Про бідного Іванка та Марічку

Українська народна казка Бойківщини

Була собі бідна дівчина Марічка, яка осталася сиротою і росла в своєї тітки. Потім пішла вона в найми. Служила і в попа, і в дяка, і в м’ясника, а потім і в мельника. Робила, догоджала всім. Роботящу дівчину всі любили. І так вона робила, поки не стала дорослою. А потім пішла від тітки жити до священика. І служила в него вже дорослою дівчиною. Подобалася вона людям, і задивлялися на неї парубки. Та казали: — Яка красуня!

Задивився на неї і бідний наймит Іванко, який служив у ксьондза фірманом. Одного разу підійшов він до неї та й каже:

— Марічко, я бідний і ти бідна, може б ми поженилися? Та жили би своїм життям.

Марічка зраділа, але подумала: «Як же я можу виходити заміж, як у мене нічого нема?» Але сказала Іванкови, що піде за нього. Та пішла до свої тіточки і сказала:

— Тето, я буду виходити заміж.

— За кого, дочко, ти виходиш?

— За фірмана Іванка.

— Та він же тоже сирота бідний. Як же ви жити будете?

— Якось будем жити. Коби вже зійшлася з ним та й повінчалася. І сказала вона священикови, що хоче вийти заміж за Іванка. Ну а священикови Марічка тоже подобалася. Хотів він хоч поговорити з нею та пожартувати, а ще хотів зустрітися з нею наодинці. Але не наважувався про це говорити, бо вона — молода дівчина. Не випадало йому вести такі розмови з молодою дівчиною. Але таки наважився. Одного разу говорить:

— Знаєш що, Марічко, піду я на леваду відпочивати, а ти мені винесеш обід, щоб я трохи підкріпився на свіжому повітрі. Та, — каже, — накупаюся в річці, а ти спину мені помиєш.

Ну що Марічці зоставалося робити? Треба йти. Винесла для свого господаря їду, посиділа. Покупався священик, помила йому спинку і почала з ним розмову про весілля з Іванком. А що міг священик сказати?

— Добре, дочко, виходь заміж. А як же ти жити будеш? — запитав він. — Ви ж дуже бідні.

— Та коби Іванко здоровий та й я, то якось воно буде.

Як задумали, так і зробили. Поженилися. Зробили маленьке весілля. Мали небагато грошенят, то всі на весілля розтратили. А тут хату поремонтувати треба, зробити якісь порядки в господарстві. А грошей нема.

Наблизилися свята, Паска. А Іванко не був таким простим — був малярем, малював ікони. От і говорить Іванко до Марічки:

— Марічко, намалюю я ікон і піду продавати. Може, трохи грошенят зароблю.

— То добре, бо мусимо якось відправити свято. Треба й паски спекти.

— Але з роботи мене не відпускають, щоб я зайнявся своїми справами. Хіба якось відпрошуся.

— Добре, Іванку. Не журися, все буде добре, коби ти був здоровий та й я.

А тут уже й паску пекти треба, та нема муки ні стебла. Немає нічого, навіть і курки вони не держали. А Марічка каже:

— Не журись, Іванку, все буде добре. Коби ти був здоровий та й я, все буде.

Пішла Марічка в село, думає: «Зайду я до мельника, попрошу, щоб він мені продав муки. Як Іванко продасть ікони, гроші будуть. Може, щось тут собі роздобуду.» Як надумала, так і зробила. Іде дорогою, а млин меле. Дивиться — на подвір’ї мельник стоїть. Привіталася чемно, поздоровкалася і каже:

— Як ви тепер поживаєте? Як вам ведеться, пане мельнику? А він говорить:

— Та нічого, а ти як?

— Та погано. Тільки що справили весілля. Які були гроші, розтратили, а свята йдуть і нічого нема. Чоловік сьогодні десь хоче йти з іконами. Попродасть та й будуть гроші, але паска повинна вже пектися, бо, — каже, — свято на темени.

А тоді каже:

— Знаєте що? Продайте мені пару кілограмів муки в довг. Якщо не за гроші, то я вам відроблю — поможу вашій жінці в городі щось поробити. Тільки щоб мала я на паску муки.

— Добре, все буде. Тільки от що, Марічко. Я б до тебе прийшов. Яка ти гарна стала! Хотів би з тобою зустрітися.

— Добре, пане мельнику.

— То я до тебе прийду, а мука буде, ти не турбуйся.

— То прийдете о сьомій годині вечора, ми й зустрінемося.

