Про Іванову жінку
Українська народна казка Закарпаття
Закарпатський хлопець поїхав у Францію глядати роботу. Прийшов на один великий завод, там влаштувався працювати. І добре робив. І директор заводу дуже його полюбив, дав йому в премію машину:
— Іване, оженися, поставиме дім на моїй земли. І будеш далі тут робити.
— Добре.
Так і зробили. Поставили йому дім, він працював. Та прийшов час, що і вженитися треба. Ну й що? Директор хоче, щоби він узяв французьку дівчину. А йому то не любиться.
Іде він раз городом, дивиться, іде така файна дівочка. А він узяв та опустив перед нею бріфташку. А вона:
— Ви щось потеряли!
Підняла бріфташку та й подає йому. Не радується дівочка найденим грошам. А Іван запрошує її:
— Пройдімо в цей парк та сядемо й поговоримо. Пішли посідали в парку і говорять.
— ...Слухайте, — питає, — ми можемо побратися? Ви мені дуже полюбилися, вийдіть за мене заміж.
— Подумаємо, — відповідає. — Побачимо, що скаже няньо, що скаже мама.
— То я ввечері до вас зайду. Де ви жиєте?
Вона сказала, по якій вулиці жиє та під яким нумером. Увечері приходить Іван там.
— Добрий вечір, я прийшов.
— Добрий вечір.
Дівчина взяла від нього пальто, повісила. Він сів і почав розмову.
— ...Слухайте, — каже, — я прийшов поговорити з вами. Дозвольте, щоб ми з вашою дочкою поженилися.
Вони подумали, старенькі, та й повідають:
— То є ваше діло.
І поженилися вони.
А її отець і мама були з Америки. Там у них були заводи. В скорому часі вони поїхали в Америку. А дочка з зятьом зосталися у Франції. Жиють вони собі з жінкою, а директор дуже очі несе на його жінку. Звідає:
— З якої фамілії твоя жінка?
— З америцької. Що ви питаєте?
— Америцькі жінки мають по чотири, по п’ять чоловік, що роблять у Америці. Вони їх одівають, годують і гроші їм дають. То знаєте, які вони.
А Іван йому:
— Моя не така.
— А ми можеме поспорити. Чи може твоя жінка на то піти, що мені треба?
Він подумав, подумав і погодився:
— Можеме поспорити. А директор каже так:
— Коли я це не зроблю, я віддаю тобі свій завод, а як зроблю, то все твоє забираю.
— Крім легкової машини.
І поїхав він десь, виладив його директор. Виладив, а сам приходить до його жінки. А їй уже скучно за чоловіком. І вона як сиділа, так схилилася й заснула. А директор тихо прийшов, взяв апарат і сфотографував її. І пішов у город, і знайшов першого фотографісту. І попросив його так:
— Зроби мені фотокарточку, щоби все було так... І я тобі даю сто тисяч.
І-і-і, такі гроші. І той скоро скомбіновав таку фотокарточку, як він хотів.
Прийшов Іван, а директор показує йому фотокарточку. Та й думає він про жінку: «О-о-ой, що ж ти робиш?!» Приходить до жінки, а жінка весела, обняла, обціловала його. А Іван до неї:
— Іди вбирайся в найкраще своє плаття.
Пішла вбралася. Сіли в машину, об’їхали город два рази, три рази. А за городом звернули понад єден обрив, і він відчинив дверці, руля обернув і сам вискочив, а вона пішла з машиною в той обрив. А він утік.
їде легкова машина. Шофер побачив: аварія! Зупинився. Зупинилася й ще одна машина.
— Хто є там долі? Де є водій?
— Нема. То мій муж був.
Два шофери зійшли вниз, поклали її на плахту та в машину її і в лікарню. Ніч. А у Франції треба за ліковання платити, не приймають задар у лікарню. А прокурор того города дуже її пожалів і заплатив за ню.
І виліковалася вона. А чоловіка не є. Чоловік утік. І зробився з нього великий злодій Чорна Рука. Краде він, убиває народ. Приходить директор до банку, а банк уже обікрадено. А через місяць приходить Чорна Рука знов до банку.
— Розбив я банк? — звідає тої банкірки.
— Так.
— А заміж виходиш за мене?
— Нє.
Витяг пістолет, пах!
— Йой!
