☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Про Подолянина
Українська народна казка Закарпаття

Жив бідний чоловік. Пішов раз у ліс по дрова, а поки вернувся, бузьок їм приніс дванадцятого хлопчика.

Зайшов чоловік до хати, кладе сокиру під постіль, а жона гойкає:

— Не вдар дитину! Кладе сокиру в закуток, а жона знову:

— І там мале! Кладе під лавицю, а жона:

— Сокоти, бо там теж хлопчик! Думає собі чоловік, що він, бідняк, буде робити з дітьми, чим їх буде годувати?!

Й зі страху втік до лісу та пропав.

А хлопці ростуть, ростуть. «Уже стали розумними. Звідають свою маму:

— Мамко, де наш нянько?

— Сини мої, — говорить мати. — Ваш отець був бідний чоловік. Налякався, як він вас вигодує, та й утік до лісу. Відтоді про нього не чути нич.

— Но, мамко, йдемо ми його шукати.

Зібралися, йдуть лісом. Раз видять геть зарослого чоловіка. Хлопці за ним, але чоловік дуже налякався й утік.

Хлопці вернулися домів, взяли паленки й поклали в колибу. Самі заховалися — й чекають.

Зайшов той чоловік в колибу, покрутився, покрутився, втямив паленку, напився, впав на землю й заснув.

Тоді хлопці вхопили ’го й понесли домів. Айбо не впізнають, чи то їх отець, чи дехто інший.

Дома поклали ’го на постіль, постригли, і тоді жона нараз впізнала свого чоловіка.

Як ся пробудив, хотів утікати. Але сини ’го обстали й кажуть:

— Не втікайте! Ви наш няньо.

За місяць чоловік привик до дітей.

Час минав. Хлопці великі вже, треба їм ся женити. Посилають вони свого вітця до поганого воєводи сватати його дванадцять дівок.

Чоловік пішов, засватав дівки, й договорилися, коли буде свадьба.

Хлопці готовляться до свадьби, але хто лишиться дома? Так посудили, що найменший Подолянин, а вони привезуть його жону.

— Ой, ви мою жону не привезете, — каже Подолянин.

— Чом би-сьмо не привезли? Будемо везти свої та й твою привеземо.

— Увидите, що не привезете.

Довго, дуже довго їхали до поганого воєводи. Накінець доїхали. Посвадьбували й вертаються з жонами домів.

Однієї ночі спали під високим дубом. Переночували, рано встають, а навколо них така вода, що не видно другого берега! Що буде?

Раз видять — біжить до них на татоші страшний чоловік. Звали ’го Ковач. Каже:

— Но, чому стоїте на місці? Не йдете далі?

— Вода довкола.

— Слухайте, що я вам повім: ви відси не вийдете, кедь мені не дасте те, що не має пари.

— У неї є пара вдома, — відповіли хлопці, бо зрозуміли, що хоче Подолянинову жону.

— Кедь мені не дасте її, то звідси не вийдете, — сказав Ковач і понісся на татоші.

На другий день знову з’явився:

— Ци дасте?

— Ні!

— Но, та всі повмираєте тут!

Всі журяться. Вже й поголодніли. Думають: тут треба погибати.

Радяться, що чинити. І досудили, що дадуть йому жону Подолянина.

І коли на третій день Ковач з’явився, дали ’му невісту молодшого брата. І вода нараз пропала. Смутні вернулися на свою вітцівщину.

— Но, чи не казав я вам, що ви не привезете мою жону, — говорить Подолянин. — Мушу я сам йти за нею.

Зібрався й пішов прямо до Ковача.

Подолянин був такий чоловік, що мури ’му ся розступали, куди йшов. І скоро потрапив крізь стіни до своєї жони, котра плакала в темниці, прив’язана золотим ланцом.

Як увиділа хлопця, зраділа.

— Я твій наречений — Подолянин... І розв’язав свою жону й поніс її геть.

Чує Ковач: його татош ірже. Прибіг у хлів та й звідає:

— Що ся стало?

— Подолянин поніс дівку.

— Чи можемо ’го догнати?

— Можемо!

Наївся Ковач, напився, сів на татоша й за одну хвильку був коло Подолянина.

Одібрав дівку й каже:

— Не уб’ю тя, бо ще-сь молодий. Але більше до мене не пробуй іти.

Приніс доньку воєводи у свою палату й знову прив’язав золотим ланцом.

А Подолянин не втихомирився. Знову крізь мури увійшов до жони, стягнув перстень з її пальця й показав Ковачеві:

— Чув-им, що ви наймудріший майстер на світі. Учиніть такий перстень, як сей.

— Го, се перстень з пальця моєї жони!

— Ні. Можете подивитись.

Ковач скоро до дівки, а Подолянин ще скоріше — крізь мури. Надів перстень жоні на перст і зник.

Ковач увидів свій перстень на руці дівки й вернувся у свою кімнату.

Тут ’го вже чекав Подолянин.

Ковач учинив перстень.

Тоді Подолянин приніс свою жону й каже:

— Учиніть із глини сяку дівку!

— Бо се моя жона!

— Не будьте дурні! Йдіть подивіться свою.

І крізь мури скоро поніс жону там, де була. Знову перехитрив Ковача.

Й той вчинив ’му подібну дівку...

Тепер Подолянин взяв свою жону й замість неї прив’язав подібну, а самі — тікай!

Айбо татош все знав наперед й дуже заїржав, що аж земля потряслася.

Прибіг Ковач.

— Що ся стало?

— Подолянин поніс дівку.

— Чи можу ще спочити, наїстися й догонити ’го?

— Можеш!