Така Марічка рада. Пішла далі, не пішла, а побігла. А на подвір’ї кола ковбасного цеху стоїть майстер. Вона привіталася чемно, поздоровкалася і каже:

— Як ви поживаєте, як у вас робота, пане майстер?

А майстер подивився на неї, подивився і подумав: «Яка гарна стала Марічка. А таке дівчисько було, як служила в мене». Та й каже:

— Все добре в мене. А як ти, Марічко, живеш?

— А, не питайте, пане майстер, тяжко. Ото побралися, свята йдуть, а нічого не маємо. Іванко хоче йти продати ікони, то гроші будуть, але то вже треба гроші, бо йде свято. Та й не маєм нічого — ні м’яса, ні ковбаски. Хоч би трошечки, а треба. Може би ви мені продали в довг, а ні, то я би помогла щось вашій жінці в городі. Якось уже буде, але хоч би трошечки того м’яса. Та щоб ковбаски трошки.

— Та добре, Марічко, все буде. Але ти знаєш що? Ти дуже мені подобаєшся. Ти така гарна. Я би хотів знати, як ти живеш. Хотів би прийти в твою хату, ти така гарна молодиця.

— Ойой, що ви будете до мене йти!

— Я б прийшов. Ти знаєш, просто прийшов би, погомоніли би-смо, поговорили.

— Як так, то приходьте десь о пів восьмої години вечора. Я вас зустріну.

— Добре, Марічко. А за сало-м’ясо не турбуйся. Воно буде. Тобі принесе хлопець, мій слуга.

Втішилась Марічка, вклонилась і побігла далі. Іде й думає: «Добре, вже буде й мука, і сало й м’ясо, і ковбаска. Але треба ще десь яєць добути». Дивиться, а на подвір’ї — дяк. Щіпки рубає жінці, щоб пекла паски. Дрова рубає. Марічка поздоровкалась:

— Слава Ісусу Христу!

Він відповів, протер своє чоло, дивиться на Марічку, і зрадувалася стареча душа, як побачив таку молоду та гарну, питає:

— Куди, Марічко, біжиш?

— Йой, — каже, — та не питайте, йду, може би-м де роздобула в селі яєць. А може, у вас є? Усі жінки в селі складають для священика. Може би-сте продали мені хоть пару штук в довг? А ні, то відроблю вашій жінці на городі. Ви ж знаєте, що я молода і до роботи бистра.

— Добре, Марічко, добре. Я тобі то зроблю. Ти біжи, а я тобі яйця приготую. У тих кущах бузку будуть стояти в кошику, і ти їх візьмеш.

— Добре, пане дяче, добре, дуже вам дякую.

— Але я би до тебе, Марічко, прийшов.

— О-о-ой, та де в таку далечінь будете йти! Та це ж трудна дорога, а то така спека.

— Нічого, Марічко, я зайду до тебе.

— Та приходьте.

— А коли б я до тебе зайшов?

— Та десь так о восьмій, по восьмій. Приходьте.

— Добре, прийду.

І знов рада Марічка: вже й яйця є. Тепер треба йти в церкву. Треба йти до священика сповідатися. Іде Марічка. Прийшла в церкву, а там священик сповідає лиш старих та старих. А з молодих рідко хто з’явиться в церкві. Аж тут підходить Марічка. Як побачив священик красуню Марічку, то аж ахнув. Підійшла Марічка сповідатися, а він не про гріхи питає, а як Марічка проживає.

— Слухай, Марічко, як ти живеш? Давно не бачив тебе. Ти стала така гарна. А як твій чоловік?

Марічка відповіла, що чоловік збирається йти ікони продавати, бо нема грошей, а треба і сиру, і масла, треба всього, щоб спекти паску. Священик каже:

— Не турбуйся, Марічко, піди до мене, та й старша служниця дасть тобі і сиру, і масла грудочку. Але ти знаєш що, Марічко? Я б до тебе прийшов. Хочу подивитися, як ти живеш, хоч ти й не родина мені.

А Марічка каже:

— Йой, та де ви так далеко будете йти! Та ви після такої дороги стомитеся — я так далеко живу.

— Нічого, Марічко, я дійду до тебе.

— Та коли би ви прийшли?

— Прийшов би пізно, коли вже люди полягають. Щоб ніхто не бачив, — скажуть, що священик ходить по околицях.

— Ну то прийдете десь коло дев’ятої.

— Добре, Марічко, добре, прийду в дев’ятій. Може, трохи після роботи розвіюся.

Пішла Марічка додому і розказала все своєму чоловікови.

