Українські народні казки

Про Анну Престоянну

Українська народна казка Закарпаття

Було де не було, жив один цар. Мав він двох синів. Коли цар помер, старший син пішов мандрувати, світу пізнавати. Молодший син залишився на батьковому троні.

Блукаючи по широкому світу, старший син став ученим чоловіком. Він попав у далекі краї, близько Вогняного моря. Оженився, взявши за жінку царську дочку. Коли тесть помер, перебрав державу. Та в житті був нещасливим, бо жінка була бездітною.

В молодшого брата були вже три сини. Хлопці повиростали, ходять до ніколи, добре вчаться. Як закінчили науку, старий прислав письмо їх батькові: «Так і так, я вже старий, думаю призначити собі наслідника. Та не хотів би я чужого чоловіка, бо волію взяти одного з твоїх синів».

Батько прочитав письмо синам і звідає їх:

— Котрий з вас хоче піти до стрия й залишитися його наслідником?

Старші опустили голову і мовчали, а молодший каже:

— Я згоден, няньку.

Приготовили наймолодшому в дорогу всього потрібного, щоб не прийшов до стрия, як сирохман, але щоб привіз дорогоцінні дарунки.

Батько наказував йому, щоб показав себе, як принц, щоб не знайшов ганьби родині. В дорогу дозволили хлопцеві взяти собі найкращого коня:

— Сину! Візьми собі найкращого і найсильнішого коня, який понесе легко і тебе, і твій маєток!

Хлопець осідлав свого коня, відклонився від батька і матері, від усіх рідних і цімборів, і рушив у далеку дорогу.

Йде, йде, йде через поля, через ліси і гори. Село від села далеко, ще дальше місто від міста. Дуже довго він у дорозі. Одного разу вій забрів до густого, страшного лісу. В тому лісі не було живої душі. Зголоднів хлопець і сів собі на невеликій прогалині, щоб відпочити і щось перекусити. Поїв, напився води, скочив на коня і дорожить далі. Та заплив він у такі краї, де цілий рік тепло, а зими люди ніколи не знають, бо зими там не видить і звірина.

Сонце гарно світить, та й спеки нема. Хоче води напитися, а води теж ніде немає. Почав шукати криницю чи колодязь. І втямив на боці від дороги оселю. Пришпорив коня й скоро прибув до оселі. Тут увидів колодязь. Став над колодязем, бо хотів напитися. Таку жадобу має — аж помирає. Позирає і видить: біля колодязя сидить дід.

— Добрий день, діду.

— Доброго здоров’я, сине!

— Чи можна води напитися?

— І я би напився. Та як? Нічим зачерпати — ні відра, ні жердки.

А колодязь геть-геть глибокий. Хлопець думає собі, мудрує, як води добути. Мав він ремені на сідлі, мав міцне мотуззя.

— Оці ремені, оце мотуззя зв’яжемо, спустимося до колодязя і так нап’ємося. А з колодязя будемо один одного тягнути.

Дід і собі радий, що води нап’ється. Розговорилися:

— Шо ти за один, куди держиш путь? — питає дід.

— Я принц. Іду до свого стрия. Він бездітний, бере мене за свою дитину. По його смерті я стану наслідником.

Дід був міцний, здоровий, та дуже лінивий. Любив жити легко, без роботи. І каже він хлопцеві:

— Я з голоду і безводдя так охляв, що ледве на ногах стою. Якщо тебе першого спущу до колодязя, не буду мати сили витягнути. Спусти мене першого, щоб я напився. Я стану дужим і легко спущу тебе.

Принц погодився. Спустив діда до колодязя. Той напився води.

— Тягнути!

— Ні! Ще раз хочу напитися! Напився.

— Тягнути?

— Ще ні! Нап’юся третій раз.

Тільки тоді, коли дід напився втретє, хлопець витягнув діда з колодязя і сам спустився напитися.

— Пий, пий! Бо ти там уже залишишся навіки! — сміється дід.

Хлопець зачудовався.

— Говорю, що будеш пити води досить, бо я тебе звідти не витягну.

— Не фіглюйте, діду! Тягніть. Дід сміється.

— Я не фіглюю! Сиди в колодязі і пий воду, доки не загинеш. Я тебе тільки тоді витягну, коли побожишся, що будеш моїм слугою, а мене самого будеш величати принцем. Я буду наступником твого стрия! Якщо дев’ять разів не побожишся, під землею загинеш!

«Ну, тут біда!» — подумав хлопець.

Та кожен чоловік хоче жити. Коли хлопець увидів, що дід не жартує, що він справді хоче залишити його в колодязі, погодився. Дев’ять разів він присягнув на свою душу.

