☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Про Іванову жінку
Українська народна казка Закарпаття

Закарпатський хлопець поїхав у Францію глядати роботу. Прийшов на один великий завод, там влаштувався працювати. І добре робив. І директор заводу дуже його полюбив, дав йому в премію машину:

— Іване, оженися, поставиме дім на моїй земли. І будеш далі тут робити.

— Добре.

Так і зробили. Поставили йому дім, він працював. Та прийшов час, що і вженитися треба. Ну й що? Директор хоче, щоби він узяв французьку дівчину. А йому то не любиться.

Іде він раз городом, дивиться, іде така файна дівочка. А він узяв та опустив перед нею бріфташку. А вона:

— Ви щось потеряли!

Підняла бріфташку та й подає йому. Не радується дівочка найденим грошам. А Іван запрошує її:

— Пройдімо в цей парк та сядемо й поговоримо. Пішли посідали в парку і говорять.

— ...Слухайте, — питає, — ми можемо побратися? Ви мені дуже полюбилися, вийдіть за мене заміж.

— Подумаємо, — відповідає. — Побачимо, що скаже няньо, що скаже мама.

— То я ввечері до вас зайду. Де ви жиєте?

Вона сказала, по якій вулиці жиє та під яким нумером. Увечері приходить Іван там.

— Добрий вечір, я прийшов.

— Добрий вечір.

Дівчина взяла від нього пальто, повісила. Він сів і почав розмову.

— ...Слухайте, — каже, — я прийшов поговорити з вами. Дозвольте, щоб ми з вашою дочкою поженилися.

Вони подумали, старенькі, та й повідають:

— То є ваше діло.

І поженилися вони.

А її отець і мама були з Америки. Там у них були заводи. В скорому часі вони поїхали в Америку. А дочка з зятьом зосталися у Франції. Жиють вони собі з жінкою, а директор дуже очі несе на його жінку. Звідає:

— З якої фамілії твоя жінка?

— З америцької. Що ви питаєте?

— Америцькі жінки мають по чотири, по п’ять чоловік, що роблять у Америці. Вони їх одівають, годують і гроші їм дають. То знаєте, які вони.

А Іван йому:

— Моя не така.

— А ми можеме поспорити. Чи може твоя жінка на то піти, що мені треба?

Він подумав, подумав і погодився:

— Можеме поспорити. А директор каже так:

— Коли я це не зроблю, я віддаю тобі свій завод, а як зроблю, то все твоє забираю.

— Крім легкової машини.

І поїхав він десь, виладив його директор. Виладив, а сам приходить до його жінки. А їй уже скучно за чоловіком. І вона як сиділа, так схилилася й заснула. А директор тихо прийшов, взяв апарат і сфотографував її. І пішов у город, і знайшов першого фотографісту. І попросив його так:

— Зроби мені фотокарточку, щоби все було так... І я тобі даю сто тисяч.

І-і-і, такі гроші. І той скоро скомбіновав таку фотокарточку, як він хотів.

Прийшов Іван, а директор показує йому фотокарточку. Та й думає він про жінку: «О-о-ой, що ж ти робиш?!» Приходить до жінки, а жінка весела, обняла, обціловала його. А Іван до неї:

— Іди вбирайся в найкраще своє плаття.

Пішла вбралася. Сіли в машину, об’їхали город два рази, три рази. А за городом звернули понад єден обрив, і він відчинив дверці, руля обернув і сам вискочив, а вона пішла з машиною в той обрив. А він утік.

їде легкова машина. Шофер побачив: аварія! Зупинився. Зупинилася й ще одна машина.

— Хто є там долі? Де є водій?

— Нема. То мій муж був.

Два шофери зійшли вниз, поклали її на плахту та в машину її і в лікарню. Ніч. А у Франції треба за ліковання платити, не приймають задар у лікарню. А прокурор того города дуже її пожалів і заплатив за ню.

І виліковалася вона. А чоловіка не є. Чоловік утік. І зробився з нього великий злодій Чорна Рука. Краде він, убиває народ. Приходить директор до банку, а банк уже обікрадено. А через місяць приходить Чорна Рука знов до банку.

— Розбив я банк? — звідає тої банкірки.

— Так.

— А заміж виходиш за мене?

— Нє.

Витяг пістолет, пах!

— Йой!

Вона крикнула, і там уже раз-два поліція. І до Чорної Руки, і взяла його. І закрили в тюрму.

