Про ввічливого зайця

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жив в одному лісі заєць. Одного разу, наласувавшись капустою на городі, він повертався додому. Побачив лисицю, яка йшла дуже сердита й голодна, тому що їй не вдалося спіймати курочку в селянина. У зайця затріпотіло серце бігти, але куди? Він помітив нору і кинувся до неї. Проте його там ждала інша біда. В норі поселилася гадюка. Заєць наш був дуже вихований і знав, що без дозволу в інший дім не можна заходити. «Потрібно привітатись, — подумав він, — але з ким? З печерою, мабуть».

Присівши на задні лапи, він сказав ввічливо:

— Доброго дня, добра печеро, дозволь мені ввійти.

Зраділа змія, почувши голос зайця, вона дуже любила заяче м’ясо.

— Проходьте, проходьте, — запросила змія зайця.

Але заєць зрозумів з ким має справу і почав вибачатись:

— Вибачте, що потурбував вас, проте мене чекає дома моя зайчиха.

А сам чимдуж чкурнув звідти. Змія, згорнувшись в клубочок, подумала: «Нащо мені ці ввічливі зайці?».

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

62 (5117). Про ввічливого зайця. Записано 2008 року. Горбатюк Майя Іванівна (1973). Черкаська область, Монастирищенський район, Степівка