Дід витягнув принца з колодязя. Принц зняв з себе одежу, передав дідові. Віддав йому і свої документи. А в ті часи на документах не було фотокарточок. Сів собі дід на коня і їде верхи. Хлопець іде пішки, бо він уже слуга.

Подорожуючі прибули до одного міста. Тут принцеві купили військову форму ординарця, діда голяр постриг, добре обмив. Одним словом, голяр вчинив з діда великого пана.

Купили дід з принцем собі ще одного коня і подорожують далі. Довго вони знаходилися в дорозі, поки нарешті прибули до стрия, який жив коло Вогняного моря. Одного разу вони вже заблудили в горах і лісах. Та хлопець мав при собі карту. При її допомозі дорогу знайшов. Дід тільки наказував, бо не знав ні читати, ні писати, «слуга» мусив підкорятися.

Нарешті мандрівники прибули до столичного міста, звідки старий цар правив своєю державою. На красних конях стали перед царськими воротами і відрапортували сторожі:

— Ми такі і такі... Вашого пресвітлого царя родина. Сторож скоро побіг до палати, за царем.

Цар вийшов назустріч. Поздоровалися. «Слуга», як і належить, віддав честь, а «принц» щось собі під ніс муркнув. Старий подумав:

«Що за неука-дурня посилає мені брат? У цього слуга мудріший.

Саме слузі й належало б стати моїм наслідником. Але ще увидимо. Не треба поспішати...»

Повів цар молодих людей до своєї палати. Тут вже чекало їх велике багатство та розкоші, бо бездітний цар не шкодував грошей на дорогоцінності. Сіли за прекрасний стіл, що був оздоблений скарбами. Почали носити такі страви, такі напитки, яких тільки можна загадати. У діда аж очі блищать, слина набігає в роті. Набиває він до рота смаженини, калачів, аж давиться. Перевертає чарку за чаркою. А хлопець їсть собі так, як звик, як і годиться в гостях.

Стрий дивиться на гостей. Не подобається йому все це. Незадоволений він своїм «племінником»...

День за днем минав, тиждень за тижнем минав. Минав і місяць за місяцем. Правда, не так скоро, як пишеться, як говориться.

Минули літа, цар з царицею вже зовсім постаріли, повмирали. Державу перебрав у свої руки «принц»...

Одного разу новий цар дочувся, що там і там, десь у далеких краях, є прекрасна дівчина, така, що вже кращої на цілому світі нема. А називається вона Анна Престоянна. Любив би цар видіти дівчину, любив би він і оженитися на ній. Та як добути її? Покликав цар свого «слугу» і грізно каже:

— Я хочу видіти прекрасну Анну Престоянну. Коли її не приведеш, то коротший головою.

— Та як я тобі приведу Анну Престоянну, коли про неї я ніколи не чував?

— Ніякого діла до цього не маю. Ти дістав наказ, виконуй його. А не виконаєш, станеш коротшим головою.

«Що чинити? — зажурився хлопець. — Або загину, або дізнаюся, де дівчина».

Рушив хлопець світом. Іде, іде і постійно звідає: — Ви не знаєте про Анну Престоянну?

Ніхто про неї не знає, ніхто нічого сказати йому не може. Блукає він далі горами, лісами, полями. Проходив він пустинею і здалека увидів дим.

«Подивлюся, хто там живе. Може, дадуть їсти, напитися, бо вже ноги не служать».

Підходить ближче, все ближче. Аж ось і хата. Відчинив двері, видить: на печі сидить старенна баба, очі великі, як тарілі, нижня губа відвисла так, що на колінах тримається. Вклонився хлопець бабі:

— Доброго здоров’я, дорога мамко!

— Доброго здоров’я, шинку! — баба така стара була, що не вимовляла «сину», тільки «шину». — Велике діло принешло тебе шюди. По цій землі людська нога ще не штупала.

— Ой, бабко, правду кажете, велике діло.

Хлопець розповів всю свою історію бабі. А щоб розповісти її, часу треба було немало.

— Так і так, бабко! Дурний цар дочувся про Анну Престоянну і задумав взяти її за жінку. А мені наказав привести прекрасну дівчину. Коли не виконаю його наказу, здійме голову. Сам я про Анну Престоянну ніколи не чував. Може, ви про неї знаєте?

— Я, синку, знаю, знаю. Вона живе у Вогняному морі на самому дні. А Вогняне море велике — широке й глибоке. Тобі далеко і довго треба іти, щоб ти знайшов місце, де дівчина виходить з води на берег.

— Та тільки скажіть, я піду.