— Не турбуйся, Іванку, коби ти здоров та й я, то все у нас буде. От каже вона Іванови:

— Ти йди і лягай у комірчині спати, щоб тебе ніхто не бачив. А десь коло десятої, коло одинадцятої години, постукаєш, погрюкаєш і будеш кричати, шуміти, а далі не питай, що буде.

Послухався Іванко Марічки і так зробив. А після полуденку почалося. Несе хлопець мельника муку, а від м’ясника несуть ковбаси та сало в кошику. Марічка лиш посміхається сама до себе, а Іванко в коморі сидить. Настав вечір, сема година. Марічка порається в хаті, трудиться, прибирає. Перекладає з місця на місце свої миски та перетирає їх. По декілька разів їх витирає. Повинна вона зараз бути чиста.

Аж тут стук у двері.

— Зараз, зараз іду відкривати!

Відкриває вона двері, і заходить пан мельник.

— Добрий вечір, Марічко! Красунечко, я ледве до тебе доплентався.

— Я вам дуже рада, пане мельнику. Роззувайтеся і роздягайтеся. І почала помагати мельникови роздягатися. Вішає його одежу на вішалку та й заходиться приготовляти стіл на гостину. Мельник виймає з кишені пляшку оковитої, а Марічка зі свого креденсу тоже виймає четвертушку якогось напитку. Поставила яєшню, підсмажену ковбаску і все повторює:

— Частуйтеся, пане мельнику, я вас дуже прошу, частуйтеся, бо ви змучені з дороги.

А сама порається по шафах та по шухлядах. Мельник каже:

— Марічко, моя душа радується, коли я дивлюся, яка ти гарна стала. Сядь біля мене.

Марічка нібито підходить до нього, а сама на годинника очі лупить, дивиться, котра вже година. Тут доходить до пів восьмої. Тільки хотіла сідати за стіл, а в двері «стук-стук». Вона каже:

— Йой, пане мельнику! Ховайтеся, бо, мабуть, мій чоловік прийшов. Бійтеся бога, ховайтеся, ідіть до другої хати за ширму. Там стоять ікони, — ховайтеся за них.

Пішов пан мельник за ікони та лише дрижить: «О-ой-ой-ой...О-би-би-би...» — так перелякався, що аж губи трусяться. А Марічка зібрала все зі стола, поставила на кухню, а горівку в шафу. Поховала все і пішла відкривати двері.

— Зараз-зараз відкриваю! Зараз! Відкриває двері, заходить м’ясник.

— Добрий вечір, Марічко! Добре я потрапив до твого дому. Як ти поживаєш?

А вона:

— Та роздівайтеся, пане майстер. Скоренько роздівайтеся та сідайте відпочиньте.

А сама помагає пану майстру роздіватися і вішає одежу на свою вішалку. Повішала одежу і готує гостину для пана майстра. Поставила пляшечку-четвертушку оковитої, яєшню й ковбаску смажену. Все ставить перед майстром, а сама поглядає на годинника та все шукає щось по мисниках, а пан майстер так поглядає на красуню Марічку. І думає: «Треба пригорнутися до її молодого серця».

— Марічко, сядь коло мене та відпочинь трохи.

— Ой пане майстер, та ще стільки роботи. Мій чоловік поїхав з тими іконами і нема його, а я все сама мушу поробити.

Та й поглядає вона на годинника, щоб скоріше ті стрілки дійшли до восьмої. Пан майстер почав відкривати пляшечку, а тут у двері «стук-стук».

— Ой, пане майстер! Ховайтеся де-небудь, бо це, мабуть, мій чоловік прийшов. Ох, що мені буде! Ховайтеся скоренько, ідіть до другої хати.

Схопився пан майстер і аж засіпався. Та й скоренько за ікони заховався, я там уже сидить пан мельник та все «би-би-би». Майстер став коло нього. А Марічка раз-два прибрала все зі стола, сховала горілочку і пішла відкривати двері. А там — пан дяк. Та такий захеканий, такий змучений, що ледве з ноги на ногу пересувається. Зайшов у хату:

— Слава Ісусу Христу, дорога Марічко! Як ти поживаєш? Ледве-ледве до тебе доплентався. Ой, який я вже немічний.

— Роздягайтеся, пане дяче, роззувайтеся, відпочивайте трохи в моїй хаті. Сідайте до стола.

