Українські народні казки

Про Сейпентел Ілонку

Українська народна казка Закарпаття

ПРО СЕЙПЕНТЕЛ ІЛОНКУ — Українська народна казка Закарпаття
ПРО СЕЙПЕНТЕЛ ІЛОНКУ — Українська народна казка Закарпаття

Жив один графський син, який кожного дня ходив на полювання.

Раз у неділю раненько встав, відчинив вікно, щоб подихати свіжим повітрям. Дивиться — йде вулицею баба, а в руці несе в горняті синові їсти.

Графський син подумав: «Чи я потраплю в горня так, аби не вбив бабу?»

І прицілився, і вистрілив: горня розсипалося на черепки. Баба глянула на хлопця, а він тримав у руках рушницю і сміявся.

— Та ти ще й смієшся? Я ледве зажебрала синові їсти, а що теперки йому понесу? Бодай би ти тоді вженився, коли собі візьмеш Сейпентел Ілонку.

Хлопець, як почув оці слова, перестав сміятися і задумався. А далі побіг за бабою і розпитує:

— Скажіть, бабко, а де є ота Сейпентел Ілона?

— Там є, де дев’яносто дев’ять людських голів на колі настромлені, — сердито відповіла йому баба і пішла своєю дорогою.

З того дня графський син не знаходив місця. Все думав-передумував. Раз лиш зібрався і пішов шукати свою суджену.

Іде, іде дорогою й бачить: ведмідь б’є мурашок, давить їх тисячі. Хлопець розізлився:

— Та тобі не соромно? Сам такий товстило, а маленьких мурашок давиш? — І відігнав звіра в хащу.

Тоді одна мурашка обізвалася:

— За те, що ти нас вборонив від ведмедя, подаруємо тобі оцю сопілку. Якщо потрапиш у біду — заграй на ній, і прийдемо на поміч.

Хлопець узяв сопілку й рушив далі. Іде, іде. Дивиться: малі хлопці спіймали лисицю і б’ють її.

— Хлопці, чом ви так б’єте лисицю? Лишіть її. Дам вам по кроні.

Дав їм гроші, і вони лишили у спокої звірючку. Лисичка проговорила:

— За те, що ти мене врятував од смерті, дам тобі сопілку. Коли в біді будеш — заграй, і я прибіжу на поміч.

Узяв хлопець і від лисиці сопілку, вже має дві, й іде собі далі. Іде, іде. Прийшов до води. Дивиться: риба дуже собою кидає.

Він мав хліб і кинув рибі їсти. Риба з’їла й перестала собою бити. І проговорила:

— За те, що ти не пожалів для мене хліба, даю тобі сопілку. Коли в біду потрапиш — заграй, і я прийду на поміч.

Хлопець узяв і третю сопілку та йде далі. Довго йшов і в хащі натрапив на хижку. Коло тої хижки побачив настромлені на кілках людські голови. Порахував: дев’яносто дев’ять!

— Ну, — думає собі, — зайду я в цей двір. Отут мусить бути моя Ілонка.

Зайшов до хижі й бачить: на печі сидить та сама баба, якій горнець розбив. Поклонився:

— Добрий день, бабко.

— Добрий день, синку. Та ти й справді аж сюди придибав?

— Айно. Дайте якусь службу.

— Добре. Будеш у мене доглядати три кобили. Переспав хлопець ніч, а рано баба вирядила його з трьома кобилами.

— Але як їх не приженеш, то твоя голова теж буде на колі — там, де тоті дев’яносто дев’ять. Можеш тоді й не шукати свою Ілонку.

Вигнав кобили на толоку й доглядає. Але йому захотілося спати. Хлопець не давався, та сон його переборов.

Пробудився, продер очі, а на толоці худібки не видати.

Зажурився... Що тепер чинити? Пропала голова! Та здогадався, що в нього є три чарівні сопілки.

Заграв, і з’явилася коло нього мурашка.

— Ну, що сталося, легіню? Яка біда в тебе?

— Баба розказала мені кобили дозирати. А я заслав. Кобил не є.

— Не журися... Будуть твої кобили... Вони стали мурашками. Я скажу своїм друзям, аби їх кусали, і тоді вони почнуть тікати. Як побіжить перша, нічого їй не роби. Як утече друга, теж не рушай. А як третя пуститься тікати, тоді швакни її батіжком і приговори: «Станьте такими, як були!»

Так і було. Ударив хлопець третю мурашку батогом і промовив:

— Станьте такими, як були! І вони стали кобилами.

Баба увечері, як його увиділа, нараз запитала:

— Ну, чи добре ти доглянув мої кобили?

— Добре.

Побігла у хлів — і справді кобили стоять собі прив’язані, ситі.

Ой бо розізлилася стара босорканя! Схопила залізну палицю і давай молотити кобил (а то були її три доньки). Дуже їх побила!