— Вона виходить на берег в полудень грітися на сонці. Тоді співає прекрасних пісень, співає пісень народних. Та дівчину нелегко видіти, ще важче її піймати.

— Порадьте, як її піймати.

— Я тобі пораду дам. Вона виходить з моря гола, без одягу. Довкола живої душі нема. Бо місце неприступне. Та треба там покласти прекрасний стіл. Стіл прикриєш такою скатертю, крізь яку видно. На столі залишиш дівочу одежу, гарні топанки, такі, щоб були на одну ногу. Сам заховаєшся під столом і крізь скатерть будеш виглядати. Як дівчина вийде з моря, підійде до стола, почне одягатися й буде дивитися в дзеркало. Як тільки почне приміряти черевики, схопиш її. А коли її піймаєш, веди до Дурного царя.

— А хто мені дасть стіл, скатерть, дівочу одежу, топанки?

— Цар. Йому не важко дістати ці речі. Хлопець подякував старій і повернувся до царя.

— Пресвітлий царю! Я приведу вам дівчину, але ви приготуйте прекрасний стіл, скатерть, красну дівочу одежу, дівочі топанки на одну ногу, дзеркало.

Цар все приготував. Хлопець поклав речі до корабля й переплив Вогняне море. На другому березі, де Анна Престоянна звикла вполудне вигріватися на сонці, співати, хлопець поклав стіл, прикрив скатертю, розстелив дівочий одяг. Тут же поставив черевики і дзеркало, а сам заховався під столом.

Крізь прозору скатертину хлопець дивився, як морська дівчина вийшла з води. Раптом вона втямила стіл. Налякалася й почала тікати. Потім обернулася і тільки увиділа, що ніхто за нею не женеться, зупинилася. Обережно пішла до столу. Та враз знову настрашилася і втекла. Це повторювалося не раз — дівчина тікала і поверталася. Накінець звикла до столу і наблизилася до нього. Несміло простягнула рукою за одягом й почала приміряти. Подивилася в дзеркало й побачила в ньому чарівне зображення. Це їй сподобалося, вона забулася і заспокоїлася. Втішним видалося все для неї. Нарешті дівчина почала приміряти й черевики. Пробує один, пробує другий. Черевики не пасують. Та їй дуже хотілося взутися. Бо як, коли одяг прекрасний, а ноги босі? В ту хвилину, коли дівчина приміряла черевики, з-під стола тихо вискочив хлопець і схопив дівчину. Заплакала, заридала дівчина:

— Знаю я, добре знаю, куди мене поведеш. Ти мене ведеш до Дурного царя. Немало біди тобі прийдеться зазнати. Та коли будеш хитрий, я стану твоєю. А Дурного царя і видіти не хочу.

Зв’язав хлопець Анну Престоянну і поніс на корабель. Переплив Вогняне море й передав дівчину Дурному царю. Дурний цар аж рота відкрив та від подиву забув заперти. Такої краси на світі ще не видів.

І наказав Дурний цар весілля готувати.

Анна Престоянна весілля відкладає з дня на день.

— Для чого спішити? Часу вистачить! Ще не все для свадьби готове.

У природі сталося чудо. Відколи принц Анну Престоянну привів до Дурного царя, Сонце зарані-рано почало сходити дуже черлене.

— Ба, що сталося? Чому Сонце таке черлене сходить? — дивувалися люди, і ніхто не знав причини чуда.

Дурний цар знову заявив:

— Будемо свадьбу чинити! Анна Престоянна промовила:

— Тоді посвадьбуємо, коли дізнаєшся, чому Сонечко сходить черлене?

— Та хто піде до Сонця й дізнається, чому воно являється таким?

— Той, хто мене сюди привів. Він може добратися до Сонця, позвідати його.

Цар покликав «слугу»:

— Мусиш довідатися, чому Сонце ранком черлене! А коли ні — ти коротший головою.

Хлопець зібрався і рушив світом. Журиться він, як добутися до Сонця.

Йде, йде, йде пустинями, горами, полями, хащами. Через ріки перебирається вбрід і вплав, сушею іде пішки. Одного разу опинився він під двома такими високими скелями, що сягали самого неба. Скелі непрестанно б’ються одна об одну. Аж іскри летять за самі хмари.

Став хлопець і чекає. А чи перестануть вони битися?

Саме опівдні скелі на малий час затихли й промовили людським голосом:

— Куди йдеш, хлопче? Ми тут ніколи не виділи земного чоловіка.

— Дурний цар наказав довідатися, чому Сонце сходить черлене.

— Коли увидиш Сонце, запитай його і від нас про те, доки ми будемо битися.

