Про Івана і його лиху маму
Українська народна казка Покуття
Були собі чоловік та й жінка. Бідні вони були. Народився їм хлопець. Зачав той хлопець підростати, пустили вони його в школу. Ходив він до школи, і ріс, і ставав чимраз сильніший. Мав велику силу. Зачав він розбивати дітей, бо не чув у собі сили.
Раптово помер тато. Лишився він з мамою. І далі він бив дітей. Люди зачали з мамою сваритися:
— Що твій хлопець робить?! Ти його запри, бо він нам дітей розбиває.
Він каже мамі:
— Мамо, на нас люди недобрі. Лишім собі коника й воза, а решту продаймо та й їдьмо в світ.
Мама на це погодилася, вони все продали. Лишили собі віз і коня. Своє майно склали на той візок і їдуть собі в світ. Їхали вони село від села, місто від міста, далеко заїхали. І в’їхали в ліс. Їхали вони лісом, а в тому лісі був великий зруб. Там рубали дуби і закидали дорогу, нема куди їхати. І ще над’їхало дванадцять фір панських. Він каже:
— Мамо, я зараз ці дуби з дороги повідтягаю.
Повідтягав він дуби, зробив дорогу, і поїхали вони далі. І ті фіри поїхали з ними разом. Ідуть вони далі лісом. Ті фіри звернули собі в свою дорогу, а вони їдуть у свою. І в дуже густий ліс заїхали. Він каже:
— Мамо, ви посидьте коло фіри, а я піду роздивлюся, що де є. І, може, щось сполюю, аби ми попоїли.
Зайшов він у ліс, дивиться, а там стоїть на горі великий дім. Камениця штириповерхова. Там жили збуї. Заходить він до тої камениці, в одну кімнату, в другу, в третю — нема нікого, він кричить, і ніхто не обзивається. Так він вийшов аж на четвертий поверх. Відкрив вікно і дивиться, милується лісом, Все пахне, пташки співають. Дивиться, йде до того дому дванадцять чоловік. Збуї йдуть, найстарший з них каже до одного із своїх збуїв:
— Хтось до нашого дому зайшов. Іди зроби, з його шкіри решето. Най він там не зазирає.
Той збуй приходить і каже:
— Ти що сюди прийшов? Що ти тут робиш?
— А що тобі треба?
І ловить збуя та як фурне його через вікно з четвертого поверху, то не знати, куди він полетів. А старший збуй чекав, чекав товариша та й каже:
— Що він там забавився? Іди ти.
І післав другого. Він і другого фурнув. І так він їх усіх перебив. І приходить до него найстарший збуй. То змій був. Та й каже він:
— Що ти тут робиш?
А він його схопив та через вікно як дзвенькнув. Але той не вбився, був сильний дуже. Приходить він д’мамі й каже:
— Мамо, я знайшов дуже файну хату. Будем у тій хаті жити. Мама прийшла.
— О, — каже, — це дуже файна хата.
Так вона обзирає. А в хаті все є. Килими, все золотом оббито, та як у панів колись було.
— Мамо, ви тут жийте, а я беру рушницю і йду вполювати якогось звіря, та й будем варити обід.
Пішов він полювати, а мама ходить по надворю. І підступив до неї змій. Та й каже:
— Хоч’ жити чи вмирати?
А вона напудилася та й каже:
— Я хочу жити.
— Як хоч’ жити, то сховай мене в підвал, би твій син не знав. Бо він, — каже, — мене вб’є. І би-с мені давала їсти. Би я там з голоду не здох. А ми будем готувати йому смерть.
Приходить син.
— Ну, — каже, — як, мамо, сподобалося вам тут?
— Е, — каже, — тут дуже файно, ми живем на свіжому повітрі.
— Ну то добре, мамо. Ви собі тут будете жити, а я буду ходити на полювання.
Вона зварила обід, він пообідав і пішов собі знов у ліс. А мама понесла їсти змійови. Та й радяться, як його знищити. Змій каже їй:
— Ти зробися слаба і кажи, що тобі снилося, ніби десь за горою є змійова мама. Вона має маленькі діти, змійки. Скажи, що якби він одного маленького зміїка приніс, то тобі буде легше. А як він туди піде, то уже не вернеться, бо моя мама його вб’є.
