☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Про брата, сестру та живана
Українська народна казка Закарпаття

Єден цар показав на другого війну. Як пішли на ту війну й войовали, там того царя вбили. А на війну він з сином пішов. Син прийшов дому та й каже матері, що тата вбили. А вона впала і з жалю вмерла. І вже синови царя не було в тій державі місця, бо вже інший цар був. Сіли вони з своєю сестрою на коня й пішли до лісу. Там найшли вони хату. В хаті вшитко було.

А то була хата живанів. Позирає, а живани йдуть до хати на обід. Дванадцять їх. А він став за вугол, пістоль у руки й стріляє їх, убиває. Як вони йдуть по одному, так він убиває. А позаду йшов їх бригадир, тих живанів. Та просить:

— Не вбивай мене, даруй ми ще світа.

Він його побив, дуже його побив, але на смерть не вбивав. І запер його до єдної хати малої, замкнув. Прорізав вікно, та сестра туди давала йому їсти, тому живанови. А він там погоївся, живан, та й з сестрою помалу спізнався. Спізнався з нею до любови.

Та й питає їй той живан:

— Чи моцний він, твій брат?

— Моцний.

— На тоту нитку та зв’яжи му руки. Ану ци врве? Зв’язала йому тою ниткою руки, а він раз і врвав.

Тоді дав їй той живан моцну шпаргу. Зв’язала йому тою шпаргою руки — вже не годен урвати. І вна йому руки не розв’язує, лем у кишеню, та взяла ключ, та пустила того живана. Живан прийшов та й дивиться:

— Но, камарад, ти-сь в руках.

— Вбивай ня, — говорять, — вбивай ня. А живан каже сестрі так:

— Я його не вбиваю, бо він мене не вбив. Роби з ним, що хочеш. А вона що робить? Бере желізо та йому випікає очі. А там на полі була студня-керниця. Вони понесли його і там верли, в ту керницю.

Раз ішли тайники й хотіли води пити. А там води не було, в тій студни. Висхла вода. Чують тайники, а там чоловік йойкає. Вони до чоловіка:

— Що ти за єден?

— Я, — кричить, — такий і такий. Йой, — благає, — витягніть мене відци.

Вони пішли, витяли дрюк та й опустили в ту керницю, і він тим горі дрюком вийшов. Бо він був сильний, лем не видів, очей не мав. Але сестра не зовсім їх випекла, а лиш зверху попекла, а унну очі не дістала.

Тоді він каже тим тайникам:

— Ведіть мене до царя.

— А чого?

— Я хочу там іти. Так треба.

Повели його до царя. І він там познайомився з царською дівкою. Але що? Він сліпий.

А циганка прийшла увечір до царської дівки:

— Пані, кіби ви ходили з ним д’ріці, рано, коли роса є. Аби-сте йому промивали тою росою очі, і він би прозрів.

І вона ходила з ним, і прозрів він од тої роси. І він уже видів.

Як він уже став видіти, подумав: «Іду я д’свої сестрі. Чи сестра так і зосталася з тим живаном?» Та й зробився жебраком. Виростив собі бороду, вуса та й іде. А назустріч йому йде справжній жебрак. Він каже жебраку:

— Дай мені тото своє шаття, а я тобі дам своє. Помінялися. Жебрак зняв своє шаття та взуття й дав йому, а він дав жебракови своє. Та взяв паличку й пішов до сестри. І прикинувся німим. Прийшов до сестри жебрак, ще й німий. Прийняла вона його на ніч. Та й поклала його десь там спати. А живан прийшов і звідає:

— То хто такий?

— Та жебрак якийсь.

Полягали вони на постіль. А він мав і пістоля коло себе, той «жебрак». Як заснули вони, він встав і загойкав:

— Встать!

Ті посхоплювалися, а він такой вбив того живана. А сестрі каже:

— А ти що зробила зо мною?

Та й її вбив. А сам пішов до царя, д’тій дівці. І там зостався жити.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Дубриничі, Перечинського району, Закарпатської області 30 березня 1991 року Бабич Гаврило Васильович (1906 року народження)