коня і поїдеш за море. За морем є трьохсотлітній дуб. Хитни дуба раз — полопає коріння, хитни другий — звалиш дуба на землю. А за третім разом схопи той дуб і викинь з ями. Під його корінням є ящик, а в ящику заєць, а в зайцеві качка, а в качці яйце. У тому яйцеві Кощея Безсмертного смерть.

Добрався Іван до склепу, де був зачинений його кінь. Потрусив три рази гаманцем-самотрусом, заіржав три рази його кінь — і відтворилися всі дванадцять дверей. Сів Іван на коня, а кінь питає:

— Як через море летіти: першим вітром чи середнім?

— Середнім, бо я не втримаюся на тобі, — відповів Іван. Прилетіли вони до того дуба. Хитнув його Іван раз — полопало коріння, хитнув другий — звалився дуб на землю, а за третім разом ухопив Іван того дуба і викинув з ями. Дістав Іван з тої ями ящик і почав його розбивати. Тільки розбив, а заєць вискочив і побіг. І тут відки-не-відки взявся пес, якому Іван обчистив рану. Погнався пес за зайцем і зловив його. Розірвав Іван зайця, а з нього качка фу-у-ур-р та й полетіла. Але відки-невідки взявся орел, якого врятував у лісі Іван, зловив ту качку та й приніс Іванові: ти мені допоміг, то я й тобі у пригоді став. Тільки розірвав Іван качку, яйце викотилося і впало у море. Що робити? Коли це виринула з глибини риба, та, яку Іван укинув у море, підпливла до берега і принесла в писку те яйце.

Загорнув Іван яйце у платнику та й пішов до Кощея Безсмертного. А в Кощея на воротях три змії: перша з трьома головами, друга—з шістьома, а на третіх воротях — змія з дев’ятьма головами. Підійшов Іван до перших воріт та й каже паличці, що мала сорок сім пудів:

— Паличко-колотилко, поколоти!

Ударила паличка по змії і відбила їй усі три голови. Тоді він пішов до других воріт і до третіх і паличка відбила всі голови зміям.

Увійшов Іван на подвір’я до Кощея Безсмертного. Глипнув, а Прекрасна Єлена стоїть біля вікна. Побачила вона Івана та й каже:

— Іванку, Іванку, не ходи тут, бо як побачить тебе Кощей Безсмертний, то знищить.

— Не знищить, — сказав Іван.

Кощей Безсмертний зачув це та й кинувся до Івана. А Іван витяг яйце. Упав Кощей на коліна.

— Даруй мені життя, ще хочу пожити.

— Доста тобі вже, — сказав Іван і гримнув яйцем об землю. З Кощея зразу дьоготь потік. Так Іван кінчив йому дні.

Визволив Іван Єлену, а вона й питає:

— Де ж ти був так довго?

— Де не був, а тепер буду з тобою.

Розказала Єлена Іванові, як скаменіли його браття, і захотів Іван їх оживити.

— Де ті Кощеєві платники? — запитав він.

— Є, — сказала вона і знайшла йому ті платники. Приїхав Іван у той город, махнув платинкою, від якої усе оживає — і браття ожили. Встали вони й зумілися.

— Прости нам, братчику, — просять Івана.

Приїхали вони додому, і цар дав Іванові частину царства. Приклав він ту частину до царства Кощея Безсмертного і почав царювати, а Єлена стала царицею, його дружиною.

І казка кінчилася.

Походження та примітки

Про Івана та Сірого Вовка. Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка. Составитель Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979 550 + 302, (епізод). Записано 27 жовтня 1976 року в селі Круглику Хотинського району Чернівецької області від Миколи Івановича Шиліна (1901 року народження, удівець, колгоспний пенсіонер). Варіант запису 31 травня 1979 року у селі Вашківцях Сокирянського району Чернівецької області від Дьордія Степановича Скаженюка (1907 року народження, молдаванин, родом із села Колінківців Хотинського р-ну. У Вашківцях проживає 30 року Удівець, колгоспний пенсіонер).

Чарівна квітка: Українські народні казки з-над Дністра. Запис, упорядкування, примітки та словник М. А. Зінчука; Художники: Н. В. Кирилова і П. А. Гулін. — Ужгород: Карпати, 1986. — 301 с: іл.