Він приходить додому — мама вже «слаба» лежить, та й каже:
— Синку, мені такий сон снився, щоб ти поїхав до одної гори. А в тій горі є нора. А в тій норі зміїха має маленькі діти. Ти би мені одне приніс, я би собі зварила, з’їла та й мені би стало легше.
А він свою маму дуже любив. Та й сказав:
— Мамо, я вам під світом найду.
І пішов у дорогу.
Іде він дорогою через ліс, і здибає його в лісі дуже старенький дідок з бородою по коліна. Та й каже:
— Куди ти, синку, йдеш? А він каже:
— Я йду до такої гори. Там є печера, а в ній змія зі змієнятами. Я маю принести мамі з тої печери змієня на ліки.
— Ти туди не дійдеш, — сказав дідок. — Ти ходи зо мною. У мене є пивниця, а в ній є дванадцять дверей. Ти так лусни в одні двері, щоби дванадцять ся отворило, і вибіжить відти кінь. Як ти його стримаєш і сядеш на него, то можеш до тої печери їхати, а як не стримаєш, то тобі нема чого туди їхати, бо змія тебе спалить.
Він приходить до тої пивниці і як ударив ногою, отворилося дванадцять дверей. І виходить кінь. Він його схапав за гриву і на него сів. Кінь хотів його струтити, але не міг. Здоймився кінь у повітря, об’їхали вони навколо ліс і знов стали на тім самім місці. І він не впав з коня. А кінь каже:
— Як, Іване, будем їхати — землею чи поверх лісу?
— Так, аби ми там скорше були. І поїхали вони поверх лісу.
Приходять на то місце, а там у норі є якраз п’ятеро змієнят. А старої зміїхи, їх мами, на той час не було. І він одно вхопив, поклав у торбину, і поїхали вони. А стара зміїха прилетіла, вздріла, що одного нема, і почала за ними летіти на крилах і сипати вогнем. Кінь каже:
— Йване, доганяє нас. Що робити?
— Не знаю, — каже. А кінь тоді:
— Вимич з мої гриви пару волосків і кинь назад себе. І стане дуже великий і густий ліс, і їй буде тяжко летіти.
Так він і зробив. Вимикнув пару голосків, кинув назад себе, і зробився густий ліс, і зміїха їх не догнала. А змій його мамі каже:
— Твій син зараз буде дома. Але би ти то не їла, бо то отруєне. Він був віщун, той змій.
Хлопець приходить додому — мама вже ходить. Та й каже:
— Іванку, синку, мені вже трохи легше. Ти приніс, але я вже це не буду їсти. Викинь геть.
Пустив Іван коня на пасовисько, пообідав, відпочив трохи з дороги. А як відпускав коня, кінь йому сказав:
— Як тобі мене буде треба, би-с три рази свиснув, і я буду коло тебе.
Відпочив Іван і далі пішов на полювання, а мама лишилася сама. І знову радиться із змійом, як знищити Івана. Каже змій:
— У тих краях, де я був, є золотий сад. Кажи йому, би він тобі приніс відти золотих яблук. Якби ти їх з’їла, ти би на двадцять літ відмолодла. І ніколи би-с не слабувала. Він поїде і там пропаде. А як привезе яблук, то можеш їх їсти, нічо’ тобі не пошкодить.
Іван, її син, приходить додому, а вона знов «слаба». Та й каже:
— Іванку, снило мені ся, що є така гора і на ній золотий сад з луками. Якби ти мені тих яблук нарвав, я би на двадцять літ відмолодла і ніколи би-м не слабувала.
— Мамо, — каже, — все для вас дістану, з-під світу дістану. Виходить він з того дому, три рази свиснув, і зразу прийшов кінь. І каже:
— Куди будем їхати?
— Будем їхати в золотий сад. Я хочу для свої мами золотих яблук принести.
А кінь каже:
— Як будем їхати — лісом чи поверх лісу? Іван сказав:
— Так, аби ми там найскорше були.
Приїжджають вони в той сад, нарвав він торбу яблук. А там сторожувала зміїха, мама того змія. Сів він на коня, і тікають вони. А зміїха вздріла, що яблука обірвані, і почала їх ловити. Кінь каже:
— Доганяє нас, Іване!
— Що будем робити? Кінь знов каже:
— Вимикни з мої гриви три волоски і кинь назад себе, і стануть скали високі.
