Українські народні казки

Про бідного Кирика і попа

Українська народна казка Покуття

У бідного чоловіка вмерла дитина. А він не має грошей, дуже бідний. Прийшов до ксьондза, аби поховав. А ксьондз питає: — Маєш гроші?

— Нє, не маю.

Пішов бідний чоловік до того, що ями копає. І той питає, чи має він гроші. І до того, що трунви робить, пішов. І той не хоче робити без грошей. Ніхто не хоче, бо він бідний.

Узяв він роскаль і шуфлю і йде на цвинтар самий. Копає яму. Почав копати, може, вкопав зо два штихи, і приходить до него старий дід, сивий, як святий Николай.

— Що ти, Кирику, робиш? А він каже:

— Копаю яму.

— Лишай тут копати, — каже дід. — Ходи, я тобі покажу, де ти маєш копати яму.

Привів його дід у видолинок серед цвинтаря.

— Копай, — каже, — Кирику, яму тут-о.

І пішов, а Кирик почав на тому місці копати. Небагато вкопав, чує, щось дзеленькає під роскалем. Щось там є, якесь залізо. Обкопує він далі, обкопує. Що то є? Викопав він баняк, повний золота. Пішов додому, взяв тачку і той баняк з золотом привіз додому.

А від людей, знаєте, не мож нічого сховати. Люди побачили, що Кирик привіз додому стілько грошей. І вже до него сходяться. Той іде трунву робити, той яму копати, той обору замітати. Ідуть, бо Кирик має гроші.

Взяв він трохи грошей, пішов до міста, — купив усього, що треба було до похорону. Купив доста горівки. Приходить з міста, а в него вже на оборі повно людей.

Іде він до ксьондза. Люди перекушують, п’ють трохи горівки, а він пішов.

— Поховайте мені, отче, хлопчика. Але та як міністрового сина. Аби було дванадцять ксьондзів і дванадцять панахид.

Ксьондз каже:

— А гроші маєш, Кирику?

— Маю.

— Добре, — каже, — як маєш гроші, будем ховати та як міністрового сина.

Та й напитав ксьондз ще й дванадцять ксьондзів, і будуть ховати Кирикового хлопчика. А він так підрихтував усе, що три печі замастив. Хліба, м’яса, студенцю, горівки — всього доста.

Поховали хлопчика, всі люди йдуть на обід. Кличе Кирик і ксьондзів. Ті дальші ксьондзи подякували й відмовилися, а цей, що на парафії, прийшов з жінкою на обід. Вони трохи там з’їли, випили по порції, по другій, та й порозв’язувалися їм язики і зачали балакати. Каже ксьондз:

— Скажи, Кирику, відки ти мав тілько грошей, що оплатив дванадцять ксьондзів і всього накупив?

То просить його ксьондз, то сварить його, би сказав, відки має гроші, — Кирик не хоче сказати. А жінка ксьондзова, попадя, каже:

— Що ти його тепер допитуєшся? Він випив порцію горівки і не скаже, а буде святий піст, і Кирик прийде до сповіді. Отоді його й спитаєш. І він мусить сказати, відки має гроші.

І ксьондз більше не питався. Пішов додому, і люди порозходилися. Але так чекає ксьондз, аби живо піст прийшов, аби він допитався, відки Кирик має гроші. Чекав, чекав і дочекався. Вже піст.

Ідуть люди до сповіди. Тепер так, що хто хоче, йде до сповіди, а хто не хоче, той не йде, а колись кожний мусив іти до сповіди. Ксьондз визирає, чи нема ще Кирика. Знає, що він прийде. Нарешті приходить до сповіди й Кирик. Вкляк перед ксьондза, а ксьондз одразу питає його:

— Скажи, Кирику, відки ти мав гроші? Кирик не хоче казати. Ксьондз йому:

— Забирайся з церкви, я тебе не сповідаю. І розгрішення тобі не даю.

Вийшов Кирик, став перед церквою й думає, що робити. Він мусить висповідатися, бо несповіданий не буде їсти паску. А ксьондз не хоче сповідати, як не скаже за гроші. Подумав він, подумав та й вирішив:

«Треба сказати за гроші, аби ксьондз висповідав».

