Про Олесю та Василя
Українська народна казка Поділля
Жили собі чоловік Юхим і жінка Настя. Гарно вони жили, добра наживали. Сад і город мали. Та не було радості їм. Жили одинокими, не було у них діточок. Не раз плакали вони, у Бога сина чи дочку просили послати їм.
Змилостивилась доля — народилася у них донечка. Олесею назвали. Ростили, доглядали Юхим і Настя свою дівчинку. І росла вона такою вродливою, що рівної їй у селі не було.
Вже й женихи почали залицятися. Але не підходить ні один нашій Олесі. Той високий занадто, той низькуватий, той уже товстий, той дуже худий.
Та не журиться з того Олеся. Вона все біля дому порається, батькові й матері помагає.
Одного гарного сонячного дня пішла Олеся на річку білити рушники. Сонце сліпило очі. Олеся послизнулася на кладці, впала в воду. Не бачила вона, що в цей час по річці плив на човні юнак. Він уже кілька хвилин спостерігав за дівчиною . Підплив до Олесі, вхопив за тонкий гнучкий стан і виніс її на берег. Дівчина засоромилася.
У цю мить вона стала рум’яна, як пишна рожа. А юнак біля неї стояв і пильно дивився їй у вічі. Олеся зустрілася з ним поглядом і зрозуміла, що це її доля.
— Як тебе звати, красуне? — запитав юнак.
— Олесею, — ледь прошепотіла дівчина.
— Не хвилюйся, Олесю, я тобі допоможу. Усе буває. Давай я пронесу твої рушники додому.
По дорозі додому Олеся дізналася, що юнака звати Василем. Він сирота-наймит. Шукає своєї долі. Невдовзі Олеся і Василь побралися. Стали в мирі і в злагоді жити, добра наживати та діточок глядіти.