— Та як спитати, коли я не можу крізь вас пройти?

— Ми припинимо бійку і тебе пропустимо.

І справді, скелі затихли, а хлопець мигом між ними проскочив. Нелегко вдалося, бо каміння було багато покришеного.

Гори ледве витримали, щоб знову не стати до бійки, поки хлопець проходив.

Іде хлопець, далі йде. Натрапив він на широченну ріку. Вода в ріці глибока, тиха, чиста і смачна. Та риби у воді нема... І питає ріка хлопця:

— Куди дорожиш, хлопче? Тут ніхто з земних людей не бував! А як ти перебрався крізь гори?

— Мене гори пустили, бо я хочу знати, чому Сонце ранком сходить черлене. А скелі хотіли б довідатися, чи довго їм битися. Я пообіцяв, що і про них позвідаю Сонечко.

— Ну, коли ти йдеш довідатися, чому вранці Сонце черлене, чому гори б’ються, спитай і про мене: чого в моїх водах немає риби, хоч я широка, глибока, а моя вода здорова і чиста.

— Та як довідатися, коли я не можу тебе переплисти?

— Я перед тобою розступлюся, ти підеш сушею. Доки не перейдеш на другий берег, води будуть розділені.

І ріка розступилася. А тільки хлопець перейшов по дну, як вона знову потекла.

Іде хлопець далі. Іде собі, йде. Та не так скоро йде, як нам говориться, бо дорога довга, далека.

Зустрів хлопець іншу ріку. Сидить на березі перевізник — такий старий дід, що мохом поріс, як пень.

— Куди держиш путь, хлопче? Як ти тут з’явився з того боку? Як ти пробрався крізь скелі, через широченну річку, коли сюди ніхто не проходив?

— Так і так. Я шукаю Сонце, бо хочу знати, чому воно сходить черлене. Скелі мене пропустили, бо я пообіцяв довідатися, чи довго їм битися. Ріка мені розступилася, бо я пообіцяв довідатися, чого в ній нема риби...

Перевізник просить:

— Позвідай і про мене, чи довго я маю ще човна водити. Вже навнувало мені.

— Я спитаю. Та як мені на другий берег добутися? По дорозі гроші вже потратив, не маю чим заплатити вам за перевіз.

— Я тебе перевезу і без грошей, тільки не забудь про мене.

— Не забуду, дідусю, не забуду!

І дід переправив хлопця на другий берег.

Іде хлопець далі, йде, йде. Прийшов до третьої ріки, а тут стоїть млин. У млині меле престарий дід. Та стільки на ньому вже муки, що діда не видно. Дідове тіло поросло ще й мохом, а мука і на мох нападала. Ріка, на якій стояв млин, була не така вже й велика, не така й широка. Міг хлопець її перейти і вплав, і вбрід. Та був він дуже голоден. Зайшов до млина в надії, що попросить їсти. Тільки став на порозі, як мельник його питає:

— Куди держиш путь, хлопче? Ти мусиш бути з далекого краю, бо сюди ніхто не приходить. Як ти перебрався через гори, через ріки?

— Так і так... Я хочу знати, чому Сонце сходить черлене.

— Коли так, позвідай Сонечко і про мене: доки я маю у цьому млині молоти?

— Позвідаю, тільки дайте мені їсти, бо я дуже голоден. Мельник мав досить муки й годував кози. Скоро зварив токану, налив миску молока. Наситився хлопець і рушив далі.

Йде, йде, йде горами, полями, лісами, такими густими хащами, що й розповісти не можна, бо то були ліси прадавні, первовічні.

Лісом піднімається на високу гору. З гори увидів далеку хатину. В хатині жила стара баба. Прийшов до неї і поклонився:

— Добрий день, мамко!

— Доброго здоров’я, синку! Куди держиш путь?

— Так і так... Дурний цар наказав мені дізнатися, чому Сонце сходить черлене.

Була година після полудня. Каже бабка:

— Сонце тут... Коли воно зайде, прийде сюди відпочити на ніч, ти можеш з ним поговорити... Ранком Сонечко молоде, сильне. Коли б ти з ним вранці стрітився, воно б тебе спалило. Увечері Сонце вже не має тої сили, бо старіє...

Баба приготувала вечерю.

— Ти, напевно, зголоднів! Сідай, перекуси!

Хлопець наївся, відпочив. Понад вечір Сонце вернулося з великого денного переходу до свого домівства і крізь оболок ввійшло до хати. І тут воно одразу відчуло земного чоловіка, бо Сонце ходить світом, впізнає всі нації, знає всіх людей, ще й звірину та птицю...