І почала допомагати дякови роздягатися. Повішала його одежу на свою вішалку, ширмою закрила, засунула то все подалі і заходиться коло столу. Вийняла оту свою пляшечку. Ставить на стіл жарене й парене, курча печене витягла з печі. Вже має пригощати пана дяка. Та й порається в тому миснику без міри, без часу, поглядає на годинник і припрошує дяка:

— Пригощайтеся, пригощайтеся, пане дяче. Чим хата багата, тим і рада.

А він говорить:

— Ох, дорога Марічко! Як я хочу, щоб ти рядом зі мною сіла, та випила чарочку, та згадав би я свою молодість.

І виймає дяк пляшку шампанського. А вона:

— Ой так, так! Вип’ємо, пане дяче. А тут нараз стук у двері.

— Ой, пане дяче, ховайтеся десь, бо, мабуть, мій чоловік прийшов! Невдача йому якась вийшла.

І почала випроваджати дяка за двері, за ті ікони. Іде дяк і зубами дзвенить. А м’ясник як побачив, що їх є вже три, то мало зо сміху не лопнув. Але мовчать вони всі, бо страх мають.

Марічка знову збирає все зі стола, прибирає горілочку й вино, кладе все в шафу. А яєшню й ковбасу знов на кухню кладе — хай гріється. Та й пішла відкривати. Відкриває — іх-х! Священик прийшов, і солодкі слова говорить:

— Мир і благодать у твоїм домі, Марічко! Хай тебе бог благословить! Дуже я стомився, поки до тебе дійшов.

— Заходьте, отченьку, заходьте, сідайте, роздівайтеся.

І допомагає священику роздіватися. Пороздівала ризи, патрахіль і то все повісила за ширму на вішак та й заходилася вгощати священика: поставила горілку, шампанське і ту свою пляшечку оковитої — все, що мала, поставила. Хай радіє душа старого священика.

Священик не п’є, а все поглядає на Марічку.

— Ходи, Марічко, та сядь коло мене, бо ти вже так замучилася з тою роботою. Відпочинь трохи від того. Ще наробишся, ти ще молода.

Тільки хотіла Марічка сісти, як священикова рука вже обхопила її талію. Присіла вона, а священик хотів відкривати пляшечку вина, яку приніс із собою, того церковного, що ним причащаються, як почув, що знадвору хтось кричить:

— Марічко, відкривай, а то велика біда мені скоїлася! Марічка говорить до священика:

— Йой, отченьку! Ховайтеся, бо вернувся мій дурний Іванко. Ховайтеся скоренько, бо біда буде.

І раз-два відкриває двері до другої кімнати, де стояли ікони, які намалював Іванко.

— Ховайтеся за ширму, за ті ікони.

Там були ікони більші й менші. Священик заліз за одну ікону. А вона не збирала з стола, як перше, а зразу побігла відкривати своєму Іванкови. Відкрила, а Іванко кричить:

— Марічко, ану скоро грій воду та будемо біду парити!

— Що ти, Іванку, таке говориш?!

— Знаєш, Марічко, я йшов дорогою, а мене зустріла чарівниця і каже мені: «Ти, молодче, вертайся додому, бо в тебе скоїлась велика біда. Якщо ти не повернешся, то свої жінки мати не будеш». Я подумав і повернувся. Бери, Марічко, грій окріп. Будемо кип’ятити воду. Ти підпалюй, а я йду по воду.

І гріли її, поки не закипіла.

Наносив Іванко великі ночви води. Тоді каже:

— Тепер будемо парити біду. Але загаси світло, бо як упаде вода на циліндра, то циліндер трісне, а де ми його візьмемо через свято?

Загасили лямпу, і тільки місячне світло в хаті світилося. Все було готове для покроплення хати. Набрали повні відра окропу, взяли каструльки, банячки, черпали той окріп і почали кропити ним «біду». Покропили трохи у цій хаті, а тоді пішли в другу. Іванко каже:

— Ще поза ікони добре кропну!

Як бризне туди водою! А ті попеклися та й: «Ой-йо-йой! Го-го-гой! Го-го-гой!» Та й почали з-за ікон тікати. А вони й двері повідкривали, аби «біда» тікала з хати. Спочатку вискочив пан мельник. Іванко взяв велику каструльку окропу та як лине на нього, а він: «Ай-я-яяй!» Та й побіг, А за ним вибіг м’ясник. Так само й м’ясника покропили. Марічка тільки хльоп та хльоп, але не ллє їм на голови, бо в неї рука не піднімається. А Іванко так їх пік, що неможливо було витерпіти.

