Українські народні казки

Про багатого Марка і хлопця Павелка

Українська народна казка Гуцульщини

Був собі багатий Марко. Не хотів він, щоб у світі був хтось багатший, як він. Зробив він собі празник і сказав, що хоче самого бога запросити. Запросив людей, люди чекали, чекали, а бог не прийшов. Люди поїли та й розійшлися. А бога не було. А ввечері приходить до Марка старий дідок.

— Добрий вечір!

— Добрий вечір.

— А Марко дома? — питає він служницю на кухні.

— Дома.

— Мені його треба.

— То йдіть до покою. Заходить той дідок до покою.

— Добрий вечір!

— Доброго здоров’я.

— Марку, я прийшов до вас за милостованням. Аби ви мені щось дали.

— У мене для таких, як ви, нема милостовання.

— Марку, прийміть мене на ніч.

— Я не приймаю, — каже Марко. — Ідіть, — каже, — до служниці, най вона вас приймає.

Дідок сказав «будьте здорові» і пішов до служниці.

— Ти мене, дівчино, приймеш на ніч?

— Прийму. Постелю вам на кухні. Настелю соломи й дам подушку. І ліжник дам.

Дала вона дідові вечеряти, і ліг собі дідо спати.

Служниця вночі допізна мила посуд. Подивилася на годинник — пізній час. Треба лягати спати. Задула лямпу і положилася до ліжка. Нараз чує, вікна втворяються. В хаті зробилася велика ясність. І сідають тому дідові на груди два голуби. І говорять:

— Господи милостивий, ми до тебе прийшли за благословенням. Народилися два хлопці-близнюки в тих людей, що вже восьмеро дітей у них було. Тепер у них уже десятеро. Дай їм, Господи, благословення на життя.

І господь сказав:

— Старший близнюк буде до дня покійний, а молодший стане на Марка місце.

Служниця встала і побігла до бога, аби їй щось сказав, але його вже не було.

А рано служниця заходить до Марка і каже:

— Бог у нас був, Марку, а ви не знали. І були два ангели і сказали, що вродилися два хлопчики-близнюки. В тих людей, що вже мали восьмеро дітей. І сказав бог, що старший з них буде до дня покійний, а молодший буде на Марка місце.

Марко зажурився. Як того хлопчика знайти і вбити, аби не прийшов на його місце? Сказав слузі:

— Зрихтуй на два тижні фуражу коням, бо ми поїдемо в дорогу шукати тих дітей.

За короткий час слуга сказав:

— Я готовий, можемо їхати.

Поїхали вони, шукали по парафіях, по церквах і ту сім’ю найшли. Марко увійшов до тих бідних людей до хати і каже:

— Продайте мені свого найменшого хлопчика. Батька дома не було, лиш мама. Сказала вона:

— Не продаю. А прийде тато, то най продає, як хоче. Приходить батько, вклонився до Марка. Марко каже:

— Продайте хлопчика. Каже батько:

— Я не продаю. В мене не магазин, щоб дітей продавати. Тоді Марко сказав:

— Дайте мені його за годованця.

— За годованця беріть, а продати не продаю.

Забрав Марко хлопця на сани, і поїхали вони. Заїхали в ліс. І сказав Марко до слуги:

— Бери цего хлопчика і поклади під ялицю. Нехай там лежить. А слуга каже:

— Я дитину в батьків не брав і нікуди її не несу.

Тоді Марко взяв дитину самий і поклав її під ялицю. І поїхав додому.

А Марко мав знайомих гендлярів, які торгували шкірами. Їхали вони тим лісом і зупинилися погодувати коней. Була ніч. Наклали вони ватру. Коні їли, а гендляри сиділи коло ватри. Нараз чують дитячий плач. Може, то злодії на когось нападають та й кричить хтось? Кілька разів чують той голос. Приходять, а то дитина лежить під ялицею. Бере косиці та й пхає ручками в писочок. Забирають вони ту дитину. Один каже:

— У мої жінки нема дітей, я візьму цього хлопця за свого. Поклали дитину на віз та й поїхали.

Повертають ті люди до Марка, аби доночувати ніч, бо то ще далеко до дня. Зайшли до хати, гару-бару, гару-бару — і забули про хлопчика, що на возі лежав. Нарешті один каже:

— Хлопці, та ми ж забули дитину на возі!