— Тут людським духом пахне. Бабка сказала:

— У нас далекий гість.

І хлопець став перед Сонцем.

— Та в якім ділі ти сюди заплив?

— Я мушу знати, чому ти вранці сходиш черленим?

— Коли я рушаю з дому, випливаю на схід. Мені перестають дорогу змії. Я з ними держу війну. З пащ зміїв вогнем сапає — ним мене вони й розпечуть. Тому я вранці черлене. Знайшовся чоловік, що імив Анну Престоянну. А вона жила на дні Вогняного моря. Анна просила милостиво, тому змії не мали моці зі мною зустрічатися. Доки Анна Престоянна жила в морі, доки просила, я не сходило черленим. Відколи вона не просить, я схожу черленим...

Не говорить хлопець Сонцю, що він зловив Анну Престоянну. Та думає собі, що скоїв шкідливу, препогану справу. І питає хлопець далі:

— Там і там я стрічав старого, дуже старого мельника. Йому навнувало молоти. Доки він буде в млині?

— Той мельник забив справедливого, чесного чоловіка. Тому він і покараний, тому і залишиться в млині аж до страшного суду.

— На одній ріці я зустрів діда-перевізника. Доки він буде перевозити? Дідові дуже навнувало.

— Доти, доки не передасть весло такому, як ти. Та скажи йому це тоді, коли вже тебе перевезе на другий берег, як будеш далеко від води. Бо коли ні, він заб’є тебе.

— Там і там є ще одна велика, широка, глибока ріка з водою чистою і здоровою. Та риби в ріці нема. Чому в чистій воді риби нема?

— Як перейдеш ріку, здалека гукнеш: «У тобі тоді буде риби, коли потопиш такого, як я...»

— А чому там і там дві страшні скелі непрестанно б’ються? Тільки в полудень на одну годину перестають битися... Доки вони будуть битися?

— Гори будуть битися доти, доки не вб’ють такого, як ти... Та відповідь їм дай тоді, коли відійдеш далеко. Бо вони почнуть так битися, що каміння буде літати високо і далеко — можеш загинути.

Хлопець закінчив свою бесіду з Сонцем. Настала ніч. Переночував, а ранком рушив до Дурного царя. Не так скоро ішов, як ми говоримо, бо то було дуже далеко.

Йде, йде, йде. Прийшов до млина. Здалека до нього гукав мельник:

— Ти запитав?

— Запитав.

— Що тобі сказало Сонце?

— Відповім, тільки дай поїсти, бо я голоден.

Мельник наварив токану, дістав бринзу. Хлопець поїв, напився свіжої води і каже:

— Ти забив справедливого, чесного чоловіка. За це тобі суджено молоти вічно...

Зажурився мельник, з жалю і серця пустив всю воду на колесо. А вода тим колесом так обернула, що ледве млина не рознесло.

Подякував хлопець за гостину, відклонився і дорожить далі.

Прибув до перевізника, а той здалека гукає:

— Ти звідав?

— Звідав!

— Що сказало Сонце?

— Спершу перевези!

Сіли вони до човна і пливуть на другий берег. Тільки допливли, хлопець вискочив і спішить далі.

— Ти забув сказати!

— Скажу, скажу! Тільки мушу пригадати слова Сонця... Уже згадав. Доти будеш водити човна, доки не передаш весло такому, як я! — відповів і ноги на плечі. А перевізник штовхнув човном так, що той вилетів на берег, понісся землею — ледь не догнав хлопця.

Хлопець йде далі, все далі. Враз він опинився перед великою рікою. А ріка тільки увиділа його, як відразу й питає:

— Ти звідав?

— Звідав!

— Що сказало Сонце?

— Скажу, коли пустиш на другий берег.

Вода розступилася, хлопець пішов дном. Та не зупиняється й на одну хвилину, бо знає, що треба поспішати. А ріка сердито гукає:

— Кажи! Чого мовчиш?

— Скажу, скажу! Тільки згадаю, що Сонце відповіло... Коли був далеко, повернувся й каже:

— До того часу в тобі риби не буде, доки не потопиш такого, як я.

Коли це ріка почула, закрутилася, забулькотіла й погналася за хлопцем. А той ноги під себе і бігом. Ледве втік, бо вода вже ловила його за ноги.

Виморився хлопець тікаючи. Ліг на траву відпочити. Коли віддихався, дався далі в дорогу. Йде, йде, йде днями, ночами. Опинився під самими скелями. А ті вже здаля бачать його і гукають:

— Ти звідав?

— Звідав!

— Що сказало Сонце?

— Відповім, тільки замовчіть. Пустіть мене, а за три час я пригадаю, що сказало Сонце, бо все діялося давно. Я вже забув.

