Українські народні казки

Про Івана і жидів

Українська народна казка Гуцульщини

Прийшов Іван з лошам до жида на ніч. А жид не дав йому їсти і в хату не приймив. Іван заплатив, і жид приймив його у стайню. І лоша голодне ночувало та й він голодний. А він мав гроші та й натикав їх у коняки * коло того лошати. А жид рано входить та й каже:

— Вставай, Іване, доки тут сидітимеш? А він каже так:

— Я заплатив, а ви не дали ні лошаті їсти, ні мені. А моє лоша гроші робить. Та й я мушу їх вибрати.

— Но та й вибирай ті гроші.

Він вибирає, а жид дивиться. Та й каже:

— Ти продай мені то лоша.

— Ви стільки грошей не маєте. А жид каже:

— Є гроші. Ми складемося.

А Іван сказав, що треба заплатити шапку грошей. Склалися всі жиди і назбирали шапку грошей. Наміряли шапку, дали, а Іван лишив їм лоша і втік. Нема Івана.

А жиди скоро побачили, що лоша ніяких грошей не робить, і шукають Івана. Іван уздрів, що його шукають, і не мав куди діватися і лізе на березу. Лізе вгору на березу, а вони прийшли та й питають:

— Ти куди, Іване, лізеш?

— Та я йду до бога.

— Но а ти би нас не взяв з собою?

— Ну та як? — каже. — Я мушу злізти, би ви вилізли, бо як я буду вас брати, як я тут?

Зліз Іван на землю.

— Котрий з вас найстарший рабин? Каже один:

— Я.

— Як ти найстарший, лізь наперед, а всі полізуть за тобою. Та й будете у бога.

І полізли вони всі на березу. А береза вже зачала вгорі хитатися, молоді гіллі гнуться. Каже той старший рабин:

— Що робити? Вже хитається. А ті кажуть:

— Нам нема за що ловитися. А Іван каже:

— На рабинови куртка. Ловіться ззаду за куртку. А той за того, а той за того най ловиться. А рабин най тримається за березу.

Вони так усі половилися, а рабин каже:

— Йой, я вже не годен триматися, Іване, руки вмлівають, бо ті мене тягнуть.

Кожний тримається за другого, та й всі його тягнуть. А Іван каже:

— Ти поплюй у руки, аби легше було.

Рабин пустив березу, би поплювати, та й упали всі жиди. Упали та й побилися, але не вбилися на смерть, бо береза була не дуже висока. Та й йойкаються вони:

— Йой, нам болить!

Той руку вкрутив, той ногу втовка́в. А Іван каже:

— Зараз я вас вилікую.

— Та як, Іване, лікуватимеш?

— Зараз одного ріжу, усіх мащу його кров’ю, та й подужаєте.

Жиди почули то, та кожний каже:

— Мене нічого не болить.

Та й уже нема слабих, вже всі подужали. Вони боялися всі, бо не знали, котрого буде різати. А то вже вечір.

— А де ми, Іване, будемо ночувати?

— У мене, — каже, — є подушка велика та й будете ночувати. А то купина муравлева, сильно велика, така стара. Мурашковина така.

—...Ади, — каже, — ідіть лягайте довкола, кладіть голови на цю подушку і спіть.

Вони полягали, а муравлі хто в вуха, хто в очі лізуть та й кусають. А вони кажуть:

— Нас щось кусає. А Іван їм:

— Сидіть тихо. Ви вуха заткайте руками, а очі зажмуріть та й най кусає. Та то, — каже, — такі вовки малі. Бо як прийде великий вовк, то таки може їсти й по цілому чоловікови. Як прийдуть великі вовки, з’їдять вас усіх. Сидіть тихо.

Вони лежали до рана тихо, рано подивилися, а то вони на купині. А Іван утік.

Походження та примітки

* Коняки́ — кінський послід.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Вербовець, Косівського району, Івано-Франківської області
20 листопада 2003 року
Оповідач: Мазин Марія Ільківна (1925 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.