Українські народні казки

Про безруку жінку

Українська народна казка Покуття

Жили чоловік і жінка. І була в них дуже файна дівчина. Жінка вмерла, а чоловік лишився з тою дитиною. Як виросла дівчина велика, її тато сказав, аби вона з ним жила, була йому за жінку. Вона не схотіла і сказала:

— Тату, не може таке бути.

Він відрубав їй обидві руки по лікті і сказав:

— Йди геть від мене.

І дівчина пішла: і блукала світом, і просила в людей милостиню, хто би що дав. Вся одежа, в котрій вона з дому пішла, пірвалася, і поросло її тіло мохом, як у дичини якої.

А в цісаря росла під вікнами яблінка. На ній дозріли золоті ранети. Ся дівчина приходила вночі і ліктями утворяла браму. Урве собі пару яблук та й іде. А цісар подивився, що на яблінці бракує яблук, нема тілько, як було, і сказав своїм синам, щоби пантрували яблінки і побачили, хто рве яблука.

А було в цісаря три сини. То перший раз пішов пантрувати яблука старший. Взяв собі в руку газету, виліз на яблінку, засвітив свічку та й читає. Як прийшла дванадцята година ночі, він заснув. А дівчина прийшла, урвала пару яблук та й пішла.

Іде сокотити середущий. Також взяв газету та й читає, би не заснув. Читав, читав, прийшла дванадцята година, і він заснув. А дівчина прийшла, урвала пару яблук та й пішла. Тато рано перерахував, а всіх яблук нема. Та й сварив своїх синів:

— Ви пантруєте та й нікого не злапали-сте.

Третьої днини іде сокотити наймолодший син. Сей не бере з собою газету читати, але набрав колючої акації і обклав навколо собі голову колючками. Як починає дрімати, куди головою кине, а то вколе його, і він пробудиться.

Дивиться він, а то щось утворяє браму і підходить до яблінки. Лиш зачало лікоть догори підоймати, а він скочив і злапав його. Як злапав за лікоть, то вона так напудилася, що з неї той мох облетів чисто. Стала така, як на світ народилася. Він подивився на неї і дуже собі її сподобав. Завів до свого покою. Взяв убрання свої мами і вбрав її. Убрав і замкнув у тім покою, а сам пішов спати у другий.

Рано тато встав, порахував яблука — є всі. Пішов до сина й питає:

— Кого ти злапав? А син каже:

— Я злапав дівчину без рук. Але вона має бути моя жінка, бо я її сподобав.

І показав він татови ту дівчину. А той йому каже:

— Та ж вона без рук. Нащо нам каліка? А син йому:

— Та нічо’. Я буду робити, заробляти і з нею жити. І таки оженився з нею.

Прожили вони обидвоє два роки. Забрали його до війська. А вона лишилася з родичами. І вродила двоє хлопчиків з золотим волоссям. Тато пише до сина лист: «Приїзди додому, бо вродилося два хлопчики з золотим волоссям».

А тої дівчини тато був тоді поштарем. Він знав за свою доньку, що вона віддалася там і там, за такого й такого. Тато сей лист прочитав і спалив. А до него написав другий: «Що робити з нею? Вона вродила два песики». Прочитав її чоловік той лист і пише з війська: «Нічого не робіть. Я приїду з війська та й над тими двома песиками подумаємо».

Родичі читають листа, що він написав, і дуже дивуються. Що це він, з розуму зійшов? Яких два песики? І знов пишуть вони до него лист:

«Що ти пишеш? Два хлопці ся вродило, а ти пишеш про два песики». А її тато знов бере лист на пошті й переписує. «Що з нею робити? Два песики вродила. Нам встидно від людей». Чоловік знов дістає лист і читає: «Що з нею робити?». Він знов дає їм відповідь: «Я приїду додому і щось подумаєм». А поштар і сего листа бере та й переписує: «Ви її стратьте якнайскорше, бо як я приїду додому, то погано буде».

Родичі дістають той лист, читають та й плачуть. Не знають, що се є. Та й радяться:

— Ну як нам стратити таких два хлопчики й жінку? А вона їм каже:

— Тату, мамо, не плачте. Зшийте мені бесаги й покладіть на шию. Одну дитину покладіть в одну бесагу, а другу — в другу, аби вони могли груди мої ссати. Та й пустіть мене в світ.