Ну, нічого. Переспав хлопець ніч, а ранком знов жене кобил.

— Якщо їх увечері не приженеш додому, — кричить сердито баба, — то буде твоя голова на колі!

А донькам наказала:

— Підете до води й станете рибами!

Вигнав хлопець кобили і доглядає. Раз лиш напав на нього сон. Заснув, а прокинувся аж по обіді. Дивиться — кобил ніде нема. Сів на траву й плаче...

А далі здогадався, що мав ще дві чарівні сопілки. Взяв одну, заграв на ній — з’явилася риба.

— Ну, що за біда, легіню?

— Так і так. Пропали кобили...

— Не журися. Зараз будуть. Вони стали золотими рибками й заховалися у воді. Я попрошу подруг, аби кусали. Вони будуть тікати з води. Дивися добре: як вискочить третя — > вдар її батогом і примов: «Станьте такими, якими були!»

Вони перекинулися знову на кобил, і хлопець щасливо пригнав їх домів.

Відчинила баба двері й, як тільки його побачила, загойкала:

— Ну, песій сину, де кобили?

— У хліві...

Баба не вірить. Подивилася — кобили й справді там! Ще більше розізлилася. Схопила вогняний батіг і б’є доньок, лупить їх щосили.

— Ви з ним, напевно, любитеся, якщо даєтеся спійматися! Доньки кажуть:

— Ні, мамко! Ви мудрі, а він ще мудріший!.. На третій день рано пробудила баба хлопця:

— Уставай, песій сину! Кобилки голодні!

Вигнав їх на толоку і в обід заснув знову. Кобили пропали. Хлопець узяв сопілку, заграв — і прибігла до нього лисиця:

— Яка біда, легіню?

— Така й така. Кобили загубилися...

— То справді біда, бо вони стали яйцями, й баба склала їх у кошику на печі, а сама сіла на них.

— Йой, що тепер буде?

Ну, не журися. Щось будемо чинити. Є у баби на горищі когут. Я покличу тхора, й він почне ганяти когута. Баба встане з яєць й вилізе на під когута рятувати. Тоді ти забіжиш до хижі, вдариш батогом по яйцях і примовиш: «Станьте такими, якими були!»

Так і було. Тхір почав ганяти когута, а баба, як почула крик, вилізла на під... Хлопець швакнув батогом по яйцях і примовив:

— Станьте такими, якими були!

І кобили — знову у хліві. А хлопець сів собі на стілець. Баба зійшла з поду і каже:

— Но, песій сину, де кобили?

— В хліві...

Глянула баба в кошик — немає яєць! Думає собі: «Мудра я, та цей іще мудріший!» І сказала:

— Ну, легіню, служив ти мені вірно. Що просиш за свою службу?

— Я би хотів у вас залишитися ще на три роки.

— Добре... Дуже радо тебе прийму, бо ти вірно служиш. Як переспали ніч, баба повела хлопця до великого озера, дала йому дерев’яну лопату, дерев’яну мотику, дерев’яний чекай і каже:

— Це озеро мусиш засипати й забетонувати, щоб я могла на коні по ньому пронестися. Як не зробиш — твоя голова буде на колі!

Хлопець махнув чеканом — зламався, махнув мотикою -зламалася, взяв лопату — зламалася.

— Ой, пропала моя голова! — сів на землю й думає, що чинити?

А бабина донька (то була Сейпентел Ілона) принесла йому їсти.

— Що журишся, легіню?

— Де би не журився, коли баба мені наказала це озеро засипати й забетонувати, аби могла на коні пронестися. Як не зроблю, голову мені зніме.

— Ну, добре. Сідай їсти. Щось будемо діяти...

Наївся хлопець. І бабина донька нагнала на нього твердий сон. Сама свиснула, і одразу збіглося багато чортів і засипали й забетонували озеро.

Сейпентел Ілона пробудила хлопця:

— Вставай! Іди до баби, й кажи, що все готово. Він пішов. Баба диву дається.

— Ти вже засипав озеро?!

— Уже...

Сіла на коня, помчала до озера. Кінь пробіг по озеру, І воно не проломилося.

Другого ранку на зорі пробудила хлопця:

— Вставай, нині підеш у нашу густу хащу. Там вітер розсіяв насіння бука, дуба... Усе мусиш зібрати. Але кожне насіння окремо. Зрозумів?

— Айно...

Пішов у хащу і почав збирати насіння. Але того насіння тілько, що треба би під кожним листком цілий день збирати.

— Ну, пропала моя голова! Опівдні дівка принесла їсти:

— Що журишся, легіню?

— Де би я не журився. Не можу визбирати насіння.

— Сідай їсти, щось придумаємо.