Так і було. Ковач наївся, виспався, сів на татоша й за одну хвилину догонив Подолянина. Взяв дівку, а хлопцеві каже:

— Ще раз тобі відпущу вину, айбо більше не роби таке, бо змушений буду тебе скітити.

Подолянин сів та зажурився. А далі знову пішов крізь мури до своєї жони й радяться, що чинити? Каже жона:

— Слухай, Подолянине, на краю світа є баба, котра мас такого татоша, як Ковач. Наймися служити до неї й проси за службу того татоша.

Подолянин так і зробив. Йде до баби служити. Йде, йде, йде. Раз видить прив’язаного до дуба вовка. Звідає:

— Що сталося?

— Підлі люди прив’язали мене до дерева, щоби-м здох. Подолянин пустив вовка на волю.

— Но, кедь ти такий добрий, дам тобі три волоски. Як будеш у біді, припали волоски на ватрі, а я нараз прибіжу тобі на поміч.

Подолянин поклав волоски в кишеню і йде далі. Дійшов до ріки. Видить: на березі лежить риба, ледь жива. Взяв і кинув рибу у воду...

— Но, кедь ти такий добрий, на тобі три луски. Як будеш в біді, припали їх, а я нараз буду коло тебе.

Подолянин поклав їх до кишені. Йде далі. Видить: тоне лисиця... Врятував її.

— Но, кедь ти такий добрий, на три волоски, та як попадеш в біду, припали їх, а я нараз буду коло тебе!

Поклав волоски до кишені й іде далі.

Раз втямив малу хижку, підходить ближче і ближче і видить: коло неї город, а на городі — на кожному колику надіта чоловіча голова.

Подолянин прямо у двір і — до хижі. Тут жила баба. Поклонився.

— Бабко, чи приймете мене служити?

— Де би ні. Будеш попасувати мої коні.

— Добре, бабко. Добре...

На другий день Подолянин вигнав коні в поле. Ліг на траву й заспав. Понадвечір пробудився, а коней ніде не є. Шукає. Шукає — не годен знайти. Журиться. Й здогадався, що у нього є шерсть з вовка. Розклав ватру, припалив волоски, й нараз з’явився вовк:

— Яка біда сталася?

— Пропали коні.

— Оті коні — бабині доньки. Вони вже перекинулися на овець. Но нич. Я скочу межи отару й оті вівці вхоплю та викину вон. А ти візьми узду і вдар одну й другу, і нараз стануться кобилами.

Так і було. Подолянин пригнав їх бабі. Баба сердита. Лупить колом кобили (доньки) й усяко їх обзиває.

Рано Подолянин назад жене кобили на поле. Й знову заснув. Пробудився, а коней не є. Шукає, шукає, а далі нагадався, що у нього є луска з риби. Розклав ватру, припалив луску, й з’явилася риба.

— Якась біда?

— Пропали коні.

— Тут вони, у воді. Вчинилися рибами. Я викину їх вон, а ти вдар одну й другу уздою, і стануться назад кобилами.

Так і було. Сів Подолянин на кобилу й пригнав їх бабі. Баба ще гірше розсердилася. Била, била кобили-доньки, мало їх не вбила.

Рано Подолянин знову погнав коні на поле й одразу заспав. Пробудився пізно, а коней не є. Шукає, шукає — не може знайти. Й здогадався, що у нього є волоски з лисиці. Наклав ватру й припалив їх:

З’явилася лисиця:

— Що за біда, легіню?

— Пропали коні.

— Тепер їх тяжко буде знайти. Вони вчинилися яйцями, й баба сіла на них. Та є у баби золотий когут на поді. Я зачну когута душити, й баба мусить встати з яєць, щоб когута врятувати. А ти вдар яйця уздою, й стануть кобилами.

Так і було. Подолянин загнав кобили до хліва. Баба ’го закликала й похвалила за добру службу. Потім звідає:

— Та що хочеш за свою службу?

— Нич, лиш тою худеньке лошатко.

— Я тобі дам кобилу. Лошатко здохло.

— Я, бабко, хочу лиш лошатко. І мусила баба дати лоша...

Подолянин прив’язав за шию лошатка мотузок і тягне. Як потяг геть далеко, лошатко проговорило: — Подолянине, глянь, ци баба позирає?

Подолянин глянув.

— Ой, позирає за нами.

— Но, та ще ня тягни далі.

І тягнув лоша доти, доки баба не зайшла до хижі.

Тоді лоша затрясло собою, й учинився з нього кінь-татош.

— Куди йдемо? — звідає Подолянина.

— Йдемо за жоною до Ковача, котрий має твого брата татоша.

— Та як хочеш: попід небо ци землею?

— Попід небо...

Подолянин сів на татоша, й за хвилину були в Ковача. Хлопець, взяв жону, сіли на коня й летять над хмарами. А Ковачів татош так заіржав, що черепиця з хліва посипалася.

Прибіг Ковач, сів на татоша й зачав доганяти Подолянина.

І догнав ’го. Айбо Подолянинів кінь упізнав свого брата й попросив ’го, аби скинув з себе дводушника Ковача.

Татош підлетів високо й скинув ’го. Тот упав і розсипався на порох.

Тоді Подолянин поклав свою жону на Ковачевого татоша, і так вернулися додому.

Ще й нині живуть, кедь не повмирали. На вербі — дзвінчик, а нашій казці кінчик.

Про Подолянина. «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» — 327В **. Подається за: «Дідо-всевідо: Закарпатські народні казки / Запис текстів та впорядкування П. Лінтура. — Ужгород: Карпати, 1969.», с. 59 — 63. У інших казкарів збірки сюжет не зафіксовано.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).