Вона крикнула, і там уже раз-два поліція. І до Чорної Руки, і взяла його. І закрили в тюрму.
А на вулиці лежить п’яний. Такий п’яний, у-у-у. Підійшла до нього поліція:
— Чого ти не на роботі? На твоє місце сто чоловік є.
— Я-я-я... Я таку фотокарточку зробив — сто тисяч!
— А кому?
— Тому й тому директорови заводу.
— Ану пішли з нами.
Закрили його. Викликали того директора:
— Ви його пізнаєте?
— Так.
— Де та фотокарточка?
Вони сиділи там кілька днів. А жінка Чорної Руки вже робить слідчим, і звідає вона:
— У нас люде сидять у тюрмі, і ми не знаєме, за що?
— То давайте перевіриме.
Пішли в тюрму, питає жінка того фотографіста:
— Кому ви зробили фотокарточку?
— Тому директорові. Викликали того пана:
— Покажіть фотокарточку. Показав, а на фотокарточці вона сама.
Вони говорять, а в сусідню кімнату двері розчинені, і там сидить він, її чоловік, і все чує. Все, що вони говорять. І думає: «Йо-о-ой, я стратив жінку дурно.» Но що зробиш? Викликають його на суд. А вона каже на суді:
— Це я. Це мою фальшиву картонку він зробив.
І він зрозумів, що то його жінка. Та й був суд. І покарали їх обох на двадцять п’ять літ тюрми: і директора заводу, і того фотографіста. І завод віддали Івану. А Іван просить:
— Повісьте ня.
— Нє!
Суд визнав, що він був нервозний. І то все їм віддали, і вони двоє осталися там на життя. Та на сім наша казочка кончилася.
Про Іванову жінку
Українська народна казка Покуття
Жили двоє людей та й повмирали. Та й лишився хлопець-сирота. Пішов він служити до пана. І той пан нічого йому не заплатив, лиш дванадцять грошів. Хлопець більше в пана й не просив. Він хотів купити за ті дванадцять грошів дві свічки. Думав поставити їх перед іконою Матері Божої. Може, Матір Божа йому щось дасть. Ішов він з тими грішми лісом та й хотів ся напити води. Найшов керничку. Та й не мав чим ся напити, та й мусив лягати. А гроші випали та й утопилися.
Він вертається назад служити в того самого пана, бо треба було грошей. Заробив він знов дванадцять грошів та й знов прийшов до тої кернички. Думає собі таке: «Я кидаю в воду ще й ці гроші. Як ті гроші, що втопилися, щасливі, то вони вернуться, а як ні, то й ці втопляться». Як кинув, то йому й ті гроші вернулися, і ці не втопилися. І вже він має двадцять штири гроші. Та й іде з ними і питає людей:
— Що за ці гроші купити? А люди йому кажуть:
— За ці гроші може бути фіра ладану.
— А що з тим ладаном робити? А люди кажуть:
— Там є велика площа. Повези туди ладан, зверни фіру і ладан запали. Та й будем видіти, чим тебе бог надгородить.
Він вивернув той ладан та й запалив. І говорить хтось з неба. Він не бачить, хто, лиш голос чує. Питає його той голос:
— Що тобі дати за то, що ти цілий світ запашив? А він каже:
— Я не знаю.
— Іди до тої каплиці. Там на тебе буде чекати дівчина, і то буде твоя жінка.
Пішов він до тої каплиці, а там дівчина чекала. І вони обоє пібралися.
Привів він жінку додому, до свої хати. Його хата була стара. А тепер він прийшов, подивився, а хата вже нова.
А в тім селі жив великий пан. Вчув він від людей, що Іван має дуже файну молоду жінку. А пан не мав жінки, бо довго вчився і ще не женився. Посилає він окомана, аби Іванова жінка йшла на роботу. А Іван каже:
— Моя жінка ніколи нічого не робила і не буде робити. Вона дома робить, а в селі не вміє.
А пан дуже хотів ту жінку видіти, але не міг, бо вона ніде не йшла. І пан з окоманом радилися, що би таке зробити, щоб Івана не було. І каже окоман панови, аби Іван зробив коло панової хати вільний терен. Там був великий сад і ялиці прекрасні росли. А Іван то мав за одну ніч зруйнувати, вирубати, викорчувати, аби був чистий терен. І засіяти то озиминою.
