Про Оксанку Нетіпаху та злу мачуху
Українська народна казка Кіровоградщини
Давним-давно жив собі один чоловік з жінкою. Мали вони донечку Оксанку. Дуже любили її. Минуло п’ять років і мати тяжко захворіла. Перед смертю просить вона чоловіка:
— Знаєш, мій соколе, я буду вмирати. Ти — молодий, гарний, візьмеш собі другу жінку і проживеш вік щасливо. Про мене не згадуй, але за дитиною слідкуй сам, не довіряй її мачусі.
Похоронили її. Цілий рік батько дбав про Оксанку, шанував. А коли пройшли жалоби, він став їздити по балах, знайшов собі жінку і одружився з нею.
Жили вони добре. Але мачуха дуже не любила свою пасербицю і прозвала її Нетіпахою. А батько перестав дбати про дитину, не цікавився, чи вона їла, чи вмита, зодягнута. Бідна Оксанка пересиджувала цілі дні в своїй кімнаті, бавилася сама, говорила до материного портрета.
Ішов час. Оксанка росла і виросла в гарну дівчину. А тим часом мачуха народила три дочки. Бідна Оксанка мусила щоночі вставати до тих дітей, колисати, купати, годувати. А мачуха жила, як троянда у вазі. Коли діти підросли, Оксанка варила, пекла, прала. Мачуха знаходила їй стільки роботи, що та не чула рук, валилася з ніг. Малася сирота гірше наймички.
Одного разу каже чоловік жінці:
— Збирайся, дорога, збирай дітей і поїдемо на бал.
— Візьміть і мене, — проситься Оксанка.
А мачуха їй:
— Ти, Нетіпахо, дивися, аби дім був упорядкований, аби куделі були випрядені, хліб спечений, все попрано, випрасувано.
Зібрала мачуха своїх дітей, сіла в карету з чоловіком і поїхала. А Оксанка, плачучи пішла на цвинтар і упала на мамин гріб.
— Доки я маю мачушині кулаки їсти? — плаче. — Візьміть мене, мамко, на той світ. Не годна я все те зробити, що мачуха наказала.
І чує вона, жіночий голос говорить:
— Вставай, Оксанко, не плач. Мертва мати тобі не поможе. Бери ліпше з могили прутик і йди у сад. Там росте велика яблуня, що родить червоні яблука. Вдар цим прутиком по яблуні і звідти вийде така велика поміч, що все за тебе зробить. Лишень дивися, аби в тебе ніхто того прутика не вкрав, аби ти його не вломила.
Взяла вона прутик, іде додому та й думає: «Чи це правда була, чи мені снилося?» Пішла вона в сад, ударила прутиком по крислатій яблуні, а з дупла повискакували дівчата і питають:
— Королево наша, наказуй, що маємо робити, бо час тікає.
Вона спершу налякалася, але скоро зрозуміла все. Повела їх до покоїв, розповіла, що мачуха наказала зробити. Дівчата сказали Оксанці лягати спати, а самі взялися до роботи. Коли Оксанка спала, одна з дівчат вишила рушник, а на ньому такі слова: «Це тобі, мачухо, за твої кулаки і за грізні слова, і за те, що ти так погано зі мною обходишся. Я дарую тобі цей рушник, аби ти ним задоволена була і мене не катувала. Здається мені, що я довго по землі ходити не буду, коли ти і далі будеш мене в своїх руках тримати».
Тут заторохтіла карета. Дівчата розбудили Оксанку, а самі зникли. Мачуха увійшла до покоїв, подивилася на все, прочитала напис на рушнику і страх її узяв. Пішла до чоловіка та й каже:
— Знаєш, муже дорогий, твоя дочка знається з нечистою силою. Я їй сказала такі роботи поробити, що людині то не під силу. А тут все зроблено. Ти завтра же відвези її в ліс і залиш на поталу звірям.
— Та що ти балакаєш, жінко? Вона — моя донька.
— Коли ти її не відвезеш, то лишаю тобі дітей, а сама йду собі.
