Українські народні казки

Про Снігарочку і лиху мачуху

Українська народна казка Гуцульщини

Був оден міністер. Мав він жінку і одну дитинку, дівчинку. Жінка вмерла, а дівчинка лишилася з татом. Тато оженився, узяв дівку. Дівка мала чарівне люстерко. Все бере вона те чарівне люстерко й каже:

— Люстерко, люстерко, хто найкращий, найподібніший * на цілу нашу державу?

А люстерко каже:

— Найкраща, найподібніша міністрова жінка.

А дівчинка вже виросла велика. Мачуха питає знов:

— Люстерко, люстерко, хто найкращий, найподібніший на цілу нашу державу?

А люстерко сказало:

— Найкраща, найподібніша міністрова донька Снігарочка.

А міністер пішов на чотири роки на війну. Та й ще нема його з війни. А Снігарочка була дуже файна, волос мала по коліна. Як люстерко сказало, що вона найкраща на всю державу, мачуха покликала п’ять жовнірів і сказала їм:

— Возміть її в пущу і знищіть її там.

Як вони взяли її в ліс, вона зачала молитися, просити. А мачуха сказала, щоб жовніри принесли з неї мізинний палець і печінку. Аби вона її красу з’їла. Проситься вона у війська:

— Пустіть мене. Ніхто за мене не чутиме, не знатиме. А вони кажуть:

— Як тебе пустити, як ми маємо принести їй печінку й мізинний палець?

А вона дала втяти палець. А за хвильку надбігло оленятко маленьке. І вони то оленятко вбили, печінку вибрали і завили її разом з мізинним пальцем у папір. І сказали їй так:

— Тікай, аби ніхто не знав, бо нас смерть жде усіх п’ятьох. Пішла вона пущами, лісами. Наносила собі купу моху та й у тім спить. Корінчики рве і тими корінчиками живе. А як далі перейде, то лізе на деревинку та й на деревинці ночує. Ходила, що ходила пущами і найшла маленьку хатинку. У тій хатинці жили карлики. Було їх сім. Вона увійшла і побачила столик, а на столику — сім мисочок зупки. І в тій зупці по кускови м’яса, а коло кожної мисочки по кускови хліба. Вона була зголоджена, бо ціле літо ходила лісами. А це вже постудило і вона змерзла. І взяла вона з кожної мисочки ложечку зупки. А м’ясця не кивала.

Зробилася темна ніч. А то сім ліжечок за рядом стояли. Вона лягла на одно. А воно маленьке. На друге, на третє лягала — маленькі. Аж на сьоме лягла та й заснула. А карлики входять до хати. Та й всі сім з ліхтариками, бо вони горами й пущами ходили. Каже найстарший:

— Хтось у нашій хатинці був. Хтось мою зупку кушав. А той каже:

— Та й мою кушав. А той каже:

— Та й мою.

І так усі сім сказали. Вже гай лягають спати.

— А хтось на моїм ліжку був!

А той собі так каже, а той собі. Аж дійшло до сьомого ліжка, а вона там спить. Вони напудилися.

— Хтось тут є, — каже оден. А найстарший сказав:

— Лягайте, а я буду сторожем.

Бояться вони без сторожа спати. Той лягає, а інший устає та й стоїть. Так усі по годині до днини сторожували.

Рано сіла вона та й плаче. Від того, що вона лісами й пущами ходила, волос на голові клоччанкою зробився. Найстарший питається:

— Хто ти є? А вона каже:

— Мій тато — міністер. Тато оженився, мачуху взяв. А в мачухи є люстерко...

Так, як було, все разказує.

— І вона дала мене війську, щоби мене в лісі вбило. І щоби принесли з мене печінку і мізинний палець. І я дала мізинний палець, а печінку з оленяти взяли. Я пішла пущами, лісами і ціле літо ходила, а тепер найшла вашу хатинку. Вони на то сказали так:

— Сокотися, бо вона тебе найде. Живи в нас, і аби ти нікого не пускала до хати.

А мачуха знов спитала люстерка:

— Люстерко, люстерко, хто найкращий, найподібніший на цілу нашу державу?

— Найкраща, найподібніша Снігарочка.

— А де вона находиться?

— У пущах, у хатині карликів.

Вона взяла торбу на плечі і завила хустку так, аби її не пізнати. Та й набрала з собою всякого, аби її вмантити *. І найшла ту хатчинку, і прийшла під вікно.

— Пусти.

Вона не пускає. А мачуха каже:

— Дівчинко, ади, що я маю. Вийди надвір, я тобі дам. Ади який я плащик маю.

А той плащик був ґумовий і натягався. Вона утворила вікно, а та її вбрала в той плащик, позащіпала, і її так стиснуло, що не було як дихати.

Прийшла чарівниця додому і питається:

— Люстерко, люстерко, хто найкращий, найподібніший на цілу державу нашу?

— Найкраща, найподібніша Снігарочка в пущах у карликів. А чарівниця думала, що вже вона вмерла.

Карлики прийшли ввечір додому, а вона нежива. Вони ймили її за руки — жили б’ються. Розгорнули її. І вона ожила. Та й зачала розказувати:

— Прийшла баба, вгорнула мене, і мені дихати не дало. Я впала і не знаю, що зо мною далі було.

Карлики сказали:

— Би ти не пускала нікого до хати і би ні від кого нічого не приймила.