Іван журиться, що не може того зробити. А жінка каже:
— Не журися, все буде.
Дає вона йому ввечір, о дванадцятій годині, булаву й каже:
— Іди й нарахуй дванадцять телефонних слупів. І удар дванадцятий слуп булавою. І скажеш: «Щоби тут було до ранку чисто і озимина росла».
Порахував він ті слупи, ударив дванадцятий слуп булавою. І поки він вернувся до першого слупа, кругом панського дому було чисто, лиш озимина росла. Ні ялиць, ні саду, ні винограду. Було все, а сталося нічого.
Пан розлютився на окомана, що він такого наробив, і каже:
— Ти мені спровадь Іванову жінку, аби вона завтра була тут. Аби завтра йшла до мене на роботу.
Окоман приходить і каже Іванови:
— Би жінка була завтра в пана на роботі. Іван питає:
— Що робити?
— Підсівати пшеницю в стодолі.
А то треба було так підсівати, щоби пшениця лишалася, а полова відлетіла. Іван каже:
— Моя жінка не вміє підсівати. А жінка вчула то та й каже:
— Я вмію, вмію підсівати.
Іван плаче, боїться, що пан уздрить його жінку, перелюбить, і все.
Пішла вона другої днини підсівати. Підсіває в стодолі, а пан хотів піти подивитися, яка вона. А йому щось ноги відоймило, і він не може піти до стодоли. Хоче, а не може. Окоман приходить і питає:
— Ну що, пане?
— Я не міг її бачити. Щось мені не давало йти до стодоли. Ти кажи, най вона завтра приходить до мене білити. Вона прийде до хати, та й я буду її видіти.
Той знов прийшов до Івана та й каже, аби Марія, його жінка, йшла білити. Іван знов каже:
— Вона не вміє.
А вона вчула та й каже:
— Я вмію, вмію.
І пішла другої днини білити.
Прийшла вона, розвела вапно й білить, а пан хоче із свого лужка на ню подивитися. Утворив двері, хоче подивитися і не видить. Що з того, що вона є, як пан її не видить?
Іван дома цілий день журився, що жінка вже не верне, а вона ще й рано прийшла. Іван думав, що пан її там зіпре, а вона задовго до вечора була дома.
А перед тим окоман сказав панови: «Скажіть Іванови, най верне з того світу вашого тата. А як ні, то заберете його жінку». А тепер прийшов окоман та й каже Іванови:
— Казав пан, щоби ти йому вернув з того світу його тата, а як не, то най іде до пана твоя жінка.
А Іван аж заплакав. Де він годен вернути з того світу ланового тата! А жінка то зачула та й каже:
— Вернемо пайового тата. Хоче пан тата, то буде мати. А потім каже жінка Іванови:
— Сьогодні вночі о такій-то годині вийдеш на роздоріжжя. Там будуть їхати фіякри. Ти скажеш, щоби тобі вернули старого пана. А той пан буде тягнути фіякір замість коней.
Пішов він у поле на роздоріжжя, і там їхали ті фіякри. Він крикнув:
— Гов!
Ті, що їхали, стали.
— Що є? — питають.
— Верніть мені пана старого, — каже Іван. А вони йому кажуть:
— Дай нам окомана, а ми тобі дамо пана старого.
І поїхали. І вернувся Іван без пана. Питає молодий пан:
— Є тато?
— Нема. Казали, щоби дати окомана, тоді вернуть вашого тата. Пан сказав, щоби окоман ішов, і той пішов з Іваном. Прийшли вони на то роздоріжжя. Окоман постояв трохи та й каже:
— Скільки можна чекати? Я вже хочу йти додому.
А той чекає дванадцятої, бо то борше їх нема. Наколи вибила дванадцята, їдуть фіякри. Іван крикнув:
— Гов! Стали.
— Що потребуєте?
— Дайте мені пана старого, а нате вам окомана молодого.
Він дав окомана. Випрягли вони пана, впрягли окомана й поїхали. А пана дали Іванови. Чого окоман хотів, то й мав. Вернувся Іван з пановим татом. А що панови з тата? Жаль йому за окоманом.
І пан уже більше не кликав Іванову жінку. І всі вже боялися приступати до Івана. І то не Іван, а його жінка все робила. А Іван лиш журився та плакав.
І жив уже Іван спокійно з жінкою до кінця життя.