— Ого, — каже другий, — уже, мабуть, та дитина замерзла. Пішли туди, а хлопець живий. Взяли його до хати, дали з катраном молока, і сидить хлопець.

Рано їдуть гендляри геть і забирають з собою хлопчика. А Марко сказав:

— Лишіть його мені за годованця.

Та й лишили вони дитину в Марка. А Марко пішов до столяра і замовив куфер. Та цего хлопчика в куфер — і на море. І поплив куфер.

А над морем був монастир, там були ченці. Виходять вони одного разу з монастиря, дивляться, а на морі щось плине. Вони між собою порадилися:

— Берім човен і пливім до того, що там на морі.

Попливли вони туди, а то куфер. Вони гадали, що там золото, а там хлопчик маленький. Привезли вони куфер на сушу і ту дитину охрестили, дали їй ім’я Павелко.

З того часу монастир став дуже багатіти, бо люди багато всього несли в монастир на ту дитину. І в кілька років довідався Марко, що той монастир багатіший, ніж він. А хлопчик мав дуже здібну до науки голову, і ченці його вчили.

Загадав Марко іти в монастир і довідатися, з чого монастир так забагатів. Прийшов і спитав старшого ченця:

— З чого ваш монастир так розбагатів?

— Ми зловили на морі куферок з маленьким хлопчиком. І з того часу наш монастир так розбагатів. А хлопець уже великий, уже двадцять років має.

Тоді Марко сказав до старшого монаха, аби хлопця пустили до него. Сказав, що оженить хлопця зі своєю дочкою. І старший монах сказав:

— Най буде.

А Марко написав жінці, аби вона наймала убийників, щоб забили Павелка, як він прийде. Павелко йшов до Марка і мав того листа за пазухою. А по дорозі стрітив його старий чоловічок.

— У тебе, Павелку, є лист за пазухою?

— Є.

— Дай мені його.

— Я не можу дати, — сказав Павелко.

— Дай, — каже, — ніхто не ме знати.

І Павелко дав. Дідо пообзирав того листа і дав назад Павелкови. Павелко приходить до Маркової жінки і дає того листа. Вона взяла і читає: «Бери заповідь у церкві і жени цего хлопця з нашою дочкою».

Павелко поїхав з Марковою дочкою до шлюбу. Павелко лиш узяв шлюб, а Марко приїжджає з монастиря. І говорить до жінки:

— Чого ж ти не зробила так, як я писав у листі? А жінка подає йому того листа.

— Хто це писав? Я писала чи ти?

А там написано, щоб брати шлюб з Павелком. Марко дуже зятеви невтішний. І дивиться на зятя косо, як босий на гадину. А Павелко каже:

— Як ви мною невтішні, то я лишаю вашу доньку й вашу господарку і йду геть.

Марко каже йому:

— Є дві закляті гори. А межи тими горами — озеро. По тому озеру перевозить людей пором. Як ти переправишся через то озеро до тої другої гори і принесеш з неї три камінці, то я буду до тебе добрий.

— Добре, — сказав Павелко і пішов.

Найшов він тоти гори, найшов пором. І сказав поромникові:

— Завези мене до тої гори і назад. А поромник сказав:

— Я туди многих людей завіз, а відти — нікого. Павелко каже:

— Мене будете везти й відти.

— То поспитайте там, чи довго ще я буду правити цим поромом.

— Добре, поспитаю, — сказав Павелко.

Та й поїхав Павелко тим поромом. Приїхав, а там втворилася скала. Він подивився — ті камінці лежать на столі. І коло них сидить чоловік. І каже він Павелкови:

— Скажи поромникові, що його замінить перший чоловік, який прийде до порома після тебе.

Переїхав Павелко назад і сказав поромникові:

— Вас замінить перший чоловік по мені.

Приходить Павелко з тими камінцями, а Марко знов сердитий.

— Чого ж ти, Павелку, так мало камінців приніс?

— Бо ви сказали тільки три принести.

— То я сам піду і більше принесу.

Та й пішов за тими камінцями, та й там він замінив поромника, та й там сидить на поромі. А Павелко на місці Марка остався.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Верхній Березів, Косівського району, Івано-Франківської області
26 лютого 1984 року
Оповідач: Підгородецький Микола Матвійович (1913 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.