Вони так і зробили: поклали в бесаги діти, дали харчів їй на дорогу, і пішла вона собі в світ. Ходила з дітьми село від села, місто від міста.

І зайшла в ліс. А то була дуже гаряча днина. Схотіла вона пити. Найшла під вербою керничку. А в ній була цілуща вода. Вона зігнулася пити воду, а дитина висунулася з бесагів і впала у воду. Вона зі страху почала ловити дитину ліктями. Упхала лікті в воду, і руки зцілилися. Виросли їй руки, і вона зловила дитину. Дуже втішилася, що виросли руки, поклала дитину в бесаги і пішла далі.

Надибала вона в однім селі корчму і попросилася в жида, аби приймив її за наймичку. Жид приймив. Вона варила їсти і робила все, що треба було.

А чоловік її приїхав з війська додому і питає своїх родичів:

— Де моя жінка з песиками? Вони йому кажуть:

— Не було в неї песиків, лиш уродилося два хлопці з золотим волоссям. Ми тобі писали, що є два хлопці з золотим волоссям, а ти нам відписував: «Як вродилися песики, то ви її стратьте, бо погано буде вам, як я вернуся».

Він зачав плакати.

— Що ви з нею зробили?! Покажіть її гріб.

Тоді вони довідалися, що її тато переписував листи. І розказали йому по правді, як вони зробили. Він сів на коня і сказав:

— Поки я її не найду, додому не прийду.

І поїхав у світ. Їздив світом, питав людей, чи не виділи десь жінку без рук з двома хлопчиками. Кого питав, ніхто йому нічого не сказав, лиш казали, що «ми не виділи».

Уночі заїхав він у ліс і вздрів у лісі світло. Приїхав на то світло, а там корчма. Присилив коня і зайшов до корчми. Вказав жидови дати йому вечерю, бо він зголоднів. А жид сказав служници:

— То неси тому панови вечерю.

Вона принесла йому вечерю і пізнала його. Свого чоловіка пізнала. І напудилася. Думала, що він шукає за нею і хоче стратити її. А він як на ню подивився, то й пригадав свою жінку. Але се не вона, бо ся має руки, а його жінка без рук була. Повечеряв, закликав жида та й питає:

— Слухай, жиде, до тебе приходять люди з цілого світу. Та й розказує жидови:

— В мене була жінка без рук, мала два хлопчики-близнюки. Родичі писали до мене, що є два хлопці.

І він розказав жидови все, як було.

— ...І зараз я за нею шукаю. Поки її не найду, додому не буду вертатися.

А вона підслухала ту бесіду та й зрозуміла, що є. Жид йому:

— В мене є служниця з двома хлопчиками, але має руки. Він сказав жидови:

— Дай мені постіль, аби я відпочив.

Жид сказав наймичці постелити постіль. Вона се зробила, і він ляг спати. Але не спав. Вона посуд мила, підлогу мила там, де він спав. Хлопчики бігали коло неї, але в шапочках. Він пустив попри постіль руку вдолину. І ніби-то спить. А вона до хлопчиків говорить:

— Се ваш тато. Ідіть, підойміть йому руку, покладьте коло него.

Хлопчики прийшли, злапали його руку і підоймають (з його допомогою, бо вони не годні) і кладуть коло него. Він тоді здоймає з хлопчика шапку, а волос засіяв, як зірка. І сказав він:

— Синочки мої, ходіть д’мені. Я ваш тато.

Діти підійшли до него, він їх поцілував, приголубив і спитав:

— Скажіть, де ваша мама?

А вони говорити ще не знали і показали на ню руками: «Се наша мама». Він її спитав:

— Відки в тебе руки? Ти ж була без рук. Вона йому все розказала, як то ся стало.

На другий день рано він поїхав додому самий. Запряг коні в бричку, приїхав за нею до жида і забрав її з дітьми додому.

А її тата, що переписував листи, покарав. Сказав слугам, аби прив’язали його до хвоста коневи. Тому, що надворі не був ніколи. Кінь його розніс по кісточці. І сліду з него не залишилося.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Торговиця, Городенківського району, Івано-Франківської області
2 вересня 1987 року
Оповідач: Гринюк Євдокія Михайлівна (1917 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.