☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Про Оксанку Нетіпаху та злу мачуху
Українська народна казка Кіровоградщини

Давним-давно жив собі один чоловік з жінкою. Мали вони донечку Оксанку. Дуже любили її. Минуло п’ять років і мати тяжко захворіла. Перед смертю просить вона чоловіка:

— Знаєш, мій соколе, я буду вмирати. Ти — молодий, гарний, візьмеш собі другу жінку і проживеш вік щасливо. Про мене не згадуй, але за дитиною слідкуй сам, не довіряй її мачусі.

Похоронили її. Цілий рік батько дбав про Оксанку, шанував. А коли пройшли жалоби, він став їздити по балах, знайшов собі жінку і одружився з нею.

Жили вони добре. Але мачуха дуже не любила свою пасербицю і прозвала її Нетіпахою. А батько перестав дбати про дитину, не цікавився, чи вона їла, чи вмита, зодягнута. Бідна Оксанка пересиджувала цілі дні в своїй кімнаті, бавилася сама, говорила до материного портрета.

Ішов час. Оксанка росла і виросла в гарну дівчину. А тим часом мачуха народила три дочки. Бідна Оксанка мусила щоночі вставати до тих дітей, колисати, купати, годувати. А мачуха жила, як троянда у вазі. Коли діти підросли, Оксанка варила, пекла, прала. Мачуха знаходила їй стільки роботи, що та не чула рук, валилася з ніг. Малася сирота гірше наймички.

Одного разу каже чоловік жінці:

— Збирайся, дорога, збирай дітей і поїдемо на бал.

— Візьміть і мене, — проситься Оксанка.

А мачуха їй:

— Ти, Нетіпахо, дивися, аби дім був упорядкований, аби куделі були випрядені, хліб спечений, все попрано, випрасувано.

Зібрала мачуха своїх дітей, сіла в карету з чоловіком і поїхала. А Оксанка, плачучи пішла на цвинтар і упала на мамин гріб.

— Доки я маю мачушині кулаки їсти? — плаче. — Візьміть мене, мамко, на той світ. Не годна я все те зробити, що мачуха наказала.

І чує вона, жіночий голос говорить:

— Вставай, Оксанко, не плач. Мертва мати тобі не поможе. Бери ліпше з могили прутик і йди у сад. Там росте велика яблуня, що родить червоні яблука. Вдар цим прутиком по яблуні і звідти вийде така велика поміч, що все за тебе зробить. Лишень дивися, аби в тебе ніхто того прутика не вкрав, аби ти його не вломила.

Взяла вона прутик, іде додому та й думає: «Чи це правда була, чи мені снилося?» Пішла вона в сад, ударила прутиком по крислатій яблуні, а з дупла повискакували дівчата і питають:

— Королево наша, наказуй, що маємо робити, бо час тікає.

Вона спершу налякалася, але скоро зрозуміла все. Повела їх до покоїв, розповіла, що мачуха наказала зробити. Дівчата сказали Оксанці лягати спати, а самі взялися до роботи. Коли Оксанка спала, одна з дівчат вишила рушник, а на ньому такі слова: «Це тобі, мачухо, за твої кулаки і за грізні слова, і за те, що ти так погано зі мною обходишся. Я дарую тобі цей рушник, аби ти ним задоволена була і мене не катувала. Здається мені, що я довго по землі ходити не буду, коли ти і далі будеш мене в своїх руках тримати».

Тут заторохтіла карета. Дівчата розбудили Оксанку, а самі зникли. Мачуха увійшла до покоїв, подивилася на все, прочитала напис на рушнику і страх її узяв. Пішла до чоловіка та й каже:

— Знаєш, муже дорогий, твоя дочка знається з нечистою силою. Я їй сказала такі роботи поробити, що людині то не під силу. А тут все зроблено. Ти завтра же відвези її в ліс і залиш на поталу звірям.

— Та що ти балакаєш, жінко? Вона — моя донька.

— Коли ти її не відвезеш, то лишаю тобі дітей, а сама йду собі.

Жаль татові доньки, але й жаль жінку втрачати. Та й що він буде сам з дітьми робити? Другого дня сказав батько кучеру впрягти коні, відвезти Оксанку до лісу і там лишити. Повіз її кучер. Завіз далеко в ліс і каже:

— Вибач мені, доню, але мені наказали тебе тут лишити.