Скелі помовкли. Хлопець між ними біжить, спотикається, падає, об каміння б’ється. Коли був геть-геть далеко, гукнув:

— До того часу будете битися, поки не заб’єте такого, як я.

Як тільки гори це почули, кинулися до страшної бійки. Каміння полетіло під саме небо, на всі сторони світу. Брили покотилися і за хлопцем. Та мав він щастя, що не забило його.

Хлопець рушив далі. Зупинився він на самому дворі Дурного царя. Вийшла назустріч до нього Анна Престоянна.

— Чи знайшов ти Сонце? Чи довідався ти, чому воно вранці сходить черлене?

— Знайшов і довідався. Доки ти жила на дні Вогняного моря і просила, щоб змії не перепиняли вранці дорогу Сонцю, воно не сходило черленим. А відколи тебе нема у Вогняному морі, змії сапають на Сонце вогнем — борються з ним. Тому воно сходить черленим.

— Видиш, що ти вчинив? Я тобі говорила, що мене понесеш до Дурного царя, а сам гіркого лиха і біди зазнаєш. Та це тільки початок. Найгірші муки ще попереду!

І дійсно, хлопець зазнав ще немало лиха. Дурному цареві не терпиться, кричить він на прекрасну дівчину:

— Чинім свадьбу!

— Ще мало почекай. Тобі здається, що мене сюди привезли голу — тільки в тому одязі, який ти приготував. Люди думають, що я не маю нічого. А на дні Вогняного моря у мене є величезне багатство.

— А хто твій маєток з моря добуде?

— Той, хто мене сюди привів.

Дурний цар розлютився і велів покликати «слугу»:

— У Анни Престоянни на дні Вогняного моря є великий маєток. Ти мусиш його добути! Коли не добудеш — ти коротший головою!

— Який маєток?

— Вона знає! Хлопець питає:

— Які у тебе багатства у Вогняному морі?

— П’ять тисяч златогривих коней.

— А як їх з моря дістати?

— Не знаю. Я не знала і того, що ти мене можеш обдурити...

Цар висварився на «слугу»:

— Довго не мудруй! Збирайся в дорогу! Час свадьбу чинити, я далі не можу терпіти.

Та що чинити? Знову треба іти світом. Хлопець порадився знову йти до баби.

На цей раз він уже менше блукав, бо дорогу знав. Та не одну ніч, не один день, не один тиждень пробув у мандрах. Нарешті добрався до баби і чемно вклонився:

— Добрий вечір, мамко!

— Доброго здоров’я, шинку! Ти знову вернувся до мене?

— Так і так! Дурний цар наказав привезти з Вогняного моря багатство Анни Престоянни. У неї п’ять тисяч златогривих коней.

— Ну, хлопче, тут я тобі поради не дам. Бо до цього я мала. Є ще одна баба, в дев’ятій державі, в Студеній скелі. Вона могла би тобі помогти, коли б хотіла.

Показала баба хлопцеві дорогу до тої баби, і попрощалися вони. Хлопець довго ходив, блукав лісами, полями, грунями по непрохідних місцях. Накінець він натрапив Студену скелю.

— Добрий вечір, мамко!

— Доброго здоров’я, синку! Куди держиш путь?

— Так і так... Дурний цар наказав добути з Вогняного моря маєток Анни Престоянни. Як це вчинити?

— Я тобі, синку, дам пораду. Я вже стара і всього виділа на світі. Подарую тобі коня-віщуна, а ти його слухай.

І повела хлопця до стайні, показала йому коня.

— Цей кінь знає, що буде. Слухай його і роби так, як віл буде казати.

Хлопець подякував, осідлав коня.

— Куди тебе нести?

— До Вогняного моря за златогривим жеребцем Анни Престоянни.

— Спершу треба попросити Дурного царя, щоб дав мене підкувати. На підковах мусять бути гаки метром довжиною. підкови мають бути кожна по сто кілограмів. Мене треба обвити клоччям і обтягнути міцною шкірою з буйвола... Сім разів мене треба обвити шкірою й обшити. Коли це буде зроблено, рушимо в дорогу.

Кінь приніс хлопця до Дурного царя. Цар наказав підкувати коня, обкласти клоччям і обшити буйволячою шкірою.

Коли все було готове, кінь-віщун промовив:

— Сідлай мене, сідай на мене, понесу тебе до Вогняного моря. Коло моря викопаєш глибоку яму, щоб було куди заховатися.

Кінь полетів стрілою до берега Вогняного моря. Тут було викопано глибоку і широку яму. Заховалися кінь і хлопець так, що сліду не видно.