А на вулиці лежить п’яний. Такий п’яний, у-у-у. Підійшла до нього поліція:

— Чого ти не на роботі? На твоє місце сто чоловік є.

— Я-я-я... Я таку фотокарточку зробив — сто тисяч!

— А кому?

— Тому й тому директорови заводу.

— Ану пішли з нами.

Закрили його. Викликали того директора:

— Ви його пізнаєте?

— Так.

— Де та фотокарточка?

Вони сиділи там кілька днів. А жінка Чорної Руки вже робить слідчим, і звідає вона:

— У нас люде сидять у тюрмі, і ми не знаєме, за що?

— То давайте перевіриме.

Пішли в тюрму, питає жінка того фотографіста:

— Кому ви зробили фотокарточку?

— Тому директорові. Викликали того пана:

— Покажіть фотокарточку. Показав, а на фотокарточці вона сама.

Вони говорять, а в сусідню кімнату двері розчинені, і там сидить він, її чоловік, і все чує. Все, що вони говорять. І думає: «Йо-о-ой, я стратив жінку дурно.» Но що зробиш? Викликають його на суд. А вона каже на суді:

— Це я. Це мою фальшиву картонку він зробив.

І він зрозумів, що то його жінка. Та й був суд. І покарали їх обох на двадцять п’ять літ тюрми: і директора заводу, і того фотографіста. І завод віддали Івану. А Іван просить:

— Повісьте ня.

— Нє!

Суд визнав, що він був нервозний. І то все їм віддали, і вони двоє осталися там на життя. Та на сім наша казочка кончилася.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Вучкове, Міжгірського району, Закарпатської області 1 серпня 2002 року Юрик Дмитро Іванович (1911 року народження)

Про Іванову жінку
Українська народна казка Покуття

Жили двоє людей та й повмирали. Та й лишився хлопець-сирота. Пішов він служити до пана. І той пан нічого йому не заплатив, лиш дванадцять грошів. Хлопець більше в пана й не просив. Він хотів купити за ті дванадцять грошів дві свічки. Думав поставити їх перед іконою Матері Божої. Може, Матір Божа йому щось дасть. Ішов він з тими грішми лісом та й хотів ся напити води. Найшов керничку. Та й не мав чим ся напити, та й мусив лягати. А гроші випали та й утопилися.

Він вертається назад служити в того самого пана, бо треба було грошей. Заробив він знов дванадцять грошів та й знов прийшов до тої кернички. Думає собі таке: «Я кидаю в воду ще й ці гроші. Як ті гроші, що втопилися, щасливі, то вони вернуться, а як ні, то й ці втопляться». Як кинув, то йому й ті гроші вернулися, і ці не втопилися. І вже він має двадцять штири гроші. Та й іде з ними і питає людей:

— Що за ці гроші купити? А люди йому кажуть:

— За ці гроші може бути фіра ладану.

— А що з тим ладаном робити? А люди кажуть:

— Там є велика площа. Повези туди ладан, зверни фіру і ладан запали. Та й будем видіти, чим тебе бог надгородить.

Він вивернув той ладан та й запалив. І говорить хтось з неба. Він не бачить, хто, лиш голос чує. Питає його той голос:

— Що тобі дати за то, що ти цілий світ запашив? А він каже:

— Я не знаю.

— Іди до тої каплиці. Там на тебе буде чекати дівчина, і то буде твоя жінка.

Пішов він до тої каплиці, а там дівчина чекала. І вони обоє пібралися.

Привів він жінку додому, до свої хати. Його хата була стара. А тепер він прийшов, подивився, а хата вже нова.

А в тім селі жив великий пан. Вчув він від людей, що Іван має дуже файну молоду жінку. А пан не мав жінки, бо довго вчився і ще не женився. Посилає він окомана, аби Іванова жінка йшла на роботу. А Іван каже:

— Моя жінка ніколи нічого не робила і не буде робити. Вона дома робить, а в селі не вміє.

А пан дуже хотів ту жінку видіти, але не міг, бо вона ніде не йшла. І пан з окоманом радилися, що би таке зробити, щоб Івана не було. І каже окоман панови, аби Іван зробив коло панової хати вільний терен. Там був великий сад і ялиці прекрасні росли. А Іван то мав за одну ніч зруйнувати, вирубати, викорчувати, аби був чистий терен. І засіяти то озиминою.

Іван журиться, що не може того зробити. А жінка каже:

— Не журися, все буде.