А Оксанка говорить:

— Вертайте щасливо й не споминайте мене лихом. Я все розумію.

Заплакав кучер і поїхав додому. А бідна дівчина лишилася сама. Ходила вона по лісі та й думала, що має прутик, і він їй поможе. Била вона кожне дерево, але ніхто не вийшов до неї. Тяжко зітхнула, заплакала, бо зайшло сонце, а вона не мала де переночувати. Поклала свої манаточки під дуба й подумала полізти на дуба. Але потім згадала, що можна впасти і зламати руку або ногу. А на землі буде жива й здорова.

Сидить вона під деревом, аж тут з’являється Лісова Цариця. Й питає:

— Що ти, дочко, тут робиш?

— Збирала я гриби, збирала суниці та й заблудилася, — відповідає Оксанка.

— Ні, дочко, неправду кажеш. Це мачуха хотіла тебе позбутися і сказала відвезти в ліс. Ходи зі мною і буде тобі добре.

І вона пішла. Привела її Лісова Цариця у великі палаци й каже:

— Отут, дочко, будеш проживати.

І зникла. Зараз же прийшли дівчата. Одні її миють, другі чешуть, треті поприносили дорогі убори, вбрали Оксанку. Понакладали їй перснів на руки, золота на шию, принесли вечерю.

Вона повечеряла і згадала про маму. Чи буде вона на маминій могилі? Чи доведеться їй вертатися в рідне місто?

Аж тут двері відкрилися й на порозі з’явився царевич. Питає:

— Чи дозволиш до себе приступити, царівно?

А вона каже:

— Я бідна дівчина, сирота. Я блукала по лісі, а Лісова Цариця знайшла мене і привела сюди.

— Вона — моя мама. Ти мені дуже сподобалася. Стань моєю дружиною.

А він їй ще більше сподобався. Оксанка говорить:

— Я згідна.

Він підійшов до неї, пригорнув, поцілував, дав їй перстенець і каже:

— Коли так, то за тиждень наше весілля.

Відбулося весілля і зажили вони щасливо.

А мачуха захотіла дізнатися, чи жива ще її пасербиця, чи вже звірі роздерли. Пішла вона до ворожки, а та подивилася в люстерко і сказала, що Оксанка віддалася за царевича і живе в золотому палаці. Каже мачуха чарівниці:

— Я тобі гарно заплачу, лиш порадь, як її знищити.

Ворожка продала мачусі отруйну хустину та й порадила подарувати її Оксанці. Перебралася мачуха на стару ворожку, пішла в ліси до пасербиці. Довго шукала вона той палац, поки знайшла. Оксанка гарно стару прийняла, нагодувала, обдарувала. А стара каже:

— Ти, донько, щиро мене приймала, то і я хочу тобі щось подарувати. Візьми від мене цю хустину і зав’яжи собі на шию.

Оксанка зав’язала, а хустинка почала її душити. Хоче вона зірвати дарунок з шиї, а хустина приросла до шкіри. Оксанка заричала, прибігла вся обслуга, прибіг царевич, схопив дружину на руки.

— Що з тобою? — питає.

А вона вже не дихає. Тоді царевич став зривати з її шиї хустину, а вона злізає разом з шкірою. Коли хустину зняла, Оксанка почала дихати. Розказала про ворожку, яка подарувала хустину.

Кинулися шукати старої — нема. Царевич наказав сідлати коней і наздоганяти ворожку. Знайшли її в полі. Відпочивала під копою і промовляла сама до себе:

— Вже ти, Нетіпахо, не будеш царювати.

Тут над’їхали царські вояки, схопили ворожку і привели до царського палацу. Царевич наказав прив’язати стару коням до хвостів і пустити в чисте поле.

Але Оксанка впізнала мачуху і почала просити пощадити її. Мачуху відпустили і наказали більше ніколи не з’являтися у них.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

295 (8197). Про Оксанку Нетіпаху та злу мачуху. СУС (510А). Записала Пуляєва Світлана 2010 року. Семенова Любов Іванівна (1952). Кіровоградська область, Новгородківський район, Новгородка