Кінь став на задні ноги, заржав, аж земля задрижала. З Вогняного моря вилетів златогривий жеребець. Через п’ять хвилин жеребець облетів цілий світ. А летів він швидше, як Юрій Гагарін на ракеті. Та жеребець нікого не увидів і кинувся знову до моря...

А кінь-віщун вдруге вискочив з ями. Заржав так, що земля здригнулася.

Златогривий жеребець вилетів з моря і протягом п’яти хвилин світ облетів двічі. Свого ворога не увидів, тому кинув собою знову до моря.

Кінь-віщун не дав відпочити златогривому жеребцеві, бо заржав втретє. Втретє вилетів з Вогняного моря златогривий жеребець. За п’ять хвилин тричі облетів цілий світ. Та так і не втямив він, хто на нього гукав. Під воду вернувся змучений.

Кінь-віщун не дав йому спокою і на секунду, бо знову заржав так, що земля здригнулася. А тепер кінь не ховався, бо чекав златогривого жеребця. Той вилетів з моря, увидів свого суперника й кинувся громом до нього. Почали вони битися... Жеребець був не кований, бив задніми копитами по товстій буйволячій шкірі, рвав її на шматки — тільки клоччя розліталося. Та кінь-віщун залізними гаками і залізними підковами рвав прекрасне тіло жеребця так, що кусні летіли...

Так довго билися, доки сім буйволячих шкір не порвалося. А на златогривому жеребцеві вже нема здорового місця. Виморився, перестав бити копитами і промовив:

— Я піддаюся!

— Заржи, щоб всі твої златогриві кобили вийшли з Вогняного моря!

Жеребець заржав. Як почали вилітати прекрасні златогриві кобили з моря — ціле поле встелили. Тільки блищать на сонці.

Кінь-віщун покликав хлопця. Хлопець скочив у сідло і полетів до Дурного царя. А жеребець і морські златогриві кобили за ними. І стільки коней налетіло до царського двору, що заповнили цілу вулицю — не вміщалися довкола палацу. Любо глянути на це незвичайне видовище.

Дурний цар радіє і просить Анну Престоянну:

— Ну, тепер уже свадьбуймо!

— Чекай ще. Ще не весь мій маєток тут! У морі залишилися златорогі бики і корови. їх треба теж пригнати сюди.

— А хто їх прижене?

— Прижене той, хто пригнав златогривих коней, хто сюди привів мене...

Цар дуже сердитий. Та покликав він «слугу».

— Мусиш пригнати з Вогняного моря златорогих корів і биків. Коли ні — ти коротший головою!

Коня-віщуна знову обклали клоччям. Знову обшили шкірами, знову осідлав його хлопець, знову полетів до Вогняного моря.

Кінь-віщун став на березі, заржав так, що земля здригнулася. Вибіг з моря великий златорогий бик. Почали битися. Бик рогатий рве буйволячу шкіру, розкидає клоччям на всі боки. Кінь залізними гаками і підковами шарпає прекрасне тіло златорогого бика так, що кусні м’яса відлітають. Скоро бик виморився і піддався:

— Я тобі піддаюся!

— Клич свою череду.

Бик так зарикав, що з дерева листя впало. І почали роїтися з моря златорогі корови, златорогі телиці — ціле поле встелили.

Сів хлопець на коня, і вони понеслися до Дурного царя. А за хлопцем і конем — череда златорогої худоби. Худоба не вмістилася на царському дворі, по царських хлівах, бо заповнила ще й вулицю.

Дурний цар радіє, просить-молить Анну Престоянну!

— Чинім свадьбу!

— Ще тут не все моє майно! У Вогняному морі залишилися мої златорунні вівці і барани. Їх треба теж пригнати.

— Та хто їх прижене?

— Той, хто мене сюди привів, хто моїх златогривих коней і златорогих корів пригнав.

Сердитий цар — аж в зуби ріже. Та покликав «слугу»:

— Мусиш пригнати з Вогняного моря златорунних овець і баранів Анни Престоянни. Коли ні — ти коротший головою.

Хлопець осідлав свого вірного коня-віщуна. Полетіли до Вогняного моря. Кінь-віщун заржав так, що земля здригнулася. В ту хвилину вискочив з моря баран з десятьма золотими рогами. І почали вони битися. Та баран швидко занеміг і промовив:

— Я тобі піддаюся!

— Клич свою отару!

Баран голосно заревів. З моря почали роїтися златорунні вівці і барани. Було їх стільки, що коли отару пригнали до Дурного царя, худібка заповнила усі хліви, усі двори, вулиці і поля.