Жаль татові доньки, але й жаль жінку втрачати. Та й що він буде сам з дітьми робити? Другого дня сказав батько кучеру впрягти коні, відвезти Оксанку до лісу і там лишити. Повіз її кучер. Завіз далеко в ліс і каже:
— Вибач мені, доню, але мені наказали тебе тут лишити.
А Оксанка говорить:
— Вертайте щасливо й не споминайте мене лихом. Я все розумію.
Заплакав кучер і поїхав додому. А бідна дівчина лишилася сама. Ходила вона по лісі та й думала, що має прутик, і він їй поможе. Била вона кожне дерево, але ніхто не вийшов до неї. Тяжко зітхнула, заплакала, бо зайшло сонце, а вона не мала де переночувати. Поклала свої манаточки під дуба й подумала полізти на дуба. Але потім згадала, що можна впасти і зламати руку або ногу. А на землі буде жива й здорова.
Сидить вона під деревом, аж тут з’являється Лісова Цариця. Й питає:
— Що ти, дочко, тут робиш?
— Збирала я гриби, збирала суниці та й заблудилася, — відповідає Оксанка.
— Ні, дочко, неправду кажеш. Це мачуха хотіла тебе позбутися і сказала відвезти в ліс. Ходи зі мною і буде тобі добре.
І вона пішла. Привела її Лісова Цариця у великі палаци й каже:
— Отут, дочко, будеш проживати.
І зникла. Зараз же прийшли дівчата. Одні її миють, другі чешуть, треті поприносили дорогі убори, вбрали Оксанку. Понакладали їй перснів на руки, золота на шию, принесли вечерю.
Вона повечеряла і згадала про маму. Чи буде вона на маминій могилі? Чи доведеться їй вертатися в рідне місто?
Аж тут двері відкрилися й на порозі з’явився царевич. Питає:
— Чи дозволиш до себе приступити, царівно?
А вона каже:
— Я бідна дівчина, сирота. Я блукала по лісі, а Лісова Цариця знайшла мене і привела сюди.
— Вона — моя мама. Ти мені дуже сподобалася. Стань моєю дружиною.
А він їй ще більше сподобався. Оксанка говорить:
— Я згідна.
Він підійшов до неї, пригорнув, поцілував, дав їй перстенець і каже:
— Коли так, то за тиждень наше весілля.
Відбулося весілля і зажили вони щасливо.
А мачуха захотіла дізнатися, чи жива ще її пасербиця, чи вже звірі роздерли. Пішла вона до ворожки, а та подивилася в люстерко і сказала, що Оксанка віддалася за царевича і живе в золотому палаці. Каже мачуха чарівниці:
— Я тобі гарно заплачу, лиш порадь, як її знищити.
Ворожка продала мачусі отруйну хустину та й порадила подарувати її Оксанці. Перебралася мачуха на стару ворожку, пішла в ліси до пасербиці. Довго шукала вона той палац, поки знайшла. Оксанка гарно стару прийняла, нагодувала, обдарувала. А стара каже:
— Ти, донько, щиро мене приймала, то і я хочу тобі щось подарувати. Візьми від мене цю хустину і зав’яжи собі на шию.
Оксанка зав’язала, а хустинка почала її душити. Хоче вона зірвати дарунок з шиї, а хустина приросла до шкіри. Оксанка заричала, прибігла вся обслуга, прибіг царевич, схопив дружину на руки.
— Що з тобою? — питає.
А вона вже не дихає. Тоді царевич став зривати з її шиї хустину, а вона злізає разом з шкірою. Коли хустину зняла, Оксанка почала дихати. Розказала про ворожку, яка подарувала хустину.
Кинулися шукати старої — нема. Царевич наказав сідлати коней і наздоганяти ворожку. Знайшли її в полі. Відпочивала під копою і промовляла сама до себе:
— Вже ти, Нетіпахо, не будеш царювати.
Тут над’їхали царські вояки, схопили ворожку і привели до царського палацу. Царевич наказав прив’язати стару коням до хвостів і пустити в чисте поле.
Але Оксанка впізнала мачуху і почала просити пощадити її. Мачуху відпустили і наказали більше ніколи не з’являтися у них.