Нарешті дійшло до священика, бо той був крайній. Іванко як бризне на нього з відра окропом, а він посковзнувся, упав і почав стогнати: «Ой, йой, йой, йой». Іванко підняв його, ще раз на нього бризнув і виштовхнув його надвір — всі гості розбрелися хто куди.

На другий день устали Іванко та й Марічка, і сказала вона:

— Так, Іванку, все в нас є: мука, сало, м’ясо й ковбаса, яйця, сир та масло, і пити є що на свято. Та ще маєш одежі, що можеш перебиратися щодня цілий тиждень. Маєш у чім у церкву йти паску святити.

А сама подумала: «Піду я в село, послухаю, що там за мене говорять». Іде вона, дивиться, коло млина стоїть мельник. Сів на лавку та все стогне, та охає, та на опіки подуває. Підійшла вона, здоровкається та й каже:

— Ну то як, пане мельнику?

— Ой не питай, Марічко. Але я тебе буду просити, може би ти мені повернула костюма. А то не буде в чому до церкви піти, я з тобою розрахуюся.

— Не питайте, пане мельнику, — каже Марічка. — Той мій дурний узяв обляпав той ваш костюм та ще й потоптав його. Я ниньки цілий ранок прала його та й прала, — каже, — щоб він був чистенький, і постараюся принести вам його. Як висохне, я його таким зроблю, як був. Випрасую і буде як новий.

Пішла далі та й сміється, що вони такі дурні. Іде — пан майстер на подвір’ї. Тоже хукає, дихає на свої попечені руки.

— Добрий день, пане майстер! Як життя-буття?

— Ой, Марійко, не питай. Та ти знаєш, твій дурний так мене обілляв окропом, що я просто не можу. Але то байка, може би ти мені одяг мій віддала, бо завтра не буде в чім до церкви піти.

— Йой, пане майстер! Ви знаєте, той мій дурний Іван все вбрання перетоптав, перем’яв, і я не знаю, що з того буде. Я то сьогодні цілий поранок прала. Та висушу, та вже й попрасую. Воно буде, як новеньке. Коби він лише де з тому пішов, то я принесу.

— Марічко, я тобі то задурно не захочу.

Всунув, руку в кишеню і Марічці грошенят у фартух всипав. Побігла Марічка далі. Дивиться, а дяк сидить на свойому дровітнику та й тоже охкає-гохкає. Поздоровкалась Марічка і каже:

— Ну як ви там, пане дяче?

— А щоб ти здохла, Марічко, яка ти є! Але я б тебе просив, щоб ти мені костюма мого принесла. А то в мене він один, не буде в чому до церкви піти. Марічко, я тебе прошу, я задурно не захочу.

— Йой, пане дяче, якби ви знали! Той мій дурний у калюжі його потоптав та ще й на нього... Він таке з ним зробив, не знаю, що з нього буде. Але я постараюсь. Я нині його цілий поранок жмакала, прала.

Випрасую і вам принесу, коли його дома не буде.

— Добре, Марічко, добре.

Пішла вона до церкви. Стала, молиться і думає йти до причастя. На хорах співають «Господи, помилуй», а священик кричить на неї з амвону:

— А щоб тебе побило!

Люди співають: «Господи, помилуй», а той кричить: «А щоб тебе побило!»

Помолилася Марічка та й хоче підходити до причастя. А священик і каже до неї:

— Марічко, щоб ти осталась, бо причасника не стало. Вона подумала і каже:

— Добре, остануся.

Усі порозходилися, а він покликав до себе Марічку і каже:

— Марічко, я нічого не хочу, тільки щоб ти принесла мені мою одежу, а то ні в чому буде паску святити. Ні патрахіля нема, ні киптаря. Принеси, будь добра, все. А я за це тобі в обиді не стану.

Марічка сказала, що все принесе. А сама пішла додому, зв’язала ту всю їхню одежу і рознесла котре кому. Віддала мельникови костюм — і мельник кинув їй до фартуха грошенят. Дала й майстрови — тоже не пошкодував грошей. Та й дяк старенький дав, хоть небагато їх мав. А священик як тримав на підносі гроші, так і висипав усі Марічці на фартух.

Повернулась Марічка додому і каже свому чоловікови:

— Іванку, коби ти здоров був та й я, то все буде добре. А тепер у нас все є: харчі, гроші. І заживем ми з тобою щасливо та ще й розбагатіємо.

От і казці кінець. А хто слухав — молодець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Небилів, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
19 липня 1994 року
Оповідач: Максимів Ольга Петрівна (1930 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.