Приходить Кирик знов до ксьондза. Каже ксьондз:

— Ну що, Кирику, надумався за гроші? Скажеш, відки-с мав? А він йому:

— Скажу.

Та й каже:

— ... Я копав на цвинтарі яму, прийшов до мене старий чоловік і сказав мені там не копати. Показав друге місце і сказав: «Копай отут-о». І я копав. І викопав-им, отче, баняк, повний золота. Привіз додому на тачці і маю. Я ніде не вкрав, я собі викопав.

Каже ксьондз:

— Е, Кирику, то гроші нечисті. Їх треба освятити, принеси до церкви, я їх освячу, ті гроші, і оба тими грішми поділимся.

Приходить ксьондз додому, а жінка питає:

— А що, — каже, — був Кирик у сповіди? Каже ксьондз:

— Був.

— Та й що казав? За гроші ти його питав?

— Та питав.

— Та й що, признався Кирик?

— Признався, — каже ксьондз. — Не хотів, не хотів, але признався, бо я не хотів сповідати.

Попадя каже:

— Ну й що ти йому казав?

— Та що казав? Казав, щоби він приніс баняк з грішми до церкви, а я посвячу гроші. Він казав, що принесе і поділимося грішми.

Попадя йому:

— Який ти, чоловіче, дурний. Треба було йому так сказати, щоби всі гроші були наші. А не ділитися з ним.

Ксьондз каже:

— Ну та як мав йому сказати? Так не може бути, аби нічого йому не лишити.

— Ану чекай, — каже, — будеш видіти, як то буде. Всі гроші мають бути наші!

Пішла попадя на під, здоймила волячу шкіру, внесла і хоче вбирати в неї ксьондза.

— Бери, — каже, — вгортайся в ту шкіру.

А та шкіра так була здерта з вола, що були й роги, й ноги — все. І попадя файно вбрала попа в ту шкіру. Взяла дратву, обшила файно, обсмолила.

— Іди до Кирика вночі, в дванадцятій годині. І кажи під вікном: «Віддай, Кирику, гроші, бо то мої, а не твої».

Пішов ксьондз у тій шкірі вночі до Кирика. Та як дідько, — з рогами, з волячими ногами. Прийшов під вікно.

— Кирику! — будить Кирика ксьондз.

Світить місяць, файно видко. Кирик збудився, йде до вікна. Що там кличе його? Глип — а то таке страшне! Йой, напудився Кирик і відскочив від вікна.

— Кирику, не бійся, — каже, — дай мені той баняк з грішми. То мої гроші.

Кирик каже:

— То вже всіх грошей нема, я трохи розходував.

— Давай ті, що є. Кирик йому:

— Як же я тобі дам, як ся тебе так бою? Як тобі двері утворю? Каже ксьондз:

— Ти надвір не мусиш іти. Відхили двері і всунь мені той баняк попри двері. Я собі озму та й піду, а ти сиди в сінях. Не бійся мене.

Кирик так і зробив. Виніс баняк з грішми, трошки відхилив двері, висунув його надвір і ксьондз пішов з ним додому. Поніс гроші. Приходи він додому, а жінка з порога:

— Є гроші?

— Є, — каже ксьондз.

— Давай сюди. Ану, які то гроші?

Дуже втішилася вона, прибігає живо до тих грошей, хоче брати від него з рук баняк. Вона бере, а він не дається, приріс до попових рук. Не мож узяти. Ксьондз з усіх сил відриває той баняк — не мож ніц зробити. Вона тягне — не може. Взяла вона ніж та й каже:

— Чекай, буду з тебе шкіру здоймати.

Хоче здоймити шкіру, думає, що якось баняк зо шкірою здойме. Не дається і шкіра. Вона зачала її здоймати, а шкіра приросла до ксьондза, вросла в його шкіру. Здоймала вона, здоймала, лупила ксьондза, — нічого не помогло.

І ходив так ксьондз у ті шкірі, з тими рогами, з тим баняком, поки не вмер. Так він і заснітився з ним, і з тим баняком його й поховали.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Пробабин, Городенківського району, Івано-Франківської області
15 листопада 1987 року
Оповідач: Дуб’як Катерина Дмитрівна (1908 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.