Хлопець наївся і заснув, бо Ілона напустила на нього сон. А сама знову свиснула, збіглися чорти. За годину зібрали насіння так, як хотіла баба.

— Вставай, робота готова...

Він пішов, а баба аж у руки сплеснула:

— Зібрав...

— Подивлюся!

І поспішила в хащу. Бачить: стоять великі купи насіння, кожне собі окремо...

Думає баба: «Я мудра, а цей ще мудріший... Ба, яку би йому задати роботу, аби не зробив?»

І третього дня раненько наказала:

— Оту хащу мусиш зрубати, покопати, засіяти пшеницю. До вечора пшениця має дозріти, а ти мусиш її зжати, звезти, вимолотити, змолоти муку й спекти хліба.

Взяв хлопець сокиру, іде в хащу... Зрубав одне дерево і змучився. Сів на траву й зажурився.

А Сейпентел Ілона хоче нести полуденок, та баба не пускає, кричить на неї:

— Біжиш до нього? Знаю я, що ти замість нього робиш усю роботу. Не такий він мудрий, аби чинив такі діла!.. Ти не понесеш йому сьогодні їсти, най несе сестра!

Баба дуже сердита, аж вогнем дихає. Але по деякому часі втихомирилася і лишила доньку. І Сейпентел Ілона понесла хлопцеві полуденок. Дивиться, а він сидить і плаче:

— Що плачеш, легіню?

— Де би я не плакав, коли твоя мати наказала цю хащу зрубати, землю покопати, засіяти пшеницю. До вечора пшениця має вже дозріти, я мушу її зжати, повозити, вимолотити, змолоти муку, що й хліба спекти...

— Не плач, на їсти і лягай спати...

Як пообідав, напустила на нього твердий сон, а сама свистом скликала стільки чортів, як піску морського.

— До вечора аби оця хаща була зрубана, земля зорана й засіяна пшеницею. Пшениця мусить дозріти, ви її зожнете, звезете, вимолотите, муки змелете, ще й хліба спечете...

Чорти взялися за роботу: одні рубають ліс, другі копають землю, треті сіють пшеницю... Понадвечір усе було готово.

— Вставай, — сказала Ілона, — тут маєш хліб, неси бабі на стіл... Вона тебе спитає, що хочеш за службу. А ти скажи:

— Ще три роки хотів би у вас послужити...

Так і було. Коли поклав бабі на стіл свіжий калач, вона сердито запитала:

— Ну, що просиш за службу?

— Не прошу нічого, тільки хотів би ще три роки лишитися у вас...

Босорканя рада, що графський син тепер не визволиться з її рук.

Хлопець зостався служити і все добре робить. А одного разу, як баба заспала, Сейпентел Ілона із хлопцем приготувалися у далеку путь. Ілона перемінила себе і хлопця в голубів, і вони полетіли.

Летять, летять, Ілона каже:

— Ану, подивися, чи не видно дещо? Хлопець озирнувся:

— Виджу вогняну хмару.

— То мама. Тепер з мене стане млин, а з тебе старий мельник. Стара буде питати: «Чи не видів ти двох голубів летіти?» А ти скажеш: «Видів, айбо дуже давно...»

Коли баба прилетіла, вже був готовий млин, і мельник у ньому ґаздував. Баба спитала мельника, чи не бачив голубів. Як їй сказав, що дуже давно полетіли, подумала: «Ні, то не вони. Вони не могли давно полетіти», — і повернулася додому.

А Сейпентел Ілона знову перемінила мельника в голуба, а млин — у голубку, й летять у його край...

Летять, летять. Були вже геть далеко. А Ілона каже:

— Ану, глянь чи не видно щось?

— Виджу вогняну хмару...

— То мама. З мене станеться трава, а з тебе косар. Як запитає, чи не видів таких і таких, скажеш, що летіли, айбо давно-предавно.

І дівчина перемінилася у траву, а хлопця перемінила в косаря.

Догнала їх баба, питає косаря:

— Чи не видів ти таких і таких?

— Ой, видів, та давно, коли це поле розчищав під траву. Баба подумала; «То не вони», — й вернулася додому.

А два голуби знову рушили в путь. Летять, летять, а Ілона втрете:

— Ану, поглянь назад. Кого бачиш?

— Бачу бабу на вогняному коні.

— Тепер станемо рибами. Але, щоб ти не показав голову з води, бо всліпнеш. А я буду з нею говорити...

Так і було. Ілона лишилася з бабою. А хлопець любив знати, про що вони говорять, й випхав голову з води. Босорканя нараз вкрала від нього очі й вернулася додому.

Дівчина аж плаче:

— Що тепер робити?! — Далі подумала й говорить: — Ну, тут сиди. Я йду за твоїми очима...