Іван кинув назад себе три волоски з гриви коня, і зробилися дуже великі скали. І вони зуміли утечи від тої лютої змії. А змій з його мамою знов радяться. Каже змій:
— Він принесе яблука. Би ти їла їх. Відмолоднеш на двадцять літ. Зараз їх принесе.
Він приходить і каже:
— Мамо, дістав я вам яблук, файних, золотих. Мама каже:
— Добре, синку, що-с приніс.
Мама з’їла тих яблук — на двадцять літ відмолодла. І він її не пізнав, і стала вона здоровою. А Іван відпочив пару день з тої дороги, бере рушницю та й каже:
— Мамо, я знов іду на полювання.
Іван пішов на полювання, а змій і мама знову радяться, як знищити Івана. Каже змій:
— Знаєш, як ми його знищим? Я маю шовковий шнурок. А ти йому зроби купіль. Скажеш: «Ти, синку, ходиш по світі. Я тобі зроблю купіль». І як буде він митися, зв’яжеш йому руки назад.
Приходить він додому, а мама каже:
— Синку, я тебе скупаю.
Загріла йому води, сів він у ванну, вона обмила його файно та й каже:
— Іванку, синку, ти такий сильний. Чи ти годен урвати цей шнурок, як я тобі зав’яжу руки назад?
А він каже:
— Най буде, мамо, я попробую. В’яжіть.
Мама зв’язала йому туго руки, він попробував раз і не мож розірвати, бо шовковий шнурок дуже сильний. Попробував другий раз і третій — не мож. Каже:
— Мамо, розв’яжіть, не годен я його врвати. А мама каже:
— Як не годен, то не годен.
Та й пішла випустила того змія. А він каже:
— Мамо, то на це ви мені руки в’язали? І з того жалю зачав плакати.
—...Розпечіть гачок і випечіть мені очі, би я не видів, як цей змій буде мені смерть робити. Мама розпекла гачок, випалила йому очі. А змій каже:
— Не треба вже його вбивати. Відведем його в ліс, і його з’їдять вовки.
Вивів його змій у ліс, до дороги, якою він колись заїжджав. Та й поклав його в лісі коло тої дороги.
А ті фіри, що він колись їм дорогу робив, верталися назад, та й ті люди його пізнали. Та й кажуть оден до другого:
— Це той чоловік, що нам дорогу робив.
— Той самий. Берем його на фіру і везем у село. Там є бідненька жінка, та й буде він жити в неї. Він каліка, будуть йому люди давати поміч.
Привезли його до тої жінки, та жінка його приймила. Каже:
— Він каліка, буду його обходити.
І жив він у тої жінки довший час, може, рік, може, два. Одного разу сліпий і його хазяйка полягали спати, і сниться їм, що сліпому сів на голову голуб і клює йому очі. Він пробудився та й розказує це свої господини:
— Мені снилося, що сів мені на голову голуб і клює мені очі. А вона каже:
— А то й мені таке ся снило. Що тобі голуб клював очі. Якби ти, — каже, — протер очі, ти би увидів світ Божий.
А він зачав протирати очі і зачав прозрівати. Каже господини:
— І вже бачу світ.
Прозрів він. І дуже тій господини дякує, що його перетримала. Каже:
— Як вам буде біда, я вам поможу, будете моєю рідною мамою.
І ніде не йде він від неї, ходить на полювання, та як колись ходив. Та й каже їй:
— Хочу піти подивитися, як мама з тим змійом ґаздує. Приходить він на дорогу, свиснув на коня, і кінь став перед него. І сказав він:
— Їду до свої мами.
Приїжджає туди, а мама господарює, варить їсти. Там такі запахи.
— Ну що, мамо, ґаздуєте?
А вона страшно напудилася. Думала, що його вовки з’їли, а він живий прийшов. Каже він:
— Збирайтеся і поїдем зо мною до мене. А змійови каже:
— Врятував ти мені життя, то я тобі рятую. Ґаздуй собі на здоров’я, а маму я забираю.
Узяв він маму і добрий шнурок з собою. Та сів на коня і їде в ліс.
Приїжджає в ліс, дає мамі в’язку сіна і дволітровий ґарнець, прив’язує маму шнуром до дуба і каже їй:
— Як це сіно з’їш, а цей ґарнець сліз наплачеш, то я тебе відци пущу.
Він відійшов, а вовки маму рознесли по кістці. І на цім конець.