Радіє цар прекрасній худобі. Та все тільки про одне дбає:

— Свадьбуємо вже!

— Чекай ще мало. Чи ти знаєш, скільки худоба дасть молока? Треба її подоїти. Але вчинити треба так, щоб водночас доїлися і кобили, і корови, і вівці.

— А хто може так вчинити?

— Той, хто мене привів сюди, хто пригнав златогривих коней, златорогих корів, златорунних овець і баранів.

Дурний цар дав покликати «слугу».

— Одночасно мусиш подоїти кобил, корів і овець. Коли ні — ти коротший головою.

— Порадьте, як це вчинити?

— Діло не моє!

Зажурився хлопець, пішов сумний до свого коня.

— Чому ти журишся?

— Дурний цар наказав подоїти усіх кобил, корів, овець.

— Не журися! Проси від царя величезну бочку! Прикотили величезну бочку.

— Я піду, — говорить кінь, — між худобу і вчиню так, що кобили, корови, вівці самі пустять молоко до бочки. То ті корови, кобили і вівці такі злі, що чоловіка і близько не підпускають.

Кінь ходив між худобою і щось шептав. А худоба підходила до бочки і сама пускала молоко. Бочка наповнилася до самого верху.

Радий цар, що багато надоєно — пригодиться для весілля!

— Тепер уже можемо свадьбувати!

— Ой, ще ні! Той, хто мене сюди привів, мусить покупатися у тому молоці.

А молоко так кипить, як на вогні... Дурний цар дав покликати «слугу».

— Коли ти привів Анну Престоянну, пригнав златогривих коней, златорогих корів, златорунних овець і баранів, подоїв їх, тепер мусиш покупатися в їх молоці.

— Як купатися у кип’ятку?

— Діло не моє! Якщо не покупаєшся — ти коротший головою.

Хлопець зажурився й пішов до стайні радитися з своїм конем.

— Чого журишся?

— А як не журитися, коли цар наказав скупатися у кип’ячому молоці?

— Не журися. Я стану коло молока і весь вогонь вдихну до себе. А ти сміло скачи до молока.

Так і було. Коли Дурний цар, Анна Престоянна зібралися глянути, як «слуга» буде купатися у кип’ятку, кінь-віщун наблизився до молока, вдихнув до себе вогонь. Хлопець пірнув до молока, викупався і вийшов звідти таким красним, що кращого на світі більше не було.

Позавидував Дурний цар.

— Видиш, — говорить Анна Престоянна женихові, — твій «слуга» скупався в молоці і став красним легінем. Я хочу, щоб таким і ти був.

Дурний цар мигом роздягнувся і приступився до молока. Кінь-віщун відступився, а молоко знову закипіло.

Цар скочив до купелі і... зварився. Тільки кості сплили на поверхні.

Анна Престоянна сказала:

— Тепер ти вільний. Я — твоя, а ти — мій. Тепер ми поженимося.

Подали батькові телеграму, подали телеграму і рідним, щоб збиралися на весілля. Запросили багато гостей, весь народ. Покликали туди і мене, Михайла Михайловича Галицю, з села Дулова на Тячівщині. Кухарки наготували стільки страв, що столи гнулися і ломилися. А пиво, вино, горілка текли ріками.

Гості їли, пили, співали, веселилися. А коли сп’яніли, почали сважатися й битися. Я настрашився і давай тікати з палати. Але царський двір був обведений горожами високими, а перескочити ті плоти було неможливо. Я тоді до воріт, а на воротах вартові. Я втямив купу клоччя і заховався до реї. Сиджу і думаю: «Тут уже мене не знайде піхто». Я нагрівся й заснув. Тим часом весілля закінчилося, і на честь молодих почали бити з гармат. А в ті часи гармати заправляли клоччям. Вояки вхопили цілу купу разом зі мною, зарядили цівку і вистрелили.

Проснувся я тоді, коли летів через гори, через моря, через ліси. А летів так, як Юрій Гагарін.

Приземлився я дома, в рідному селі Дулові, де живу і донині.

Походження та примітки

Про Лину Престоянну. «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» — 480С * + 531. Подається за: «Казки зелених гір: Закарпатські казки Михайла Галиці / Запис, упорядкування та редагування П. Лінтура, І. Чендея — Ужгород: Карпати, 1965.», с. 30 — 44. Варіанти: Калин — «Закарпатські казки Андрія Калина / Запис текстів і вступ, стаття П. Лінтура; Упорядник Г. Ігнатович. — Ужгород: Закарпатське обласне видавництво, 1955.», с. 92 — 97; Грига — Архів П. В. Лінтура.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).