І полетіла голубом. Вдома напустила на матір і на сестри міцний сон. Тоді сягнула матері у пазуху, взяла очі, а замість них поклала голубячі яйця, аби баба думала, як пробудиться, що очі там, у пазусі.

Хлопець чекав на березі річки. Раз лиш прилетіла голубка, сталася дівчиною й поставила очі хлопцеві на місце.

І полетіли в його село. Хлопець радий, щасливий — веде свою суджену за руку.

— Куди мене ведеш?

— До нашого домівства.

— Ні! Ще не веди. Ваші мене не знають. Поведи до сусіда вашого, корчмаря. Я буду в нього служити. Через місяць скажеш нянькові й мамці, що хочеш женитися. І тоді поберемося, та пам’ятай, дома нікому не дайся поцілувати.

Свою суджену хлопець привів до корчмаря і там її лишив служити, а сам вернувся до батьків.

Дуже йому зраділи. Хочуть його обняти, цілувати, а він не дається.

Погостилися. Хлопець був зморений і ліг у постіль. А увечері прийшла до них тітка і в постелі сонного поцілувала. І він забув про дівчину.

Минув тиждень, два, місяць і два місяці. Хлопець набувся дома, й родичі надумали його оженити.

— Ти вже немолодий, час тобі женитися.

Вибрали красну невістку, вчинили їй сватанки й визначили день свадьби.

А Сейпентел Ілона все знає і гіркими сльозами умивається.

Раз він проходжувався, а вона вчинила так, що зашпотався, упав і вивихнув ногу. Послали за дохтором, але корчмарева служниця сказала, що вона його вилікує скоріше.

Так і сталося.

— Та чим тебе нагородити, що ти мене вилікувала? — питає її хлопець.

— Нічого не хочу, лиш поклич мене на свадьбу.

Настав день весілля. Зібралися гості — родичі, сусіди. Не забули покликати й корчмареву служницю. А ота розкусила золотий горішок і вийняла з нього золоту одежу й так прийшла на весілля.

Молоді якраз збиралися іти на вінчання. Але коли молода глянула на корчмареву служницю, аж зайойкала:

— Диви, яка прекрасна одіж у тої простачки! Я доти не йду вінчатися, доки й мені не купиш таке плаття!

І почали шукати срібну одіж. Але ніде не могли знайти і мусили купувати у служниці.

— Продай своє плаття. Ми дорого заплатимо.

— Я за гроші не продаю.

— А що хочеш за нього?

— Нічого не хочу, лише побути з молодим.

Ілона цілувала хлопця, розповідала про все-все, але він не пам’ятав нічого. А під ліжком сховався слуга і все чув, що дівка говорила:

— Я тобі шість раз врятувала життя, а ти все забув! Та ще не все пропало. На зорі я буду на вашій хаті зозулею кувати, і тоді мене увидиш, тоді мене впізнаєш...

Вона пішла додому. Слуга виліз з-під ліжка й почав говорити все, що почув, молодому панові.

Аж тепер, почувши з чужих вуст, хлопець згадав усе, як було.

Уранці він вийшов на двір і дійсно побачив зозулю. І одразу згадав свою суджену Сейпентел Ілону. Але зозуля полетіла геть...

Ще того дня графський син зібрався в далеку дорогу. Молодій сказав:

— Вінчатися не будемо! Можеш віддаватися за іншого. Пішов до майстра, дав собі зробити залізні постоли і пішов у світ.

Сім років ходив-блудив, шукаючи свою суджену.

Раз сів під вербу і дивиться — його постоли порвалися. «Ну, — думає собі, — лиш тут вона мусить бути, якщо мої постоли порвалися...».

А на вербі жалісно кукала зозуля.

— Це моя Ілонка, — проговорив сам до себе хлопець.

— Ой, я твоя! — відповіла пташка.

— То ходи до мене, якщо ти моя.

— Не йду!

— Чому?

— Побожися, що не покличеш на весілля свою тітку, котра тебе поцілувала.

І він заприсягся.

Тоді злетіла вона і сталася дівчиною.

Хлопець дуже зрадів, узяв її за руку й привів до батьків. Дома посвадьбували і жили щасливо до кінця свого віку.

Походження та примітки

Про Сейпентел Ілонку. «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» — 554+570. Подається за: «Дідо-всевідо: Закарпатські народні казки / Запис текстів та впорядкування П. Лінтура. — Ужгород: Карпати, 1969.», с. 99 — 109. Варіанти: Королович — «Три золоті слова: Закарпатські казки Василя Короловича / Запис текстів та впорядкування П. Лінтура. — Ужгород: Карпати, 1968.», с. 149 — 156, 107 — 117; Ревть — Архів П. В. Лінтура.; Холод — Архів П. В. Лінтура.; Грига — Архів П. В. Лінтура.; Васько — Архів П. В. Лінтура.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).