Дає вона йому ввечір, о дванадцятій годині, булаву й каже:

— Іди й нарахуй дванадцять телефонних слупів. І удар дванадцятий слуп булавою. І скажеш: «Щоби тут було до ранку чисто і озимина росла».

Порахував він ті слупи, ударив дванадцятий слуп булавою. І поки він вернувся до першого слупа, кругом панського дому було чисто, лиш озимина росла. Ні ялиць, ні саду, ні винограду. Було все, а сталося нічого.

Пан розлютився на окомана, що він такого наробив, і каже:

— Ти мені спровадь Іванову жінку, аби вона завтра була тут. Аби завтра йшла до мене на роботу.

Окоман приходить і каже Іванови:

— Би жінка була завтра в пана на роботі. Іван питає:

— Що робити?

— Підсівати пшеницю в стодолі.

А то треба було так підсівати, щоби пшениця лишалася, а полова відлетіла. Іван каже:

— Моя жінка не вміє підсівати. А жінка вчула то та й каже:

— Я вмію, вмію підсівати.

Іван плаче, боїться, що пан уздрить його жінку, перелюбить, і все.

Пішла вона другої днини підсівати. Підсіває в стодолі, а пан хотів піти подивитися, яка вона. А йому щось ноги відоймило, і він не може піти до стодоли. Хоче, а не може. Окоман приходить і питає:

— Ну що, пане?

— Я не міг її бачити. Щось мені не давало йти до стодоли. Ти кажи, най вона завтра приходить до мене білити. Вона прийде до хати, та й я буду її видіти.

Той знов прийшов до Івана та й каже, аби Марія, його жінка, йшла білити. Іван знов каже:

— Вона не вміє.

А вона вчула та й каже:

— Я вмію, вмію.

І пішла другої днини білити.

Прийшла вона, розвела вапно й білить, а пан хоче із свого лужка на ню подивитися. Утворив двері, хоче подивитися і не видить. Що з того, що вона є, як пан її не видить?

Іван дома цілий день журився, що жінка вже не верне, а вона ще й рано прийшла. Іван думав, що пан її там зіпре, а вона задовго до вечора була дома.

А перед тим окоман сказав панови: «Скажіть Іванови, най верне з того світу вашого тата. А як ні, то заберете його жінку». А тепер прийшов окоман та й каже Іванови:

— Казав пан, щоби ти йому вернув з того світу його тата, а як не, то най іде до пана твоя жінка.

А Іван аж заплакав. Де він годен вернути з того світу ланового тата! А жінка то зачула та й каже:

— Вернемо пайового тата. Хоче пан тата, то буде мати. А потім каже жінка Іванови:

— Сьогодні вночі о такій-то годині вийдеш на роздоріжжя. Там будуть їхати фіякри. Ти скажеш, щоби тобі вернули старого пана. А той пан буде тягнути фіякір замість коней.

Пішов він у поле на роздоріжжя, і там їхали ті фіякри. Він крикнув:

— Гов!

Ті, що їхали, стали.

— Що є? — питають.

— Верніть мені пана старого, — каже Іван. А вони йому кажуть:

— Дай нам окомана, а ми тобі дамо пана старого.

І поїхали. І вернувся Іван без пана. Питає молодий пан:

— Є тато?

— Нема. Казали, щоби дати окомана, тоді вернуть вашого тата. Пан сказав, щоби окоман ішов, і той пішов з Іваном. Прийшли вони на то роздоріжжя. Окоман постояв трохи та й каже:

— Скільки можна чекати? Я вже хочу йти додому.

А той чекає дванадцятої, бо то борше їх нема. Наколи вибила дванадцята, їдуть фіякри. Іван крикнув:

— Гов! Стали.

— Що потребуєте?

— Дайте мені пана старого, а нате вам окомана молодого.

Він дав окомана. Випрягли вони пана, впрягли окомана й поїхали. А пана дали Іванови. Чого окоман хотів, то й мав. Вернувся Іван з пановим татом. А що панови з тата? Жаль йому за окоманом.

І пан уже більше не кликав Іванову жінку. І всі вже боялися приступати до Івана. І то не Іван, а його жінка все робила. А Іван лиш журився та плакав.

І жив уже Іван спокійно з жінкою до кінця життя.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Снятин, Снятинського району, Івано-Франківської області 10 жовтня 1986 року Петращук Катерина Михайлівна (1922)