Про білочку і зайчика
Українська народна казка Полтавщини
Живуть собі в лісі друзі — зайчик та білочка. Уночі зайчик спить під деревом у норі, а білочка — на дереві вгорі. І тоді все навколо стихає, лиш вітрець кущі колихає.
Та як прокинуться вранці друзі — іде галас по всій окрузі. Вони були такі пустуни, зранку до вечора стрибали, реготали, аж увесь ліс не мав спокою.
От одного разу каже їм велика мудра черепаха:
— Годі вам пустувати й галасувати! Хіба ви не боїтеся злих звірів і птахів — вовків, лисиць або хижих шулік?
— Не боїмося, не боїмося! — гукають зайчик і білочка.
А їм черепаха каже, що в сусідньому лісі є стара-престара ворона. І кричить вона страшно: «Кра! Кра!»
Зайчик і білочка злякалися, притихли. Але це продовжувалося недовго, вони знову почали галасувати, стрибати. Тим часом стара ворона з сусіднього лісу вже дізналася про цих пустунів. І вирішила їх спіймати.
Бачить ворона, на зеленій траві мурахи, метушаться двоє прудких малят, зайчик і білочка.
— Добридень, малята! Привіт вам із сусіднього лісу!
Почули це зайчик і білочка, припинили свою розвагу й нашорошили вуха:
— Із сусіднього лісу! Це з того самого, де живе страшна птаха ворона? Ви її знаєте?
— Знаю, знаю, — каже ворона, сама до себе нишком посміхаючись, — вона
то, може, й страшна. Але мене ви не бійтеся, підійдіть ближче! Грайтеся собі спокійно. Якщо та страшна птаха прилетить, я подам вам знак, тоді й тікайте!
Зайчик і білочка підійшли ще ближче.
— А який знак? — питають вони.
— Ось так — от голосно вигукну…
Тут ворона роззявила дзьоба та й вигукнула: «Кра!» Коли це глядь — на галявині вже нема нікого, ні зайчика, а ні білочки! Де ж вони поділися?!
А вони як почули страшний вигук, що про нього їм черепаха розповідала, так одразу дременули в кущі!
— Оце ж та сама ворона і є!
А ворона подивилася, здивувалася та й полетіла геть.