Чарівниця ще раз питається в люстерка:

— Люстерко, люстерко, хто найкращий, найподібніший на цілу нашу державу?

А люстерко каже:

— Найкраща, найподібніша Снігарочка в карликів у хаті. Чарівниця набрала торбу всього для чарування: золотий гребінь, різні золоті річи, золоте яблучко. Та й приходить до неї.

— Дівчинко, пусти до хати.

— Я не пускаю, — каже дівчинка.

— А дивися, що я маю. Маю золоту сукенку.

— Я маю золото, — каже Снігарочка. (Карлики золото добувають, то вона й має).

— Маю золоте яблучко, — каже чарівниця.

А це пуща, тут яблучко ла́коме. І вона взяла то яблучко через вікно. Взяла, а та їй каже:

— Гай укуси, аби я виділа, що ти їла.

А то яблучко було зачароване. Вона його вкусила, і воно стало їй у горлі, не проковтнула його. І впала дівчинка. А чарівниця втекла.

Увечір карлики приходять, а вона лежить і яблуко в руці. До неї — вона нежива. Обмили її, спорядили файно. Зробили їй скляну домовину.

Приїхав чорний повіз *, що везуть тіло до гробу. Винесли домовину надвір і саджають на повіз. Карлики маленькі, а домовина велика. Один карлик упав. Як він упав, домовина вдарилася до землі і побилася на скалки, бо скляна. І гримнуло тілом до землі, яблучко вернулося з горла, і вона ожила. Вони вернули її до хати. І вже оден коло неї був. Шість ідуть до пущі, а оден коло неї. Сторожує, аби чіпнути ту чарівницю.

А цісар мав одного сина. Роблять фестунок *. Та й поставили дівок відти рядом та й відти, А тато та й мама сидять та й дивляться. А цісарів син іде та й дивиться по дівках, котру би собі сподобав. І всі дівчата мусіли бути на тім фестунку, бо якби котра не була, то була би покарана. Карлики й Снігарочку зібрали, і вона теж прийшла. Коса по землю, вся в золоті. Вона стала в ряду, а сім карликів коло неї стоять.

Син цісаря обійшов одну сторону — не вдалися йому дівки. Перейшов на другу сторону. Іде, б’є тростівкою по чоботях і дивиться. Нарешті дійшов до Снігарочки. І сказав музиці веселої пісні заграти. І взяв Снігарочку в танець. Його мама та й тато заплескали в долоні, втішилися, що він найшов собі дівчину. Він гуляє з дівчиною, а тато й мама з утіхи й собі гуляють. А як музика виграла, всі четверо сіли на лавку. І сказали музикам:

— Грайте до вечора. Най молодь до вечора забавляється.

А вони всі четверо сіли в повіз і поїхали додому. І карликів з собою забрали. Приїхали додому, посідали всі, і цісар спитав:

— Хто вона є?

І вона зачала розказувати все, як було. Як мачуха сказала, щоби палець і печінку принести, аби чарівниця з’їла красу Снігарочки. І показала вона, що палець утятий.

Тоді зачали її питати за тата. Вона сказала, що тато міністер. Цісар сказав:

— Цей міністер підо мною.

Обох молодих дали до другої палати, і цісар сказав:

— Кличте міністра.

Закликали міністра, та й питає його цісар, чи він жонатий. Усе, як то було. А він каже:

— Мав жінку, а вона вмерла. Лишилася після неї дівчинка. Я женився, узяв їй мачуху. І пішов я на чотири роки на війну. Прийшов з війни, питаюся, де дівчина. А жінка каже: «Прийшло військо, і вона пішла з військом на пусту дорогу та так уже й не приходила».

А цісар питає міністра:

— Ви би пізнали свою дитину?

— Пізнав би, бо я вже її величку лишив. Я би не тілько пізнав, але й намацав, що це моя дитина.

Каже цісар:

— Ми вашу дитину взяли за невістку.

Та й розказав цісар татови про неї все, що знав. Як їй пальчик утяли і як вона лісами ходила — все розповів міністрови. А тоді каже.

— Ану утворіть двері, най вони ввійдуть до хати. Утворили двері, і Снігарочка з чоловіком увійшла до хати.

Цісар питає:

— Це ваша дитина?

А Снігарочка впала татови на груди і заплакала-заголосила. Тоді спитали міністра:

— А жінка ваша є тут?

— Є, — каже він.

Закликали її в палату, вона ввійшла і вивалила очі.

— Снігарочко, що ти тут робиш?

Тоді говорили, що говорили, і скликали суд. І всудили так: рознести її конем. Був кінь, і був у коня на хвості воловід. Як хтось завинив, то силяли його до того воловода і казали коневи бігти. І як він оббіжить ту столицю, то лиш коневи воловід лишиться на хвості, а кості рознесуться по світі. І почепили мачуху до хвоста тому коневи, і рознесли її на шкамутки. Лиш з порожнім воловодом кінь прилетів. Такий був їй суд.

Походження та примітки

* Поді́бний — тут: гарний.

* Вманти́ти — обдурити.

* Пові́з — екіпаж, візок.

* Фесту́нок — святкування.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Пістинь, Косівського району, Івано-Франківської області
18 травня 1987 року
Оповідач: Третяк Марія Николаївна (1903 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.